Торговиця, стр. 34
Біля ратуші Олеся спинили людська метушня й галас. До трикутного скверика, вклиненого між дві міські магістралі, де під розлогими липами бовванів бронзовий пам'ятник лютому тиранові, ім'ям якого знищено на українській землі мільйони люду, німецькі шуцмани пригнали з гето тлум євреїв. Обмотали линвами й шнурами пам'ятник Сталіну й запрягли в них, немов волів, побитих до крові людей. Шмагали їх канчуками, штовхали в спини прикладами карабінів, ґелґотіли і лаялись. Запряжені євреї, натужуючись, аж кров з очей бризкала, натягували ті шнури й линви, їх катували, примушуючи видобувати з себе надлюдські сили; пам'ятник почав хилитися, загрожуючи звалитись на людей; канчуки свистіли, зойки катованих вдарялися об вікна будинків.
Олесь стояв у натовпі й мовчки дивився на страшну веремію. Й примлів він, упізнавши серед запряжених євреїв Сальомею, яка у парі зі старим бородатим пейсахом впиралася у шнур, що вгризався у її груди. Товста коса розплелася й стікала зливою на брук; Сальомея тримала під руку свого вітця Баруха Фойєрштайна, щоб не впав, а сама збезумілими великими очима дивилася не на людей, а в небо, страдницьким поглядом докоряючи Єгові за страшний допуст, а закривавлене її обличчя все ще було прекрасним.
Олесь ціпенів від гніву, він хотів вигукнути її ім'я, щоб знала, що люди, які мовчки дивляться на це бузувірство, теж запряжені, як і вона; як лише міг, наблизився до неї, щоб бодай поглядом підтримати її в муках, і раптом стетерів, знетямився. На нього глянула з невимовним болем Оксана Москалівна; він зімкнув повіки, а коли розплющив, побачив, що в шнур впирається Нуся Дзіваківна – і з того видива вже не дивувався, бо й самого ще боліли рани від упряжок у Бригідках.
У тім пролунав над Містом звідчаєний крик: то звалився мідний бовдур, розчавивши когось із запряжених євреїв, однак у цей мент жахливої непрогляді Олесь відчув несподівану відраду. Він побачив кінець страшного початку: диявольщина, яка опанувала світом, мусить загинути; своїм допустом Господь лише в одній своїй безчасовій миті застерігав світ, показуючи, до чого може привести сваволя людей, які втратили образ і страх Божий…
Розділ сімнадцятий
Олена Теліга із своїм мужем, інженером Михайлом, який навіть у трудному марші похідної групи на Київ не розлучався з бандурою, поет і археолог Олег Ольжич та отець Чемеринський, який, покинувши Місто, долучився до них, підходили до Житомира. Обминали полишені на дорогах гармати й вантажівки із скринями снарядів у кузовах та зруйновані села, які ще курилися димами, уникали зустрічей із тлумами полонених червоноармійців, гнаних шуцманами й українськими поліцаями, які поквапилися стати на службу до німців, вважаючи їх визволителями із совєтського рабства, подорожнім зустрічалися групи дезертирів, які допитувалися до колишніх сільрад з прапорами не існуючої вже Української держави на дахах, й зупинялися на довгочасні постої у добродушних поліських господарів, від яких дізнавалися хоч дещо про результати боїв над Дніпром.
У цей самий час Юрко Сербин і Нуся, минувши Рогатин, допитувалися у стрічних людей до села Княгиничі, що запропастилося у дібровах над Гнилою Липою.
Йшли, тримаючись одне від одного на віддалі ліктя, й здавалося обидвом, що між ними пролягла заросла терном межа – сувора й неприступна, мов навіки зниклий Олесів світ. Та межа наїжачилась колючками й не дозволяла наблизитись їм ні на цаль, і якби той переступ стався, то здавався б він цієї миті святотатством, за який належиться сувора Божа кара – за зневагу пам'яті мученика.
Так думали обоє, й ні одне не наважувалося переступити ту межу, хоч у їхніх стосунках її й не було: на широкому світі існували тільки вони й лише одне з одним могли порадитися, почути добре слово, вдихнути теплий подих – все це відбувалося між ними, та скоротити відстань між собою не було в них ні снаги, ані відваги.
Нарешті вони знайшли загублений у лісах хутірець Княгиничі й засумнівалися, що тут може існувати якийсь медичний пункт, проте таки знайшли його – мізерну халупу з перекошеним шильдом «Медпункт». Халупа, що зупинилася над річкою, була наглухо зачинена; від сусідів подорожні дізналися, що лікар і санітари кілька днів тому виїхали возом у Жабокрики на виклик хворого й чомусь досі не вернулися.
«Видно, змінилася ситуація, а ми нічого не знаємо… – мовив Юрко. – Вертатися нам чи наздоганяти похідну групу?»
«Ні до кого нам вертатися, – сказала Нуся. – Якщо ми тут не застали Шухевича-Тура, то й у Львові його, напевно, вже немає. І може таке бути, що й Довбек із табором вийшов із Синєвидного… Нам нічого іншого не залишається, лише йти на схід. Розшукаємо в Києві пані Олену й будемо разом з нею…»
«Мусимо їх доганяти, іншого виходу в нас немає, – погодився Юрко. – Та я ніяк не можу додуматись, чим вони в Києві будуть займатися, адже проголошена держава не втрималася навіть двох днів – на що вони, мельниківці, сподіваються від німців після того, що сталося у Львові? Але мусимо йти…»
Й тоді тернова межа між Юрком і Нусею звузилася, їхні руки сплелися, й вони, поєднані осамітненістю, подалися лісовими путівцями до Тернопільського тракту…
Горби й пагорби залишилися позаду, перед мандрівниками простелилася рівною тацею Подільська низовина, по якій, вигинаючись, немов хребти сполоханих вовків, бігли до обрію й наздоганяли одна одну срібні хвилі споловілих хлібів, готових припасти під серпами до землі й перемінитися у схожі на каплички копи; шелест натрудоватілого колосся підсилював дзвенячу тишу, насичену щебетом жайворів: прив'язані сонячними променями до небесних чертогів, вони повисали над степом сірими грудками, які стрімко падали долі, побачивши над собою загарбливо розпростерті крила яструба; стрекотіння польових коників дрібно кришило тишу, й вона сіялася по всьому безкраю золотою потерухою, а з далеких степових обріїв, де стрункі, мов молоді вої, тополі зупиняли хлібні лани, долинала тужлива мелодія, торкалася Юркових губів, бриніла, мов дримба, й перемінювалася у слова:
Й відлунювалася пісня від Нусиних уст:
Вони трималися за руки, немов боялися розгубитись у цьому подільському безмежжі, й допитувався козак у дівчини, де буде вона на тій далекій Україні спати, що буде робити і що їстиме, а вона його запевняла – немає на світі нічого такого, чого б не могла для нього вчинити: спатиме в степу під вербою, їсти буде сухий хліб з водою, аби лише бути разом з милим; Юрко піснею освідчувався Нусі в коханні, й вона те освідчення приймала, бо не мала добрішого приятеля, однак тими словами, що вимовляла колись партнерові у запаморочливому вальсі, не могла б цієї миті обласкавити Юрка – вони тільки раз у житті спливають з уст: «Хіба ти не чуєш, як я тобі піддаюся, допомагаю творити найдосконаліший рисунок танцю, і я знаю, що ти заповзатимеш рукою під мою розкльошену спідничку, хилитимеш мене на зволожену траву» – о, ці слова ніколи не будуть вимовлені для тебе, Юрку, хоч, може, те колись і станеться між нами, та заворожувати цими словами могла лише його…
«Звідки знаєш цю пісню, Нусю?»
«Про це я могла б тебе запитати, ти ж бо з Рамлярівки, а я з Торговиці, що біля Воскресінець. Ця пісня, певне, ще за полковника Височана народилася в цьому селі, й записав її приятель Маркіяна Шашкевича учитель Григорій Ількевич…»
«А нині вона стала нашою».
«Так, Юрасю…»
На це пестливе, вимовлене Нусею ймення довго чекав Юрко, й воно нарешті прозвучало; його рука тихо лягла на плече дівчини, він пальцями дотикався до її шиї, й вона не відхилялася, чей їх було тут тільки двоє; йдучи, Юрко все тісніше пригортав до себе Нусю, й вона мовчки піддавалася…