Торговиця, стр. 44

Лиховідько заревів: «Уб'ю, згною, повєшу, как ти смєл с такой просьбой ко мнє обращаться!», проте взяв тютюн і записку.

Відповіді від Нусі не було, й долала Олеся чорна безнадія. А за той час в'язні Воркути пережили смерть Сталіна, розстріл Бери й криваве придушення повстання на десятому ОЛП-і двадцять дев'ятої шахти, а опісля табірні по-легші аж до виходу засуджених у неповнолітті каторжан на вільне поселення.

Ще тягнулася щовечора колона із шахти «Капітальної» до барака, і собаки гарчали, і конвойні викрикували «шаг влєво, шаг вправо», та вже не проводили опричники шмонів серед ночі, не замикали на ніч бараків, з вікон зняли грати, й були дозволені зустрічі з рідними.

Одного вересневого надвечір'я, коли колона проходила повз душовий павільйон, Олесь почув жіночий голос: хтось вигукнув його ім'я. Оглянувся й побачив худеньку чорноволосу молоду жінку з блідим, мов цигарковий папірець, личком – і то була Нуся.

…Коли Олесь вийшов з тюрми на вільне поселення, вони з Нусею замешкали в добрих людей, які раніше відбули термін, й жили там разом, поки не отримали дозвіл вернутися на батьківщину.

Нуся згасала від сухот, й Олесь квапився вивезти її з проклятої Богом і людьми землі до рідного Міста. Не встиг…

Й промовила до нього Нуся перед тим, як покинути його назавше:

«Бог послав мені двох мужів, кожен з них віддав мені себе частинку, й моє життя було повним. А себе я розполовинила між вами, і мене не вистачило на довгий вік… Прости мені за Юрка, я вийшла за нього вдовою: хто міг подумати, що ти вибрався живим з тієї масакри у Бригідках… Жила я життям вашим, і дякую Господові за ті окрушини справжнього людського щастя. Юрко був добрий до мене, я за ним плачу, бо любила його. А тебе покохала найвищою любов'ю тієї ночі, коли ми лежали в обіймах на росяній траві у Студентському парку. Й відтоді в думках, а потім у спільному житті з тобою належала лише тобі одному. Забери мене звідси додому, тут холодно, тут замерзне не тільки моє тіло, а й душа…»

Й не стало Нусі. Залишилася лише її подоба, що стоїть нині на підвіконні мого дому поруч з образом її суперниці – вирізьблена у вишневому порубі.

Розділ двадцять третій

А коли сонце викотилося червоним кружалом із грушівської улоговини, привіявся до Олеся світлий спогад, яким і належалося йому бути на розвидні.

Давно вже не виходили на середину Каштанового провулка вірні подруги панна Ганя і пані Аделя пльоткувати – користувалися з причин немочі телефоном.

Аж тут раптом не вийшла, а вибігла зі свого подвір'я панна Ганя й зазивно вимахувала рукою в бік дому Аделі, яка ще сонно позіхала, спершись ліктями на підвіконня, й подивовано дивилася на сусідку, що, гейби помолоділа на двадцять років, вибігала на дорогу, певне, з вельми цікавою новиною. Новина мусила бути екстраважливою, якої ще ніхто не чув, й хотіла всезнаюча Ганя першою винести її на Торговицький квартал – щоб ніхто, не дай Боже, не випередив.

«Яка біда трапилася, Ганю, що ви вискочили так зраненька, як той, що urwal sie i uciekl, [21] ніби стая псів за вами гналася? Ще поспали б трохи…» – заговорила пані Аделя з докором у голосі, проте ні на секунду не затрималася в хаті й уже з відкритим ротом стояла перед сусідкою, яка з осяяним виглядом не переставала розмахувати руками.

«Народна мудрість каже, – відповіла панна Ганя, й утіха так і бризкала з її очей, – хто рано встає, тому Бог дає!»

Пані Аделя із скептичною гримасою на губах спробувала пригасити сусідчине збудження й на оклепану примівку мовила із зверхністю людини, яка більше за інших знає:

«Часто повторювана народна мудрість відганяє дурістю, запам'ятайте це собі, панно Ганю. Але кажіть, що трапилося?»

«Не кваптеся, не кваптеся, шановна пані, я розповім усе по черзі, дайте собі на стримання, бо виглядаєте зараз, як той бенькарт, що крізь дірку від ключа заглядає до маминої спальні… О, я така щаслива, що з тієї радості завела б собі коханця, незважаючи на те що стільки літ пильно оберігала свою панєнську цноту!»

«Але ж то вже запізно, панно Ганю, де ви були раніше?»

«Раніше для такої офіри не мала-м приводу. А жаль, Гаврилко був колись зацним кавалером, і я виглядала несогірше, й була би-м зважилася на гріх, якби не одна перешкода. Для більшої краси й елегантності він відпустив собі вуса й водно, крадькома заглядаючи до дзеркальця, підкручував їх двома пальцями. І най би собі підкручував, кожен хоче бути файнішим, ніж є, але робив він те навіть у церкві, стоячи за колоною, коли вірні стояли на колінах до причастя. І через це він мені геть збридився… Але нині сталася така подія, що для її відсвяткування притлумила б свою до нього нехіть й у гріх увійшла б з утіхи, найби Гаврилко заглядав тепер у дзеркальце навіть уві сні…»

«Ха! – реготнула Аделя. – А що він сьогодні у тому дзеркальці побачив би – п'яну мармизу, й до того ж ваш Гаврилко смердить, як дешевий недопалок».

«Отож-то, – скрушно зітхнула панна Ганя. – Яка я була дурна: був би він у мене першим…»

«Та ви ніколи надто мудрою не були – через ту вашу цнотливість. Перший, перший! Та в мене кожен був перший після попереднього!»

На Аделину шпильку Ганя не звернула уваги й продовжувала:

«Не було, таки не було тоді приводу для такої втіхи. А нині, маєте рацію, пізно вже…» – ще раз зітхнула Ганя й замовкла.

«Та чи скажете ви нарешті, яка ж то подія трапилася, що ви стали готові до такої жертви? – нетерпляче термосила Аделя Ганнину руку. – Може, пан Геродот вийшов нарешті з жалоби й оженився?»

«Ні-і, пан радник й досі сохне з туги за тією жидовіцею… Сталося на світі щось надзвичайне!»

«Ну кажіть же – що?»

«Вчора вечером у Верховній Раді депутати проголосили незалежність України. Маємо свою державу, ось що! А ви кажете…»

…До полудня Місто запрудилося людьми, возами й верховими кіньми – з усієї покутської околиці валив народ до Міста на велике свято, якого не знали на цій землі кілька невольничих століть.

Святково одягнуті в покутську, подільську й гуцульську вберю йшли з передмість парубоцькі й дівочі колони; з Печеніжина, Пилипів, Воскресінець, Боднарівки, Ценяви, П'ядик і Городенки котилися драбинясті вози, наповнені поверх полудрабків старосвітськими ґаздами в кресанях з китицями й павами і фудульними молодицями в шальових торокастих хустках; із запрутських Кривобродів, Хімчина й Утороп, навіть аж з Космача мчали верхи на конях схожі на опришків гуцули – а всі із синьо-жовтими прапорами – у яких лише сховках тримали їх від пильного ока кагебешників і сексотів; маєво знамен єднало синє небо із не зібраним ще золотом стиглих хлібів на полях; увись злітали стрілецькі й повстанські пісні, що їх разом з молитвами виучували в потаємності дорослі й діти; на ратуші лопотіла синьо-жовта бандера, яку за всю історію Міста двічі вивішували на вежі й двічі знімали окупанти, а третій раз зірвати ніхто вже не посміє, й ця горда надія на остаточне воскресіння змученої в рабстві України пломеніла на обличчях людей: вірили вони й не вірили, плакали й сміялися; урочистий гомін заповнював по вінця вулиці й провулки – торжествувало найщасливіше покоління, яке діждалося волі.

На дзвіниці церкви Святого Михаїла загримотіли музикальною канонадою найпотужніші дзвони на «Буде ім'я Господнє благословенне однині і довіка!»; без кінця вибивали вони, немов утовкмачували в голови розбудженого і ще не зовсім впевненого народу в реальності несподіваної й довго чеканої свободи святу правду: «однині і довіка, однині і довіка, однині і довіка!!!»

Після Богослуження вийшли разом з церкви пан Геродот і Олесь Шамрай. Місто гомоніло, співало, дзвеніло радістю – «і всі радіють, як вино, і всі сміються, як вино» – й проказав пан радник, утираючи сльозу, не так до Олеся, як до себе самого:

«Можна вже й умирати…»

«Що ви таке говорите, пане меценасе, – саме настала пора жити!» – аж вигукнув спересердя Олесь.