Діаманти Ківі-Ківі, стр. 6
— Можливо, басейн Конго ще більш давнього походження, — розповідав далі геолог. — Але я не люблю перебільшувати. На жаль, геологічне минуле нашого чарівного Бельгійського Конго, не цікавить колоніальні власті. Що ми знаємо про корисні копалини, які добувались у старі часи? Все заросло, все закрили непролазні лісові хащі або трава, висотою в зріст людини, засипав червоний тропічний грунт. Результати безпосереднього дослідження все ще викликають великі сумніви. І ось до мене дійшли чутки, що вам, пане Брюггенсен, випало щастя натрапити, як кажуть геологи, на справжню стародавню кімберлітову трубу…
— Пане Жан Янзен, коли б ви говорили зі мною мовою ботокудів, я розумів би вас не краще, ніж зараз.
— Дозвольте, я поясню вам. У найдавнішу історичну епоху, коли саме утворювалася Гондвана, виникли первісні породи, наприклад габро. Головну роль зіграли при цьому мінерали олівіни, названі так тому, що мають чорний з зеленуватим відтінком колір, як у достиглих олив. Особливою формою їх був кімберліт…
— Це має якесь відношення до Кімберлі? — швидко спитав його фламандець.
— Аякже. Звичайно. Кімберліт — це застигла магма, в якій знаходять алмази. Таке родовище є і в Південній Африці біля Кімберлі.
— Гарсон, рахунок! — гукнув Тіль Брюггенсен і підвівся. — Он воно що… Комусь, видно, захотілося спробувати з допомогою науки вивідати в мене, де я знайшов кімберліт. Юначе, ви добре розумієтесь на геології. Але передайте тим, хто послав вас, що Брюггенсен — міцний горіх, його ніщо не візьме, як добре запаяний саркофаг. Торочите мені про Гондвану, а самі хочете вивідати, де я натрапив на кімберліт. Гм. Ніде, пане. Ніде. Вперше в житті чую про Гондвану і кімберліт.
Розгніваний, він рушив до виходу. Відвідувачі шанобливо проводжали його очима. Раптом, круто обернувшись, ледве не збивши з ніг свого вірного Баантумічо, Тіль швидко попрямував назад до стола.
— Може, я був несправедливий до вас, Жан Янзен, — буркнув він. — Я охоче допоміг би чесній людині знайти той клятий кімберліт. Наймайтеся до мене на півроку, так би мовити, приватним геологом і їдьмо зі мною. Не пошкодуєте. Про платню і про все інше поговоримо потім. Але якщо ви мене обманули, хлопче, своєю чистою наукою, то краще не підписуйте контракту, бо в Гондванії водяться найбільші в світі крокодили, і саме туди ми поїдемо!
Лягаючи цього вечора спати, він спитав Баантумічо:
— Що ти скажеш про того юнака, який не міг випити й однієї пляшки вина?
— В очах його добра душа, але в руках мала сила.
Цей висновок повністю збігався з думкою Тіля. Він заснув задоволений і бачив у сні Африку, минуле якої крилося в глибині тисяч мільйонів років.
ПОЯВА ПАНІ ВАНДЕРМОЛЕН
Навколо міста кілометрів на десять було викорчувано весь підлісок. Зробили це не для краси. В гущавині колись привільно жили мухи цеце, які нападали на людей і заражали їх страшною трипанозомою, що викликає сонну хворобу.
Струнко зводяться в блакитне ранкове небо королівські пальми, темними купами стоять хлібні дерева, височать облиті рясним цвітом бугенвілеї, хвилюються водоспади квітів на віковічних тропічних велетнях, звисають виткі орхідеї.
«Мені не вистачатиме цієї краси і тепла, коли я знову осяду десь біля Бішоота, — подумав Тіль Брюггенсен, стрімкою ходою проходячи розкішним парком. — А втім, я, певно, враз забуду ці тропіки з їх клятою гнилизною і ванільним ароматом, тільки-но вітер з Північного моря сипоне піском по моїх литках».
Останнім часом Тілю вже не доводилося тримати свої думки при собі. В нього тепер був балакучий співрозмовник — Жан Янзен, який супроводжував його на прогулянках. Кандидат філософського факультету Лувенського університету був колись бідним селянським хлопцем так само, як і Тіль. Його набожній матері, що Жила в селі під Міхелем, хотілося бачити свого сина пастором, але той утік з духовної семінарії і працював тепер над розв'язуванням таких проблем, які з ніг на голову ставили всю біблейську історію створення світу.
Тіль Брюггенсен сміявся, слухаючи розповіді свого супутника про його злидарське навчання. Він сміявся ще дужче, коли дізнався, на яких суворих умовах католицький сенат Лувенського університету послав цього юного дослідника в джунглі Бельгійського Конго, де він мав закласти основу своєї докторської дисертації. Тіль аж реготав, коли Жан Янзен зізнався, що в Леокіні йому пропонували тисячу бельг, якщо він зуміє добути у «клятого Брюггенсена» таємницю знахідки алмазів.
— І скільки ти взяв? — поцікавився Тіль.
— Жодного цента, пане Брюггенсен!
— Нерозумно, зовсім нерозумно, при всій твоїй ученості! — вигукнув Тіль. — Сьогодні ввечері напишемо їм листа, і вони неодмінно витрусять тисячу бельг. Треба, хлопче, шкодити своїм ворогам, де тільки можна… Ну, а тепер давай пробіжимося. Хочу спробувати, скільки може витримати оцей дурний насос — моє серце.
Задоволений прогулянкою Брюггенсен повертався додому. Він поспішав дістатися до бунгало, поки тропічне сонце ще не дійшло до зеніту і не поглинуло на землі всі тіні.
Баантумічо, чимось дуже схвильований, стояв на веранді бунгало. Побачивши хазяїна, ще здалеку гукнув:
. — Пане, пане, тут пані Ельза Вандермолен! Вона все плаче і плаче. Пані приїхала з Баконди. Я приніс їй з готелю смачний сніданок, а вона не їсть і не п'є. Плаче, та й усе.
Ельза Вандермолен була дружиною доброго приятеля Тіля Брюггенсена — Хендріка. Той вирощував маніок за двадцять кілометрів від Маноли вверх по течії Конго і робив з нього тапіоку. Йому щастило більше, ніж Брюггенсену. Коли в Тіля справи похитнулися, Хендрік великодушно запропонував йому все своє надбання — п'ять тисяч бельг, хоч у нього було четверо малих дітей.
Тіль зрадів, почувши, що до нього завітала Ельза, весела, ставна дружина Хендріка Вандермолена. Він збіг по сходах, зайшов у вітальню і зупинився біля дверей, намагаючись розглядіти Ельзу в сутінках кімнати.
У кріслі ворухнулася темна постать.
— Тіль! Нарешті! — вигукнула Ельза. — Перш ніж навіки закрити очі, Хендрік сказав мені: «Якщо тобі буде дуже скрутно, йди до Тіля!» І ось я тут…
— Ельзо! — промовив Брюггенсен, і голос його затремтів від хвилювання. Тільки тепер Тіль розглядів просте темне плаття і схудле обличчя жінки, мокре від сліз. — Ельзо, хоробра жінко з Великої ріки! Як же ти тепер?
— У мене нічого більше нема, — втомлено промовила вона. — Хендрік помер. Лікар сказав, що в нього була амебна дизентерія. Її надто пізно розпізнали і не змогли вилікувати. Це сталося рік тому. Деякий час я сама господарювала на плантації. Заради дітей, Тіль. Але все пішло шкереберть… Так воно, звичайно, мало статися. Хто може конкурувати з великими плантаторами! Коли в мене не стало грошей, я все продала. Треба було заплатити в пансіон за дітей. Вони й зараз там. Грошей вистачило тільки на рік. Але що робити далі? Допоможи мені, Тіль, знайти якийсь вихід. Я знаю, ти тепер багата людина.
— Я щиро співчуваю тобі… — Тіль був глибоко схвильований звісткою про смерть друга. — Не можу повірити, що Хендрік, який міг голими руками з корінням вирвати маслинову пальму… Клята хвороба! Вона забрала і маленького Тіля, мого хрещеника. Пригадую, як я гуцикав на колінах Пітера і Хеннера, Марайке і Клауса. Я заздрив Хендріку, що його бунгало сповнене радістю, сміхом, дитячим галасом. Сідай сюди, Ельзо. Ей, Баантумічо, біжи до Кекша і Буддельмастера і все, що є в них найкращого, неси сюди! Пом'янемо найхоробрішу людину в світі, Хендріка Вандермолена, влаштуємо по ньому поминки за старим фламандським звичаєм.