Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса, стр. 16

— Я тебе сховаю, Альошенько, жодна жива душа не дізнається!

Альошка нетерпляче поморщився.

— Мені тепер одна дорога: йти звідси. І ти мене не затримуй, все одно піду!..

Помітно змужнілий за останній час, такий худий, що було видно, як під шкірою щік рухаються зуби, Альошка так нагадував батька, що Катерина не наважилася заперечувати. Вона несміливо сказала:

— Куди ж ти підеш, Альошенько?

— В Червону Армію. Татові напиши… Про мене не турбуйся, Катю, я тобі листа пришлю. А чоловікові своєму не говори поки що нічого.

— Ти зараз і підеш, Альошо?

— Кажу тобі, вночі. А їжу ти мені зараз приготуй, я її на подвір'ї сховаю, щоб Глущенко не бачив. Ну, давай, Катю, не гай часу! Стривай, що це?..

На вулиці, недалеко від будинку, раптом протяжно й розпачливо загаласувала людина… Вслід за цим гримнув постріл, аж шибки задрижали і галас обірвався.

Перекидаючи стілець, Альошка кинувся до вікна. Крізь зачинені віконниці нічого не можна було розглядіти, але за кілька секунд він виразно почув тупіт багатьох ніг по бруківці. І майже одночасно пролунав сильний стук у ворота.

— Німці! — промови» Альошка. — Двори обходять. Катю, треба відчинити.

У Катерини тремтіли губи.

— Це по тебе прийшли, Альошенько!..

— Що ти верзеш! Вони двори обходять. Піди відчини, гірше буде!

Вона спробувала підвестись, але не змогла: ноги не гримали її. Тоді Альошка сам кинувся до дверей. Зміркувавши щось, він на ходу відстебнув свій новий військовий ремінь, кинув його під стіл і вискочив на подвір'я.

Ворота гриміли під ударами гвинтівочних прикладів.

— Іду, йду! — гукнув Альошка. — Зараз!..

… Засув чіплявся за криву клямку. Альошці не відразу вдалося скинути його. За ворітьми стояли німці.

— Чому довго не відчиняв? — гримнув один з них, товстий, неголений, з офіцерськими нашивками.

— Не встиг, поспішав, — відповів Альошка і не впізнав свого голосу, сиплого, мов від простуди.

Офіцер, звузивши очі, дивився на його формену гімназичну сорочку.

— Хто ти є? — скрипуче спитав він. — Фронтзольдат?.. Фронтовік?

— Я гімназист, — сказав Альошка, — гімназист, гімназія, учень, розумієте?

Німець гидливо і недовірливо оглянув його з ніг до голови і, відштовхнувши плечем, пішов у ворота.

— Durchsucht alles, schneller! [1]— наказав він.

Солдати розбіглись по подвір'ю.

— Хто-небудь заходіль сюда? — спитав, офіцер.

Альошка енергійно замотав головою.

— Ні, що ви, нікого не було!

— Хто в домі?

— Я і сестра з чоловіком. Він торговець, торгує, комерсант, — додав Альошка, пригадавши улюблене слово Глущенка.

Офіцер ще раз зміряв його поглядом і відвернувся.

Стоячи за його спиною, Альошка, затамувавши подих, дивився, як солдати нишпорили по подвір'ю, ворушили багнетами купу хмизу, для чогось заготовленого Глущенком, виламавши двері сарая, нишпорили всередині. Один німець спустився в льох, а двоє зайшли в курник… Вони пробули там кілька секунд і повернулися, нічого не помітивши. В Альошки відлягло од серця.

Зачиняючи за офіцером ворота, Альошка чув, як німці вже ломилися в сусідній двір. Від пережитого хвилювання він відчував втому в усьому тілі. Зараз, коли небезпека минула, йому було соромно згадувати, яким прохальним, приниженим голосом він розмовляв з цим товстим самовпевненим німцем… Плювати! Як би там не було, він врятував Силіна і Катерину, якій теж не поздоровилося б, коли б німці знайшли схованого на її подвір'ї фронтовика. Крім того, він тепер знає, що у своїй гімназичній формі не викликає підозри. Можна було навіть піти в місто і подивитися, що там робиться…

Катерина зібрала Альошку в далеку дорогу. В старий речовий мішок, з яким батько їздив на риболовлю, вона поклала зміну білизни, шкарпетки і всю їжу, яка знайшлася в домі. Поки вона поралась, Альошка дістав з своєї скриньки чисту святкову формену сорочку і запасний ремінь з білою бляхою, на якій ще зберігся вензель другої херсонської гімназії. Сорочку він попросив випрасувати.

Коли Катерина почала прасувати, хлопець одніс мішок у тайник.

Силін спав. Від світла, яке впало йому в очі, він стрепенувся і схопив гвинтівку.

— Це я, — заспокоїв його Альошка, — їсти вам приніс.

Він передав Силіну мішок і кухоль з водою, який прихопив у сінях.

— Пийте хутчій, кухоль треба назад.

Силін жадібно випив воду.

— Спасибі, брат, у горлі мов наждаком хтось натер. Це ти з німцями розмовляв?

— Я.

— Більше, мабуть, не прийдуть…

— Товаришу Силін, — сказав Альошка, — я в місто хочу сходити.

— Навіщо це?

— Так… Може, побачу кого і наших.

— Тобі що, життя набридло?

— Чому набридло! На мені хіба написано? Ці ж німці нічого не запідозрили.

Силін промовчав.

— То як же, товаришу Силін?

— Ось що, Олексію, — сказав Силін, — я б тебе зараз не посилав, але коли ти сам… Словом, слухай. Дам тобі адресу. Це те місце, куди я спочатку хотів піти. Скажеш, що ти прийшов від Петра Павловича привітати з визволенням. Запам'ятав? Від Петра Павловича привітати з визволенням, — так і треба сказати.

— Ясно, — відповів Альошка.

Справа була знайома.

— Розповіси їм, де я, і взагалі про все. Там люди вірні, допоможуть вибратися з Херсона. Адреса така: Купецька вулиця… — Силін назвав адресу і звелів Альошці повторити. — Пам'ятай, Олексію, якщо попадешся, краще мене викажи, а цю адресу забудь!

— Та ви що! — образився Альошка.

— Слухай, не перебивай, по місту ходи обережно, дивися, щоб не вистежили тебе. На рожен не лізь, пам'ятай, що ти не один. Та що говорити, сам повинен розуміти. Тепер іди… Щасти тобі, і обережніше!..

Альошка старанно зсунув дошки і нагріб на них сміття.

— Тут, може, Глущенко вештатиметься, сестрин чоловік, так ви мовчіть, — попередив він. — Я прийду — стукну тричі, ось так.

— Добре.

Сорочка вже була готова. Вмитий, у свіжовипрасуваній формі, Альошка мав вигляд цілком благонравного старшокласника.

— Може не підеш, Альошенько? — ладна знову заплакати, спитала Катерина. — Знають же, що ти у фронтовиків був. Братіку, не йди!..

Але Альошка вже не слухав її.

НІМЦІ В ХЕРСОНІ

Калюжа підсохлої крові на тротуарі біля сусіднього будинку — ось що насамперед побачив Альошка на вулиці. Але це був тільки початок.

Він вийшов на Суворовську і не впізнав її. Ще вчора тут було порожньо і непривітно. Сліпими здавалися будинки з зачиненими віконницями. Покинуто чорніли ліхтарі, яких давно ніхто не засвічував. Здавалось якимсь чудом, коли з'являвся перехожий у цивільному одязі…

Сьогодні все змінилося, наче за помахом чарівної палички. Розчинилися навстіж вікна. Зникли чорні пластирі гофрованих щитів з магазинних вітрин, і в тіні парусинових тентів відкрилися холодні глиби масла, піраміди ковбасних кілець, гостроверхі голови цукру.

У місті, де на робітничих околицях люди з ранку до вечора простоювали в чергах, щоб одержати пайковий фунт невипеченото хліба, виявилися запаси борошна, м'яса, крупи і найрізноманітніших продуктів.

Добропристойні херсонські обивателі заповнили тротуари. Деякі вийшли цілими сім'ями, ведучи за руки вичепурених дітей. Настрій був святковий.

У натовпі неквапливо розгулювали головні винуватці торжества — німецькі та австрійські офіцери. Перед ними шанобливо розступалися, чоловіки знімали котелки.

Навпроти кондитерської Голубєва бівуаком розташувався німецький батальйон. Чекаючи, коли їх розмістять на постій, солдати грілися на сонці, ліниво перемовляючись, курили, з цікавістю розглядали зівак, які оточили їх щільним кільцем. Перед ними з'явився сам хазяїн кондитерської, відомий в усьому місті багач Голубєв, присадкуватий, пузатий чоловічок у довгому сюртуку.

— Дорогим визволителям! — вигукнув він і широким жестом розчинив двері магазина.