Співробітник ЧК. "Тиха" Одеса, стр. 107

І тут Олексій справді відчув тонкий, ледве вловимий запах горілого.

У нього похололо всередині. Він оглянувся на пустир, чи не горить там щось. Може, від житла принесло?

Але на пустирі було чорно. В будинках погасли останні вогники.

А запах ставав усе виразніший, усе густіший. І раптом притихлий було вітер кинув в обличчя теплу задушливу гіркість диму…

— Тепер чуєш? — збуджено прохрипів Микоша. — Почалося!..

Олексій схопився, кинувся до пролому.

З боку моря швидко рожевіло повітря, і на його фоні вимальовувалися чіткі контури будови з кривою галереєю зернопідйомника. Темрява над нею коливалася, змінювала обриси, і з кожною секундою було все більш помітно, що це не темрява, а дим, який густою масою підіймався в небо…

Олексій усе ще не вірив, усе ще сподівався чогось. Але ось, розбиваючи тишу на дрібні осколки, у дворі елеватора зачастив пожежний дзвін…

Усе переплуталося в Олексієвій голові. З місива спливла одна, страшна своєю незаперечністю думка: зрада! Олов'яников не дізнався про те, що готується підпал. Попередження Олексія не дійшло до нього!..

Що ж тепер робити? Бігти рятувати те, що ще можна врятувати? А Микоша?

Притиснувшись до пролому, Микоша жадібно дивився вгору, туди, де над дахом елеватора ось-ось мало вихопитися відкрите полум'я.

Заграву помітили в різних кінцях міста. Десь поблизу заревів фабричний гудок. На нього відгукнулися гудки з Пересипу і вокзалу. Вдарили на сполох на дзвіниці жіночого монастиря, і густий протяжний дзвін розлігся над сонною Одесою.

— Час! — Микоша одірвався від стіни, повернув до Олексія застигле в задоволеній гримасі обличчя. — Зараз другого півня пустимо! Вони в нас побігають!

— Постривай!.. — вимовив Олексій.

Він ще не уявляв, що робитиме. Знав тільки, що Микоші треба перешкодити…

— Чого чекати? Саме час! Де цебрик?

Він знайшов бідон, схопив його і наказав:

— Гайда за мною! Живо!

— Та почекай же ти!..

Микоша тільки рукою махнув.

Полум'я, нарешті, вирвалось, освітивши пустир і куші будівельного сміття. Микоша довгими котячими стрибками біг до будинків, які стояли віддалеки.

Плутаючись у подертій підкладці, Олексій відшукав браунінг у боковій кишені.

У голові промайнуло: «Не можна, адже знають, що ми разом, здогадаються». Але роздумувати було ніколи: Микошу треба було зупинити за всяку ціну!

Посеред пустиря, ковзаючись на дрібній щебінці, Олексій наздогнав його і схопив за плече.

— Стій!

— Швидше! — Микоша змахнув бідоном. — Поки не сполошились…

— Стій, тобі кажуть!

— Тихо! Очманів, чи що!

— Кинь бідон!

Важко сказати, навіщо він це робив: треба було стріляти, не гаючи часу.

— Ти що, хлопче?!

Микоша рвонувся, вивільнив плече, та Олексій в ту ж мить знову схопив його. Крикнув, задихаючись:

— Кидай по-хорошому, бандитська мордо, уб'ю!..

Микоша відсахнувся. Було вже зовсім світло. Він побачив браунінг і — все зрозумів.

— Ти? — хрипко видушив він. — Ти?!

Він випустив бідон, присів і раптом щосили вдарив Олексія по руці. Хапаючись за кишеню, кинувся вбік.

— Стій! — ще раз крикнув Олексій.

У ту ж мить Микоша вистрілив.

Вихопилося полум'я. Гуркіт на кілька секунд оглушив Олексія. І він двічі натиснув спуск, майже не почувши своїх пострілів…

РІЗНІ КЛОПОТИ

Елеватор палав. Полум'я бурхало, з чотирьох боків охопивши будову. Олексій зрозумів, що там йому робити нічого.

Микоша лежав на спині, закинувши над головою кулак з револьвером. Присівши навпочіпки, Олексій нашвидку обшарив його кишені. Знайшов коробку цигарок «Сальве», трохи грошей, срібний годинник-цибулину і два конвертики з кокаїном. Усе це він залишив при Микоші. Револьвера теж не взяв. Бідон з гасом про всяк випадок перекинув.

Покружлявши в лабіринті провулків і тупиків, він вибрався до Потьомкінських сходів.

Назустріч бігли люди. Щоб не викликати підозри, Олексій, не поспішаючи, піднявся на Миколаївський. Раптом відчув, що в нього, наче від удару, пече в передпліччі. Він зупинився, помацав. Рукав був розірваний і мокрий.

«Еге, та мене поранено!» — подумав він.

Микошина куля ковзнула трохи вище ліктя і неглибоко розпорола шкіру. Ранка була невелика, але вона одразу змінила плани Олексія… Він звернув на Пушкінську, потім на Успенську і чимдуж припустив до Різничука.

Змучений, задиханий став він перед Шаворським.

— Микошу вбили!

Усупереч сподіванням, це повідомлення не справило на Шаворського великого враження.

— Спокійно! — сказав він. — Де вбили? Хто?

Ледве зводячи подих, Олексій розповів, що все трапилося саме в той момент, коли вони з Микошею хотіли підпалити будинки поблизу елеватора. Він так, мовляв, і не розібрав, на кого вони напоролися: чи то на міліцію, чи то на чекістів. Олексій ледве втік, а Микошу одразу на смерть.

Шаворський сплюнув:

— Влип, матері його чорт! Туди й дорога!..

Проти цього Олексій нічого не міг заперечити, його тільки здивувало, що Шаворський так легко змирився з долею свого найвірнішого охоронця.

— Добре, що на смерть, — кинув Шаворський, — у Чека він би всіх виказав. А сам ти цілий? — спитав він грубо, вперше звертаючись до Олексія на «ти».

— Теж трохи зачепило…

— Ану, покажи!

Різничук підкрутив лампу, добавивши світла. Олексія уважно оглянули.

— Он де шкрябнула, — сказав Різничук. — Рядком пройшла, якби трохи лівіше — то й амба!

Він приніс марлю і допоміг Олексієві забинтувати руку.

— Давай, Сивий, обмиєм удачу, — сказав Шаворський.

Тільки тепер Олексій помітив, що Шаворський п'яний.

Очі його гарячково поблискували, рухи були розмашисті і неточні. Він дістав з комори сулію, розхлюпуючи, налив спирт у кухлі, один присунув Олексієві.

— Пий! Чистий медичний з особистої пивниці… Пом'янемо раба божого Микошу, що з дуже давніх часів мав християнське ім'я Микола!.. — Випивши, він з хрипом видушив повітря з обпеченої глотки і, не закусуючи, хитнув головою. — Вбили, виходить?.. Та-ак… Що ж, у битвах втрати неминучі… Але бій виграно!.. — загорланив він.

— Обережніше, Вікентію Михайловичу! — попросив Різничук, боязко оглядаючись на двері.

Шаворський грюкнув об стіл.

— Не повчай мене, лакузо! — І несподівано наказав: — Гаси світло!

Різничук поспіхом загасив лампу. Шаворський зірвав маскіровку з вікна, ривком розчинив раму.

Крізь чорні кущі нездоровим багрянцем просвічувало небо.

— Горить! — Шаворський ліг животом на підвіконня. — Горить!.. — бурмотів він. — Палає… Ось так усю Росію очисним вогнем… для спокутування!..

Досипати ніч Олексія відвели на горище. До ранку він пролежав на жорсткому волосяному матраці. Перед очима гасало обличчя Микоші — куля пройшла над правою бровою.

Потім з'явилися ще обличчя. Люди бігли на пожежу, і серед них Олексій побачив Галину. «Що ви наробили?» — спитала вона жахаючись. — Що ви наробили?!» Він схопив її за руку, хотів пояснити, що не винен, що це зрада. Вона не схотіла слухати, відштовхнула його і легко побігла по м'якому зеленому схилу туди, де бурхало полум'я. Він наздогнав її і крикнув: «Та зрозумійте ж ви!» Але дівчина знову відштовхнула його, і Олексій прокинувся.

Рядом стояв Різничук.

— Іди, — сказав він, — хазяїн кличе. Ревеш ти сонний, наче бик…

Був ранок. У вікні горища синіло спокійне небо. Шаворський, що вже витверезів і поголився, ходив по кімнаті, як завжди, зчепивши руки за спиною.

— Так що у вас вчора вийшло? — спитав він хмурячись.

Від нічного панібратства і сліду не було.

Олексій повторив з початку вигадану історію загибелі Микоші, доповнивши її новими подробицями: він, мовляв, перший помітив якихось озброєних людей і сказав про це Микоші, але той не надав значення його словам. Хотів щоб то не було довести справу до кінця. От і довів…