Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса, стр. 21

— Міцний!

— Ого! — Фомін багатозначно підняв палець. — Сама сила!

Він виявився розторопним хлопцем. Кудись сходив, дістав талони на обід і сам відвів Олексія в їдальню.

Вони їли ячну кашу з олією, пили несолодкий чай з жерстяним присмаком, і Фомін розповідав Олексієві про людей, які сиділи де-не-де за столиками. Кожного з них він наділяв гучними, урочистими епітетами:

— Он, в кутку, бачиш, — Адамчук, — шепотів він, показуючи на літнього чекіста з густою сивиною в короткому волоссі. — Уповноважений по бебе [4], гроза бандитів, самого Кузьку-анархіста спіймав! А он той — Іларіонов. О-о, брат, це людина! Полум'яний борець, пощади ворогові не дає! Як дорветься до діла — земля горить під ним!..

В Іларіонова були тонкі інтелігентні риси обличчя, рухи поривчасті і вуглуваті. Блідоголубі, глибоко запалі очі ні на чому не спинялися подовгу. Він здавався людиною нервовою і неврівноваженою…

— Зате в третьому чекісті, на якого вказав Фомін, урівноваженості вистачило б на трьох, Звали його Микита Боденко. Величезний на зріст, широкоплечий, повільний і спокійний, він справляв враження простуватого, добродушного вайла. Комір гімнастьорки не сходився на його богатирській шиї, а стіл, за яким він сидів, здавалось, був не на його зріст. Фомін захоплено сказав:

— Сили в нього, наче в бугая! Київський богатир! Попадись йому Іван Піддубний — поклав би, побий мене грім!..

Фомін був недавно направлений на роботу в ЧК райкомом комсомолу, і ця робота сповнювала його гордістю, яку він, хоч і намагався, не міг приховати. Він любив говорити. «Ми, чекісти…», «У нашій чекістській справі», і при цьому рум'яне обличчя парубчака ставало поважним, і це ще яскравіше підкреслювало його загалом зовсім хлопчачий вік — років сімнадцять, не більше. Брокмана він вважав зразком чекіста і, захлинаючись від захоплення, розповів Олексієві, як той, керуючи нещодавно облавою на політичних бандитів, що переховувалися на Сухарному, власноручно скрутив здоровенного бандюгу, який все-таки встиг прострелити голові литку лівої ноги.

— Знаєш, яка в нього рана? — говорив Фомін. — О! З кулак! А він хоч би день відлежався! Ходить! Усе йому дрібниця!

Повз їх столик пройшов стрункий циганкуватий парубок у чорній косоворотці, підперезаній набірним кавказьким ремінцем. Кобура револьвера, підвішена до пояса штанів, відстовбурчилася під сорочкою ззаду.

— Ти про що тут базікаєш, Федько? — спитав він, кинувши на Олексія недобрий, насторожений погляд.

— Тут лудильників нема, в іншому місці шукай! — ображено надувся Фомін.

Парубок насунув йому кубанку на ніс.

— Чи ба, чекіст!

— Рук не розпускай! — вигукнув Фомін. — Теж звичку взяв!

Парубок зареготав і відійшов до вікна видачі. Він зазирнув у кухню і щось сказав — там засміялися. Він був дуже красивий — смуглявий, чорнобровий, з тонкою, мов у дівчини, талією і кучерями, що вибивалися з-під оксамитової кепки.

— Між іншим, залізна людина! — півголосом сказав Фомін. — Серьога Нікішин. У денікінській контррозвідці побував, ребра переламані. А тут, знаєш, ким?.. — І пошепки: — Комендантом!.. Тому він такий весь і нервовий. І пристає тому… А так хлопець непоганий.

Більше він нічого не встиг розповісти: його покликали нагору.

Пообідавши, Олексій пішов у місто.

Насамперед він розшукав за адресою, яку йому дав Фельцер, шевську майстерню. Згорблений, підсліпуватий швець пообіцяв пошити чоботи за три дні.

Тепер лишалися ще дві справи: побачитися із сестрою і влаштуватись на ночівлю.

З Катериною Олексій давно втратив зв'язок. За останній рік він не одержав від неї жодної вісточки. І хоч могло трапитися, що листи сестри просто не знаходили його на фронті, до всього звиклий за ці роки Олексій підготував себе до будь-якої несподіванки.

Йшов він рідною. вулицею, пізнаючи незабутні її прикмети: акації вздовж викладених вапняковими плитами панелей; паркани, в яких знайома кожна лазівка; гранітні тумби біля воріт; покороблені, поруділі від часу номерні знаки…

Підходячи до свого дому, Олексій мимоволі сповільнив ходу…

Двері відчинив незнайомий старий чоловік.

— Давно не живуть, — сказав він, — більше року… Будинок найняли… Хто ж їх знає, куди виїхали. Казали, у Великі Копані, а потім була чутка, що в Катеринослав… Ні, листи ніякі не приходили… Ви хто їм доводитесь?

— Привіт привіз від брата, — відповів Олексій і попрощався.

На душі було тяжко і від того, що в батьківському будинку живуть чужі, і від турботи за сестру. До того ж тепер загинула надія хоч що-небудь узнати про батька, від якого Олексій теж не мав вістей. А знайти Катерину вдасться, мабуть, не скоро: до Катеринослава далеко…

З житлом Олексій влаштувався несподівано просто. Виручив усе той же Федір Фомін, в якого Олексій спитав, чи не знає він, де поблизу наймається кімната.

— Давай до нас! — запропонував він. — У мене мамуня та сестричка Люська. Вони раді будуть. Підеш?

— Піду, — відповів Олексій. — Мені спати ніде.

Фомін збігав кудись попередити, що на деякий час вийде, і повів Олексія на Забалку, де він жив.

Недалеко, від міського базару Олексій побачив льотчика Філіппова. Щоки його буди багрові, хода неприродно тверда, і ноги він ставив широко, наче сумнівався в міцності тротуару; планшет і маузер бились об коліна. Його підтримував за лікоть високий військовий з одутлим, в рожевих плямах обличчям, перетягнутий офіцерською портупеєю і з палашем на ремені.

Мати Фоміна й сестра, така ж кирпата і рожевощока, як і її брат, прийняли Олексія гостинно, напоїли чаєм з сахарином, і юнак відчув себе, мов у рідному домі..

Постелили йому в тісній кімнатці, де вміщалися тільки вузька казармена койка та круглий столик. Лежачи в постелі, Олексій пригадав візницю: за Дніпром невпинно гуркотіли гармати. Будиночок увесь здригався. Олексій заплющив очі. Ось він і повернувся в Херсон. Завтра почнеться нове життя.

РОЗСЛІДУВАННЯ

Чимось невловимо схожий був на Брокмана новий начальник Олексія — Величко. Це був уже немолодий чоловік, лисуватий, рябий, з розумними, уважними очима. На лівій руці в нього невистачало трьох пальців, — говорили, що він втратив їх у перестрілці ще в п'ятому році. Родом Величко був з Пітера, де починав працювати в ЧК разом з Урицьким.

Співробітники у відділі підібралися йому до пари: мовчазний, похмурий донбасівський шахтар Микола Курлін, сухотний вчитель з Полтави Йосип Табачников, широкогрудий, з пушистими вусами і трубним голосом одесит Іван Петрович Воронько — колишній матрос, що брав участь у повстанні на крейсері «Очаков». Усі вони були люди солідні і надійні.

Олексієві відвели місце в одній кімнаті з Вороньком. Тут стояли два столи, кілька табуретів і килимовий диванний матрац без валиків і подушок. У кутку, під стіною, височіло щось вкрите рядниною.

Першого ж дня Воронько спитав Олексія:

— Ти книги любиш?

— Які книги? — не зрозумів Олексій.

— Всякі.

— Ну, люблю,

— То краще розлюби, спокійніше буде.

Виявилося, що під рядниною в кутку книжковий штапель. Книги були пристрастю Воронька. Він збирав їх де тільки міг і нікому не дозволяв навіть доторкатися до своєї бібліотеки. Було дивно спостерігати, як цей великий, бувалий чоловік щоранку обережно знімав ряднину і перевіряв, чи всі книги на місці. Короткими незграбними пальцями він водив по глянсуватих спинках, здував пилюку, витягуючи трубочкою сухі жорсткі губи, іноді Воронько витягав якусь книгу, перегортав її сторінки, зітхав і клав на місце. Читати не було часу. Потім він вкривав рядниною своє багатство — дбайливо і з якимсь особливим секретом, щоб відразу було помітно, якщо хто-небудь торкнеться не спитавши. В усьому, що не стосувалося книг, Воронько був людиною широкої натури, компанійський, готовий поділитися останнім. Свою пристрасть до книг він пояснював скупо, немов соромливо ховав від стороннього погляду щось найбільш задушевне і потаємне.