Торговиця, стр. 25

І збулося воно, і ніхто того прокляття з юдеїв ніколи не зніме. А яка ж то загроза таїлася в особі розіп'ятого, що так збоялися його євреї; нині на смерть ідуть вони покірними процесіями й марно через той проклін гинуть, та невже було б гірше, якби в той фатальний п'ятничний день, за Пилата, викричали гебреї волю не Варавві, а Ісусові?

Пан Корнель чув, як обпікає його груди гаряче дихання коханої, а на її лівій руці жовта пов'язка із зіркою Давида, а на крамницях й установах написи «Juden verboten!», [18] а на Скупневича гримлять ковані чоботи окупантів, а євреям ходити тротуарами суворо заборонено – тільки серединою вулиці, немов худобі; Корнель дихає разом із Сальомеєю, він навіть не уявляє, що може залишитися без неї, він готовий піти з дружиною на смерть, та хто з юдеїв впустить християнина до спільної могили, хто дозволить змішатися навіть пролитій крові вічних супротивників, які, втім, мають одного Бога… И говорив Корнель Сальомеї те, у що сам не вірив: мусимо померти разом. Так, напевне, говорив і Олесь до Нусі, й обоє вірили, що так станеться, на це дозволяє їм розіп'ятий Мученик. Але Яхве не впустить разом Корнеля й Сальомею у потойбіччя – навіть за ціну життя…

Пан Геродот цієї миті, як і кожної хвилини, відколи немає на світі Сальомеї, хоче побачити її останню мить – той найкоротший відтинок часу, протягом якого куля долає віддаль від чорного дула до білого чола; що могло продуматись у ту найкоротшу мить за чоловим білим заборолом: усе життя чи тільки мить страху? Як про це дізнатися, а довідатись повинен, щоб хоч у цей секундний мент бути з нею разом – мусить Корнель пережити той шматочок життя бодай в уяві…

Боявся Геродот того моторошного видива, мабуть, ще й тому, що про нього не зможе нікому розповісти, а було б ще страшніше – якби міг… Таку останню хвилину пережив Олесь, пан Корнель знає про це, але теж боїться Шамрай про те оповісти. Певне, той страшний спогад вічно товчеться в його мозку, й він відганяє його, лякаючись ще раз уздріти смерть.

І я теж боюся її побачити? А це ж так легко: один ривок, один момент…

Не питаючи в господаря дозволу, Олесь відчинив хвіртку радникового обійстя, підійшов до сусіда й сів біля нього на поріг веранди.

Напевне, вони обидва перегукувалися думками, коли Олесь утікав від себе, пробуючи забутися серед базарної метушні, а Геродот на порозі веранди покірно ждав на себе самого. Були в них різні долі, та на обох чекала однакова неминучість – ще раз побачити смерть…

Й заговорив пан Корнель, коли мовчанка затяжіла над ними, немов наготовлена розсипатися льодом градова хмара:

«Кожного разу, коли підходжу до дзеркала, згадую філософему Сковороди: «Пізнай себе самого» – і думаю при тому, що ту людину, яка дивиться на мене із задзеркалля, я найменше знаю… Й боюся, що, як нарешті пізнаю її, непам'ять забере в мене назавше той набуток…»

Олесь мовчав, немовби давав змогу Геродотові віднайти слова, які б пояснили фатальність таємниці останньої миті життя.

«Ми боїмося уявити те, що належить тільки нам і про що можна розповісти лише Богові, – продовжував міркувати пан Геродот. – Але чому нам така дорога людська думка – дорожча від Господньої? А тому, що Бог дає справедливу оцінку нашому пережиттю, а від людей ми завше сподіваємося приємного для нас обману. Тому я намагаюся зрозуміти життя в контрастах: не було б чорного, не знав би, що таке біле, не було б Бога, не було б і диявола, не було б життя, не було б і смерті. Тільки так можна те життя збагнути. Й поки воно ще є, мусимо хоч уявити, що таке небуття. Тим більше нам з вами, які ту смерть уже встигли побачити… Не бійтеся її згадати, Олесю, будьте мужні. Від себе нікуди не дінетеся…»

Розділ тринадцятий

Пізній вересень обвіяв холодним полум'ям столітню бучину на Високому Замку, обсмаливши на кронах соковите листя охровою паволокою, й дерева присмирніли, мов заспокоєне літами буйне парубоцтво. А слабосилі берези, споловівши, вже не втримували на гілках дрібноти, що сипалася додолу, гейби з розірваних вервечок, встелюючи підніжжя трикутниками золотих брошок, що їх ховрахи й кроти невзабарі порозтягують до своїх нір для зимової сплячки… Копець Люблінської унії, що увінчував піднебесну Замкову гору, вихоплювався із зжухлих гущавинних обіймів і, обвитий стрічкою втоптаної стежки, яка серпантиною виповзала на чолопок, квапно виносив на світову видноту червоне полотнище із перехрестям серпа і молота, подібним до важкої колодки на тюремній брамі.

Переможена гора важко осіла на дно міської чаші, втиснула своє підніжжя поміж будинки, церкви, костели й безсило застигла, впокорена кривавим маєвом прапорів, які лопотіли на дахах, банях і шпилях, ніби то орда, що увійшла в Галицький край, зухвало запишалася звитягою, якої досі не могла запосягти ні облудною наукою Погодіна, ні поразкою Костюшка під Мацейовичами, ані штиками Брусілова.

«І як так легко вдалося Москві проковтнути нарешті спорий шмат української землі, такий нестравний для імперського шлунка?» – думав Юрко Сербин, який вийшов з Кайзервальда й зупинився над прірвою Старого Знесіння.

…В'язні Берези Картузької попрощалися в Куровичах: професор Тарновецький, отець Чемеринський і Нуся подалися в бік Рогатина, а Юрко Сербин, підупалий на силі, ледве добрався через Винники до Львова. На початку Личаківської звернув у Крунярський провулок, де мешкав його стрий професор Політехніки Павло Сербин. Юрків родич, член ОУН, день відо дня виглядав братанича, дізнавшись з листа від брата, що племінник уцілів у концтаборі. Примістив його в потаємній комірці, де хлопець приходив до здоров'я цілих два тижні, дізнаючись від стрия, що сподіялося у Львові за час нової влади.

Професор Сербин приносив щораз тривожніші новини. Мало не щодня партприкріплені до міських районів зганяють людей до ринкового майдану на мітинги, й місто здригається від безперервних вигуків «хай живе!» – хто з примусу або зі страху, а дехто з ентузіазму виголошує здравиці совєтським вождям і комуністичній партії; а по ночах снуються вулицями чорні воронки з пригашеними фарами, зупиняються перед під'їздами, у квартирах спалахують світла, до арештантських авт заганяють членів польських і українських партій, просвітян, маєтних містян, власників крамниць і фабрик і везуть їх – кого до тюрем на Лонського або на Замарстинові, а до товарної залізничної стації звозять цілі родини, заганяють у паквагони – й у нічній темряві ешелони із заґратованими вікнами тягнуться на схід.

Короткочасна ейфорія з приводу розвалу ненависної санаційної Польщі швидко згасала, й лише щоденні мітинги на Ринку могли справляти враження благоденства; народ все більше переконувався в тому, що чутки про голод, людоїдство, масові арешти й розстріли в совєтському раю відбувалися насправді; ілюзорна віра в те, що гірше, мовляв, не буде, мінялася тривожним очікуванням лиха, кожен ранок на волі здавався містянам святом, а порожні крамниці й довжелезні черги за провіантом спородили в народі гіркий жарт: «було добре, як за Польщі».

Одного дня стрий Павло сказав Юркові:

«Довше тобі затримуватися в мене не можна, навідайся до плебанії на Старому Знесінні».

Юрко зрозумів, що означають слова стрия: посилає він його на зв'язок з підпіллям. Пам'ятав-бо, що на Знесінні зупинялася колись зв'язкова полковника Коновальця Заячківська й навіть пароль залишила членам новоствореного «Юнацтва» ОУН», – та чи дійсний нині той пароль, а може, в плебанії зачаїлася чекістська засідка? Однак мусив Юрко йти на ризик: не можна йому залишатися у Львові на видноті та й вертатися до Міста, де всі знають, за що його заарештувала польська поліція, небезпечно. Мусить далі йти тим шляхом, який собі обрав: якщо не потрапить у пастку, то знайде дорогу до підпілля, яке нині, загрожене арештами, провокаторами й сексотами, щільно заслонилося від світу.

Зупинився на краю обриву, що півколом відмежовував Кайзервальд від Старого Знесіння: не втрималось воно на зарослому грабовим лісом плато й скотилося в глибоке провалля, на дні якого синіло озерце, обступлене зграйкою чепурних будинків; з їхньої громади вихоплювалась до неба зелена баня святопокровської церкви, а до храму притулилася ветха плебанія. До неї Юркові треба зайти.