Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса, стр. 31

З-під хустки, в яку вона куталась, жінка дістала темний квадратний предмет. Це був… великий льотний планшет Філіппова.

Коли досі в Олексія ще лишались якісь сумніви, коли серед інших думок, що роїлись в голові, було припущення: Дунаєва — звичайна спекулянтка, аферистка, яка переховує крадене, то тепер стало ясно — перед ним шпигунка.

Військовий розкрив планшет і зробив Дунаєвій знак піднести ліхтар. Світло впало на його одутле обличчя, і Олексій відразу пізнав: це був той самий чоловік, якого вони з Фоміним бачили в товаристві льотчика в день приїзду Олексія…

Видно було, що військовий не вперше оглядає планшет. Багато паперів він, очевидно, знав, бо навіть не виймав їх. Інші нашвидкуруч проглядав і обережно клав на місце, не порушуючи їх звичайного порядку. Нарешті, він знайшов те, що шукав.

— Ось останній наказ, — сказав військовий півголосом, прочитавши папір. — Завтра Філіппов полетить на Сірогози розвідувати кінноту генерала Барабовича. На ніч повернеться не сюди, а в Берислав, щоб післязавтра летіти ще далі — на Веселе. Повинен вас засмутити, Надіє Василівно, завтра він не ночуватиме…

— Знаю, вже повідомив! — відповіла жінка, бридливо пересмикнувши плечима.

Військовий посміхнувся. Звертаючись до людини в брилі, він сказав, що треба скористатися відсутністю льотчика, щоб «зібрати і проінструктувати людей».

— Іншої такої нагоди може й не буде, — говорив він. — Необхідно сьогодні ж усіх сповістити. Завтра вночі я чекатиму їх тут з дванадцятої до пів на другу. Самі приходьте обов'язково… Можливо, я знайду засіб переправити вас туди, до наших. Зібралося багато новин.

— Майте на увазі, — сиплуватим, наче від простуди голосом промовив чоловік у брилі, — чека сьогодні нишпорила в будинку, де переховувався наш злополучний телеграфісток, а це ж всього-на-всього за квартал звідси.

«Кручений! — промайнуло в голові Олексія. — Це Кручений!..»

— Я знаю, — сказав військовий, — і все-таки тут безпечніше, ніж будь-де в іншому місці. Будинок, куди ходить льотчик Філіппов, для них поза підозрою. Ідіть і попередьте всіх. На всякий випадок хай ідуть не через Маркасівський, а городами. Пароль… ну, скажімо: «Розплата». Ви зрозуміли мене?

— Так.

— До речі, як з човном? Остаточно пропав?

— Про човен треба забути. Сьогодні біля нього була засада. Я послав туди якогось безпритульника для перевірки, так його затримали. Нічого, знайдемо інший.

Олексій прикусив губу.

— Ну, що ж, — військовий підвівся, — це все. Тепер, Надіє, йдіть. Коли б не прокинувся наш червоний орел. Ми вийдемо трохи пізніше.

Дунаєва віддала ліхтар чоловікові в брилі, сховала під хустку планшет Філіппова і пішла до дверей.

Настала мить, коли Олексієві треба було вирішити, що робити: брати цих двох шпигунів негайно чи випустити їх з пастки, в яку вони потрапили, і чекати завтрашнього дня?..

Це був нелегкий вибір. Випадок, дивний, неповторно щасливий випадок віддавав у його руки двох запеклих ворогів, спіймання яких було зараз чи не найвідповідальнішою справою ЧК. І це міг зробити він, Олексій Михальов, сам, без сторонньої допомоги…

З другого боку, тепер було цілком ясно, що справа не тільки в цих двох шпигунах, що існує організація, шпигунський центр, змова, що завтра керівники зберуться тут. Одним ударом можна роздушити всю зграю!..

І рішення було прийняте.

Ще вдень Олексій помітив у дворі велику розсохлу діжку. За нею він і причаївся.

Дунаєва вийшла, швидко причинивши за собою двері, постояла, послухала, потім пройшла на город. Повертаючись, мимохідь стукнула в стіну: все, мовляв, гаразд.

Олексій ще раз глянув у щілину.

Шпигуни, очікуючи, стояли посеред сарая. Той, що в брилі, повільно підняв ліхтар, дмухнув, і враз потонуло в мороці його на мить освітлене обличчя з гострими вилицями і випнутим підборіддям. Олексій заціпенів: у чоловікові в брилі він пізнав Віктора Маркова.

Вороги пішли. Коли їх кроки завмерли на городі, Олексій переліз через тин у двір Ганни, потім вийшов на вулицю і щодуху помчав у ЧК.

… Він повернувся через дві години, заліз на горище і довго лежав без сну, обмірковуючи все, що сталося…

ОБЛАВА

Наступний день здався Олексієві найдовшим у його житті, йому не давала спокою думка: коли якась непередбачена обставина перешкодить ворогам зібратися або вони помітять щось підозріле, — тоді все пропало! Він один буде винен у тому, що два материх шпигуни залишаться на волі. І тоді нема для нього виправдання!..

А втім, щодо одного з них Олексій тривожився менше. Федя, звичайно, пригадає, з ким вони бачили п'яного Філіппова. Він і тоді назвав його прізвище, непростимо пропущене Олексієм повз вуха. Але Марков… Віктор Марков, есерівський прихвостень, причетний до розгрому фронтовиків німцями… Марков утече! А тимчасом всього кілька годин тому Олексій міг затримати його. Треба було тільки простягнути руку і засунути засув на дверях сарая. Тільки простягнути руку! Шпигуни були б спіймані на гарячому, бо цілком очевидно, що в ящику, який вони принесли, — зброя. Він уже зумів би затримати їх до ранку! До того ж поблизу був Філіппов, як-не-як своя людина…

Олексій заспокоював себе тим, що для побоювань нема серйозних підстав. Зранку, причепурившись, Дунаєва кілька разів виходила з дому, млявою, вихляючою ходою прогулювалась по подвір'ю, ліниво лаялась із старою.

Надвечір з кількох непомітних для стороннього погляду прикмет Олексій знав, що будинок вже оточений, що, крім нього, за жінкою стежать ще не менше п'яти пар очей. Тимчасом в її поведінці ніщо не виявляло тривоги або занепокоєння.

І все-таки остаточно Олексій заспокоївся тільки вночі, коли городами в двір Дунаєвої прослизнула тінь першого з тих, кого він так нетерпляче чекав…

На цей час в кущах біля тину, що відділяв двір Ганни од двору Дунаєвої, лежало вже три чоловіки: Воронько і два хлопці з оперативного відділу — Володя Храмзов і Матвій Губенко. Сама Ганна давно пішла спати, сердито натякнувши Олексієві, що коли він і завтра працюватиме з таким холодком, як сьогодні, то вона, мабуть, обійдеться й без його допомоги…

Потім протягом двадцяти хвилин у будинок Дунаєвої прийшли ще шестеро. Було чути тихенький скрип східців, приглушений шепіт біля танку — там хтось стояв на варті. І будинок увібрав у себе ці тіні — не тіні, а швидше якісь невиразні, безформні згустки темряви. Ніч, на. щастя, випала темна, хоч в око стрель…

Облавою керував Величко. Неквапливість начальника виводила Олексія з себе. Величко сам розставив людей по місцях, і хоч в облаві брали участь досвідчені чекісти, кожному пояснив його завдання.

Через півгодини після того, як остання, сьома тінь сховалася в будинку, чекісти замкнули кільце на городах, і Величко послав Микиту Боденка зняти вартового, поставленого змовниками.

— Пароль «Розплата», — нагадав він.

Боденко пірнув у темряву.

Олексієві це здалося помилкою: надто громіздкий і незграбний на вигляд був «київський богатир».

Та незабаром біля будинку почулося ледве чутне вовтузіння, а потім Боденко приніс Дунаєву. Він приніс саме її, обхопивши поперек тулуба і затиснувши долонею рота, для чого йому довелося міцно притиснути голову жінки до своїх могутніх грудей. Коли Дунаєву зв'язали і заткнули їй рота кляпом, скрученим з її хустки, Боденко пошепки попросив Олексія:

— Ганчірки якоїсь нема? До кістки прокусила руку дурна баба!..

Величко, а за ним Олексій, Воронько, Боденко і Храмзов піднялися на ганок. У темних сінях, де пахло рогожею, навпомацки знайшли двері. За ними чутно було гомін. Величко взявся за ручку.

— Ну…

Решта присунулися до нього. Почекавши, Величко ривком розчинив двері.

— Руки вгору!..

Від різкого руху повітря хитнулася під стелею лампа, освітивши яскравим після мороку світлом зблідлі обличчя, що витяглись і заціпеніли, стіл, непочату четвертину самогону, кухлі…