Торговиця, стр. 27
На допити викликали по одному протягом усієї ночі, перед ранком прийшла черга й до Олеся. Його завів у підвал тюрми слідчий чекіст і показав йому, ніби то були музейні експонати, знаряддя тортур.
«Ось бочка, набита цвяхами вістрям досередини – у ній навіть німі починають говорити й то дуже голосно… А це шафа, в якій не поворухнешся, а згори по краплі падає вода на тім'я, й тобі здаватиметься, що по голові гатять кувалдами. А ось найхитріше досягнення нашої техніки, куди там Дніпрогесові: крісло із сидінням, як на дитячому велосипеді, а на спинці висять навушники, ніби від радіоприймача, – це електричний стілець. Лише секунду посидиш на ньому і до всього признаєшся, як на сповіді: з якою метою вступав до ОУН?»
Тіло в Олеся дерев'яніло, та він умовляв себе: мені не страшно, страшно зрадити присягу, бо як після того жити?
«Я не належав до ОУН», – відказав Олесь.
«А коли ми зведемо тебе на очну ставку з твоїм однокашником, що тоді скажеш?»
Олесь мовчав.
Слідчий натиснув на ґудзик, і до підвалу конвойний увів блідого від страху юнака. Олесь проковтнув гірку спазму, щоб не скрикнути: був то Іван Ферлей – нікчема, облита брудним потом, миша з божевільним блиском в очах, яку на мить випустили з-під мітли.
Й заговорила миша тремтячим голосом:
«На поромній переправі в Грушеві в липні 1937 року Олекса Шамрай і я вступили до молодіжної націоналістичної організації «Юнацтво» в присутності керівника Крайової екзекутиви Ребета і зв'язкової Коновальця Заячківської…»
Й тоді до Олеся прийшла відвага: він готовий прийняти смерть, щоб покрити нею ганебний гріх зрадника… Змити ганьбу ціною власного життя, щоб у пам'яті людей не зосталося від неї й сліду.
«Він говорить правду, – сказав Олесь. – Я вступив до ОУН, щоб разом із своїм народом вигнати червону орду заброд з української землі».
«Ти легко викрутився від неприємних процедур», – вишкірив чекіст зуби в злобній посмішці, з жалем глянувши на знаряддя тортур.
Олесь упіймав винуватий, жалюгідний погляд Ферлея й проказав до нього з відтінком співчуття в голосі:
«А як ти збираєшся витримати тортури сумління?»
Ферлей стояв покірно, немов під стінкою перед розстрілом, по його обличчі текли струмками сльози: зрадник востаннє оплакував своє колись чисте сумління.
…Суд над п'ятдесятьма дев'ятьма членами молодіжної організації ОУН «Нова генерація» відбувався у приміщенні львівського обласного НКВД на вулиці Пелчинській – 18 січня 1941 року, на Щедрий вечір, перед Йорданом.
У півокруглій залі на другому поверсі сиділи кількома рядами підсудні. Передній і останній ряди зайняли озброєні чекісти, на подіумі вивищувались над приреченими прокурор, суддя й захисник. Процес розпочався словом прокурора. Він довго говорив про золотий вересень, який приніс Галичині визволення, обзивав підсудних відщепенцями й бандитами і вимагав для всіх смертної кари.
Після прокурорської промови суддя почав викликати на підвищення звинувачених і ставив їм лише одне питання: чи готові ви розкаятися й просити прощення в народу за вчинену державну зраду? Ніхто не каявся, навпаки – відповіді звучали як звинувачення окупантам…
«Я знала про підготовку збройного повстання й була готова взяти в ньому участь…»
«Я член ОУН, ворог совєтської влади й буду боротися з нею до кінця життя…»
«Як націоналіст, я поклявся боротися за самостійну Україну проти будь-якого окупанта, і якщо нас поневолила совєтська влада, буду змагатися за її повалення…»
«Я зв'язкова ОУН. Навіть якби мене звільнили, я б далі боролася проти ненависних совєтських катів…»
«Якби Організація Українських Націоналістів наказала мені вбити Сталіна, я б з охотою виконав це доручення…»
«Я прагну відновлення незалежної Української держави, і якщо треба буде знищити когось із партійних працівників, – зроблю це без вагання…»
Олесь Шамрай повторив ті самі слова, що сказав слідчому чекістові в камері тортур.
Іван Ферлей весь тремтів, а коли його викликали, не міг підвестися з місця, лише простягнув уперед руки, немов хотів запитати суддів, чому його завели до цієї зали, коли він виконав усі вимоги слідства.
Захисник просив суд зменшити кару звинуваченим, враховуючи їхню молодість і природну протестність, виховану в умовах польської окупації.
Його перебив прокурор:
«За законами юриспруденції адвокат повинен захищати підсудних – але чи не відчули ви, що на цьому процесі не ми їх судимо, а вони нас? Ці щенята завтра стануть вовкодавами, тож мало для них і найвищої міри покарання, їм слід придумати такі муки, щоб вони, як гаддя, повзали перед нами й сичали, благаючи помилування!»
«Не дочекаєтесь!» – вигукнула Влодзя Ковалишин – керівник Крайової екзекутиви жіночого відділу «Нової генерації».
Зал завмер у передчутті прокурорської істерики, та він, сполошений і здивований реплікою дівчини, здався Олесеві переможеним і знікчемнілим. Його поквапився порятувати суддя: підвівся й почав зачитувати вирок.
«До розстрілу, до розстрілу, до розстрілу!» – летіли в зал страшні слова, немов кулі з нагана в потилиці засудженим. Проте ні шепотів, ні зітхань, ні зойків не почулося в судовій залі. Та коли суддя зачитав «Івана Ферлея до розстрілу», хлопець схопився з місця й заволав:
«Ми так не домовлялися!»
Його схопив за плечі конвойний, посадив на лавицю, та Ферлей скотився з неї на долівку й кричав у розпачі:
«Я хочу жити! Хочу жити! Каюся…»
Обличчя прокурора просвітліло; переглянувшись із суддею, він проказав:
«Поднімісь… Будеш жіть, падло!»
Суддя закінчив читати вирок: із п'ятдесяти дев'яти звинувачених сорок двоє засуджено до страти, сімнадцять отримали по десять літ каторги.
Смертників помістили в камерах Бригідок. Серед них Ферлея не було.
У жіночій камері смертників Влодзя Ковалишин розламувала переданого їй з волі білого калача, роздавала шматки подругам, й вони обнімалися, вітаючи одна одну з великим святом: «Христос народився! – Славімо його!»
Засуджені до найвищої міри покарання в'язні подали апеляцію й чекали на вислід чотири місяці, звикаючи до тюремного життя. Страх відступив, та, мабуть, лише для того, щоб набрати нової нищівної сили. Й прийшов він нарешті – безпощадний і жорстокий.
До державного першотравневого свята помилувано одинадцять хлопців і десять дівчат, їм присуджено десятилітнє ув'язнення. Решті залишилася найтяжча кара – очікування смерті.
Ніхто не розпачав, не ридав, одні одних підбадьорювали, тихцем співали оунівських пісень, та була та бравада несправжньою – справжнім був тільки затаєний, тихий і липкий страх…
Розділ чотирнадцятий
Ніч перед третьою неділею червня була прохолодною, й мешканцям Торговиці добре спалося після денної спеки.
А пані Аделя й зовсім розкошувала: ліжко широке, ніхто не заважає, не сопе біля вуха, не хропе. Той Юлько з Шепаровець не тільки був нездалий до подружніх обов'язків, а ще й тягло від нього старечим потом, як від цапа, який пасеться в городі пані Бурмістрової над млинівкою, – то й прогнала його Аделя на всі чотири вітри. Слава Богу, що не встигли вони повінчатися в прелата Русина, – мала б клопоту по самі вуха, поки б дістала дозвіл на розлучення… А так живе собі, як і досі жила, без чоловіка, ніколи ж бо не прагнула сімейного затишку, іно забав з коханцями, а що їх тепер бракує, то так має бути, на все своя пора. Та для солодких споминів завше час знаходиться…
Й перед тим як заснути, згадувала пані Аделя, як колись той шалений Юлько, молодий і дужий, як вепр, змотлошив її, незайманицю, у кущах, й відтоді вона щороку відзначає ту дату як найурочистіше своє свято. Бо могло статися й таке, що якби не той ґвалт під Воскресінецькою горою, то й далі ходила б по світу непорочною девоткою, як панна Ганя.
Перед світанком сон нарешті здолав пані Аделю. І якби не прикра приключка, то, може б, їй приснилася бурхлива ніч у щецінському престижному готелі з відзігорним туристом з Кельна, який прибув відпочивати на каскади до Одеру. Й придалося тоді Аделі біблійне повчання, що наука – світло, а неуцтво – пітьма: коли б не вивчила в гімназії німецької мови, то в який спосіб могла б вона перемовлятися з коханим усю нічку?… А може, приснилася б їй пригода з мурином, який прибув до Ченстохови помолитися до Божої Матері: ті божевільні від охоти очі, що вилущувалися з-під чорного чола, спалили її на попілець… Але навіщо так далеко шукати приємних картин для сну, коли у верболозах над Прутом біля Перерова – горіла сосна, палала, під нею я лежала, а перевізник забув чайку, й понесло її аж до Тростянки, й за одну мить розкоші мусив бідолаха тягнути ту чайку линвою назад мало не весь тиждень…