Серед дикунів Нової Гвінеї, стр. 55

На палубі одному з тубільців захотілося знову подивитися биків; він звернувся до мене, але, забувши назву «бик», почав про «велику російську свиню». Не зрозумівши його, я відповів, що ніякої свині на корветі нема; тоді, щоб точніше назвати тварину, він додав, що хоче бачити «велику російську свиню із зубами на голові». Один з товаришів підказав йому «бик», і вони всі хором затягнули «бик». Бачачи, що вони досить оббулися на палубі, я визволився з петлі й дав їм змогу вільно ходити.

Сьогодні мої останні речі привезено з Гарагасі; Улсона також перевезено на корвет і як хворого покладено в госпіталь. Перед від'їздом Туй просив сказати йому, через скільки місяців я повернусь у Гарагасі. Навіть і тепер, від'їжджаючи після п'ятнадцятимісячного перебування, я не міг сказати «багато», бо цього слова я досі не дізнався, тим-то я відповів «навалобе», що означало приблизно «згодом».

22 грудня

З самого ранку піроги оточили кліпер, і мені раз у раз доповідали, що «чорні» хочуть бачити мене або кличуть. Коли я виходив, тубільці починали кричати, та шум якоря, якого саме заходилися підіймати, й кілька обертів гвинта розігнали незабаром усі піроги, а крики «еме-ме» та «е-аба» стали доноситись уже не так ясно з берега, як з пірог. Коли кліпер почав рухатись уперед і обпливати мис Габіна, почулися вдари барума майже одночасно в Горенду й Бонгу; коли ж кліпер проминув мисок, до цих звуків долучився барум Гумбу.

Віддаляючись, ми ще довго чули барум. Пропливаючи повз Білі-Білі, я міг у бінокль ясно бачити тубільців, що сиділи, стояли й ходили вздовж скелястого берега.

Проминувши архіпелаг Задоволених людей та порт Великого князя Олексія, ми обійшли мис Краузель і ввійшли в протоку між Новою Гвінеєю та островом Кар-Кар, яку я назвав на моїй карті протокою Изумруд.

РОЗБІЙНИКИ ПАПУА-КОВІАЙ

(Друга мандрівка до Нової Гвінеї 1874 року)

Метою моєї другої мандрівки до Нової Гвінеї був південно-західний берег її, а особливо берег, що йшов на схід від невисокого півострова Кумави (півострова принца Ораньє-Нассауського). Цей берег від невеличкої річки Каруфи (на півострові Кумаві) до мису Буру (річки Утанату) має тубільну назву Папуа-Ковіай. На північ від півострова Кумави берег до затоки Мак-Клюр (і сама затока) зветься Папуа-Онім, далі на північ від затоки Мак-Клюр частина берега Нової Гвінеї, проти острова Салаваті, зветься Папуа-Нотан. Такий поділ західного берега, як я побачив, дуже поширений між папуасами, а також і між се ранцями, які з давніх-давен мають торговельні стосунки з тутешніми папуасами. Поділ цей не має політичної основи; ці місцевості не являють окремих держав; він не грунтується також і на різниці рас.

Кожний з цих берегів заселюють незалежні племена, приміром — на Папуа-Ковіай відрізняють людей Наматоте, Айдуми, Мавари, Каю-Мери та інших. Хоч людність трьох берегів і не являє собою антропологічних особливостей, проте вона різниться етнологічною стороною. Береги Папуа-Онім та Папуа-Нотан частіше відвідують макассарські та серамські купці, бо тут далеко безпечніше; Папуа-Ковіай внаслідок частих війн між папуаськими племенами, а також частих убивств та грабунків торговельних експедицій має лиху славу, і телер туди дуже рідко наїжджають макассарські прау [50] (падуакани). Папуаси берега Папуа-Онім живуть осіло, а папуаси берега Ковіай кочують. Рідкіші відвідини, менший наплив купців, а через те й менший вплив чужого елементу визначили мій вибір, хоч з оповідань макассарців та серамців я міг зробити висновок, що разом з цікавішим я вибираю ризикованіше. Вже вирушаючи в Папуа-Ковіай, я сподівався чогось подібного, що сталося потім зо мною, і констатував згодом, що багато моїх пригод цілком відповідали характерові людності цієї країни.

Головна думка, яка визначила мету моєї мандрівки, була — бажання чітко уявити собі з антропологічного боку людність південно-західного берега Нової Гвінеї в порівнянні з жителями північно-східних її берегів, а це можна було зробити, побачивши все на власні очі.

Вирушаючи в подорож, я запасся листами адміністрації Нідерландської Індії [51].

23 лютого 1874 року я рушив з Гесіра (острівця між східним краєм острова Сераму та невеличким островом Серам-Лаут) на південно-західний берег Нової Гвінеї.

Мене супроводили двоє слуг, жителів острова Амбоїни, та мій папуаський хлопчик Ахмат [52]; команда урумбаю складалася з шістнадцяти чоловік, з яких десять були папуаси. 27 лютого урумбай кинув якір коло острова Наматоте (острів між затокою Бітчару та бухтою Тритон у Новій Гвінеї).

Щоб вибрати місцевість, зручну для будування хатини, я відвідав острів Айдуму, берег Лобо, архіпелаг Мавари і, нарешті, надумав лишитися жити на березі Нової Гвінеї, що зветься Айва, проти архіпелагу Мавари. Папуаси були дуже здивовані з мого наміру жити з ними, але поводилися зо мною дружньо і навіть дуже шанобливо. Через те що берегові папуаси Ковіай кочують у своїх пірогах з одної затоки до другої, переїжджаючи від берега до берега, незабаром моя хатина стала центром, навколо якого раз у раз тиснулися, піроги жителів Наматоте, Айдуми, Мавари. Їхні старшини: радья [53] Наматоте, радья Айдуми, капітан Мавари — щодня відвідували мене, запевняючи у відданості й дружбі.

Познайомившись з околицями, я надумав зробити далеку екскурсію. Лишивши охороняти хатину амбоїнця Иосифа та п'ятьох серамців, я рушив з рештою людей спочатку на східний берег затоки Тритон, у місцевість, яку звуть Варіка. За своїм звичаєм, лишивши моїх людей в урумбаї, я сам, неозброєний, зробив екскурсію в гори; мене супроводили верховинці гір Камака, які звуться «вуоусірау». Перейшовши берегове пасмо, я відвідав велике й цікаве озеро Камака-Валлар, невідоме досі навіть серамцям, які майже щороку навідуються до цих берегів. Озеро це лежить на сході, на висоті близько п'ятисот футів над рівнем моря, і оточене горами. Коло озера стоїть кілька хатин вуоусірау. Гори на схід, цебто в глиб країни, — не заселені.

З Варіки я рушив далі урумбаєм, спиняючись коло островів Айдуми, Каю-Мери, Лакахії, і продерся у вузьку затоку Кіру-ру (Ента-бай на голландських картах). Я бачив, що ця затока помилково зветься затокою, являючи собою довгу протоку між суходолом та архіпелагом низьких островів, зарослих мангровими [54] деревами. В останній, більший басейн цієї гаданої затоки (в кінці бухти Кіруру) можна потрапити іншим способом, проїжджаючи вузькими протоками між островами.

На берегах бухти Кіруру не було селищ, і тільки в останньому басейні, в місцевості, що зветься Тімбона, я знайшов два напівзруйновані курені. Відціля я рушив у гори. Кілька стежок, зрубані стовбури та гілля свідчили, що в ці гори навідуються папуаси. Позаду прибережного пасма гір (1 500 футів заввишки), куди я сходив, лежить лісова гірська країна.

Повернувшись з екскурсії в гори на урумбай, я рушив шукати вздовж берега зручного якірного місця для ночівлі, гадаючи другого дня повернутися до моря іншою протокою. Мій план змінила несподівана поява п'яти великих пірог, на яких було чимало папуасів. Деякі обставини змусили мене думати, що папуаси рушили за нами не з дружніми намірами, і хоч після довгих вагань дехто з них і зійшов на урумбай, та це тільки збільшило підозру моїх людей, між якими було кілька бувалих, що не раз відвідували берег Нової Гвінеї. Вони дуже просили мене не лишатися тут на ніч, а вийти швидше в море. Я погодився на їхні переконливі прохання, ми рушили в море, і мої люди так старанно гребли всю ніч, що на світанку ми опинилися вже біля виходу з бухти Кіруру проти Ваймата. Увесь другий день я намагався зав'язати стосунки з папуасами, та жодна пірога не наблизилася, дарма що на березі тубільці кликали нас у селище. Через те що берег тут не має ніяких певних якірних стоянок, а свіжий вітер, велика хвиля та дужий прибій були вельми незручні, щоб рушати далі на південь, я вирішив повернутися в Айву.