Серед дикунів Нової Гвінеї, стр. 38

Проходячи повз останню хатину, я побачив невелику дівчинку, яка крутила в руках зв'язаний кінцями шнурок. Спинившись, я подивився, що вона робить; вона, самовдоволено усміхаючись, повторила свої фокуси з шнурком, які були ті ж самі, що ними бавляться іноді діти в Європі.

Сходячи з одної височини, я здивувався з численності провідників, які всі були озброєні списами, луками й стрілами. Деякі з них несли з собою тліючу головешку, щоб закурювати, не відкривши, видимо, досі способу швидко добувати вогонь. Вони повели мене іншою дорогою, а не тою, якою я прийшов. Знаючи свої стежки краще, ніж люди Бонгу, вони хотіли скоротити путь, яка виявилася не зручнішою, ніж та, де ми йшли вчора. В одному місці, коло плантації, вздовж стежки лежав грубий стовбур дерева, принаймні з метр діаметром. На боці, обернутому до селища, були вирубані кілька ієрогліфічних фігур, подібних до тих, які я бачив у річищі на саговому стовбурі, але набагато давніші за ті. Ці фігури на деревах, як і зображення в Бонгу (про які я вже казав) та на пірогах Білі-Білі, варті уваги, бо вони являють собою не що інше, як перші прояви письменності, перші спроби зображати так зване ідеографічне письмо [42]. Людина, що малювала вугіллям або фарбою чи вирубувала сокирою свої фігури, хотіла висловити певну думку, зобразити який-небудь факт. Ці фігури вже не являють собою звичайний орнамент, а мають абстрактне значення; наприклад, у Білі-Білі зображення святкової процесії було зроблено на згадку про закінчення будування піроги. Знаки на деревах мають дуже грубі форми, складаються з кількох ліній; їх значення, мабуть, зрозуміле тільки тому, хто вирубував їх, та ще тим, яким він пояснив зміст своїх ієрогліфів.

Ми підійшли до того самого місця, де вчора почали підійматися до Теньгум-мана. Коло останньої приступки, на кілька десятків футів заввишки, трапилася прогалина, і тут краєвид на річку був дуже мальовничий.

Я спинився, щоб перепочити та зарисувати ескіз місцевості, сказавши людям, щоб вони зійшли вниз до річки й там дожидали мене. Папуаси, які зійшли вниз, пожвавили цю картину, і через це вона набула тубільного колориту. Я налічив вісімнадцять чоловік. Вони розташувалися спочатку різноманітними групами. Одні лежали на теплому піску, інші, склавши принесені головешки, сиділи коло багаття й курили, треті жували бетель. Деякі, нахилившись до річки, пили каламутну воду. Багато хто, не розлучаючись з своєю зброєю, стояв на великих каменях, спираючись на списи. Вони пильно оглядали протилежний берег. Я дізнався потім, що жителі Теньгум-мана ворогують і воюють з жителями Гадабі-мана; через те вони всі були озброєні й кілька чоловік стояли на варті, коли спочивали їхні товариші.

Я так задивився на картину довкола мене, що забув рисувати, до того ж мій немайстерний олівець міг би відтворити лиш неповну, бліду копію з цієї своєрідної місцевості та її жителів. Я зійшов до річки, роздягнувся, як учора, і ми рушили вниз її річищем. Сонце дуже пекло, і каміння, по якому довелося йти, поранило мені ноги аж до крові. Дві сцени пожвавили переправу. Один тубілець, помітивши ящірку, яка грілася на сонці, й знаючи, що я збираю різні тварини, підліз до неї, потім з криком метнувся, та вона вислизнула. Чоловік десять кинулося переслідувати її, вона гасала між камінням, тубільці переслідували її напрочуд спритно й жваво, незважаючи на всі перешкоди, ношу та зброю. Кінець кінцем ящірка зникла між камінням під очеретом, але й тут тубільці знайшли її. В одну мить очерет було висмикнуто, каміння розкидано й землю швидко розкопано руками. Один тубілець схопив ящірку за шию й подав мені. Крім хустки, в мене не було нічого, щоб сховати її; поки ящірку зав'язували, вона встигла вкусити одного тубільця аж-до крові, та вислизнути не могла.

Переходячи через один рукав ріки, тубільці помітили силу дрібненьких рибок, які швидко сновигали між камінням; мої супутники схопили камені, і в одну мить десятки їх полетіли у воду, часто влучаючи в ціль. Забиті й поранені рибки зібрано, загорнуто в листя й збережено на вечерю. Сьогодні довелося йти вниз річкою довше, ніж учора, бо я хотів потрапити просто додому, а не до Бонгу або Горенду. Прийшовши, нарешті, додому десь о четвертій годині, я застав Улсона блідого й кволого внаслідок двох приступів, бо він не прийняв вчасно хіни. Я дізнався, що під час моєї відсутності Туй ночував у Гарагасі (мабуть, запрошений Улсоном), чим я був дуже невдоволений. Прийшли ще жителі Горенду й їхні гості з Білі-Білі. Коло моєї хатини розташувалося, гуторячи, чоловік сорок тубільців. Роздавши тютюн та по шматку червоної матерії своїм провідникам, я дав, згідно обіцянки, дзеркало одному з них за свиню, дві пляшки та кілька великих цвяхів за телум і пустив їх, дуже задоволених, назад до Теньгум-мана. А сам, не ївши протягом десятьох годин, з насолодою випив чаю без цукру з вареним аяном.

10 квітня

Вночі я відчув біль у нозі, і, коли встав ранком, виявилося, що вона дуже спухла, має три ранки, наповнені рідиною. Це був наслідок учорашнього переходу через ріку. Неможливість узути черевики й біль під час руху змусили мене сидіти вдома. Я доручив жителям Бонгу прив'язати на свій лад принесену мені вчора свиню, бо мені не хотілося одразу різати її.

ЕНГЛАМ-МАНА ТАМО

12 квітня

Два дні, які я просидів удома, мали добрий наслідок для моєї ноги; я міг уже віднести порцію свинячого м'яса на подарунок жителям Горенду, бо сьогодні Улсон, нарешті, зарізав свиню з Теньгум-мана. Вона була надто велика для двох, і я надумав віддати половину знайомим Горенду та Бонгу. Принесені шматки м'яса справили великий ефект у Бонгу, і хоч я приніс свинини тільки трьом жителям, проте зараз же скликано жінок з трьох майданчиків, щоб чистити та готувати аян і бау.

Відпочиваючи в прохолодній буамбрамрі, я помітив старий телум, в якого тулуб був людський, а голова крокодиляча. Потім я звернув увагу на те, як готують папуаську страву «кале», що бачив уперше. Ця страва складається з нашкрябаного й злегка підсмаженого кокосового горіха, розтертого з бау або аяном, з чого виходить досить смачне тісто.

Дітей тут рано привчають допомагати в господарстві. Смішно бачити, як дитина півтора або двох років тягне до багаття великий цурупалок, а потім біжить до матері поссати груди.

Сьогодні я знову мав нагоду бачити докладно процедуру виготовлення кеу. Бачив також, що й жінки інколи п'ють цей напій.

14 квітня

Кілька чоловік прийшло з Бонгу по ліки; в одного були хворі ноги, другий приніс сурму, яку я йому давно вже замовив, решта — з кокосовими горіхами.

Передаючи мені довгий бамбук, тубілець казав, щоб я не показував «ай» (загальна назва всіх музичних інструментів) жінкам і дітям, бо це для них може бути погано. Тут зберігають усі свої музичні інструменти потай від жінок та дітей і розважаються своїм «ай» (цебто музикою) завжди поза селищами. Чому жінок усувають від музики й співів, мені й досі невідомо [43].

15 квітня

Погода міняється: часті штилі, іноді слабкий вітер з південного сходу, хмариться. Моє приміщення таке мале, що, коли не додержуватися щонайпильніше порядку й не ставити та не класти щодня акуратно все на місце, зовсім ніде було б сидіти. Це постійне прибирання зв'язано з неабиякою нудьгою і втратою часу.

16 квітня

Прийшовши ранком до Горенду, я зустрів там двох жінок з іншого селища, які прийшли в гості до жінок Туя та Бугая. Великі лантухи з подарунками (бау та аян) висіли в них за спинами, а мотузки цих лантухів оповивали чоло. Лантухи були такі важкі, що жінки не могли йти або стояти інакше як напівзігнувшись, їх дуже люб'язно зустріли жінки Горенду, потискаючи їм руки й гладячи по плечу. Жінки, вітаючись між собою, подають одна одній руки або два-три пальці. У цих жінок на плечах та грудях, спускаючись до середньої лінії тіла, випалено ряд плям, які відрізнялися своїм світлішим кольором від іншої шкіри. А втім, ця відміна татуювання трапляється далеко не в усіх жінок.