Торговиця, стр. 16

«Та що, – мовила поважно всезнаюча панна Ганя, яка мала ту перевагу над сусідкою, що придбала собі детекторний радіоприймач. – Цього можна було давно сподіватися, а то – nie damy niemcom ani guzika… Гітлєр напав на Польщу!»

Частина друга

Розділ дев'ятий

Арештантський автобус вихопився з Міста і мчав крізь ніч. Через заґратовані віконця досередини втискалася густа, як смола, темрява. Духота ставала нестерпною, млосний сопух спітнілих тіл викликав нудоту, в'язні телесувалися, намагаючись протиснутися крізь липку тісняву ближче до віконець, з яких струменіли прохолодні цівки свіжого повітря.

Нуся задихалася й міцно стискала спітніле зап'ястя Юркової руки, немов чекала від нього підтримки, але й він в'янув, осідав на долівку, й тягнув за собою дівчину; хтось спирався їм на спини й голови – ні ворухнутися, ні перемовитися не було змоги; вряди-годи крізь ґрати блимно проривалися скупі світелка з вікон далеких хат, а коли вони зникали, темрява ще навальніше здавлювала в'язнів. Денеколи за віконцями потягалася суцільна світляна смуга, однак авто не сповільнювало руху, й за мить те світло згасало.

«Здається, ми проїхали Ковель, – сказав Юрко. – До Берези вже недалеко… Ти боїшся, Нусю?»

«Почала боятися», – прошепотіла дівчина.

«Не допускай до себе страху, – в голосі Юрка почулася сувора твердість. – Страх – то смерть, а ми мусимо жити».

Нуся промовчала. Надворі почало розвиднятися, за віконними ґратами простугоніли масиви поліської пущі, яка місцями переривалася болотяними галявинами, й нарешті автобус зупинився в густих хащах, ніби зачаївся.

Тоді знадвору долинула вимоглива команда:

«Wytazic! Prcdzej!» [8]

Поліцаї оскаженіли – перемінилися враз із спокійних службістів, якими були вчора у поліцейському відділі, коли в'язнів виводили гусаком з приймальної кімнати до автобуса, у професійних катів. Видно, серед поліської пущі їм дозволялося безкарно знущатися над людьми, яких доставили до концтабору без слідства й суду. Панувала тут над в'язнями не державна, а їхня особиста влада – безконтрольна й свавільна; поліцаї виштовхували людей з автобуса, звалювали їх на землю, били прикладами карабінів у спини, горланили, наказуючи підніматися й лаштуватися в колону; в'язнів вивели з хащів на простору галявину, заставлену довгими бараками, заступленими від світу високою огорожею з протягнутими між залізними штирями трьома нитками колючого дроту. їх зупинили перед створеною залізною брамою, примушуючи для першого постраху спостерігати за представленням вранішньої в'язничної руханки, ніби заздалегідь підготованої для новачків.

Після темряви в автобусі Нуся мружилася, поволі звикаючи до світла палючого сонця, що викотилося з глибин пущі й зачепилося за верховіття сосон, спинившись для того, щоб і собі побачити тюремну фіззарядку.

Поліцаї поставали лицем до лиця довгими двома рядами, що протягнулися від брами до середини подвір'я, з палицями в руках. Поміж ними пройшов, вимахуючи нагайкою, старший за рангом поліцай – можливо, комендант табору, він стрельнув пугою перед приведеними до брами новачками й зареготав:

«О, przyszty damy, tutaj my warn damy, gulasz z was zrobimy!» [9]

Тоді до проходу між рядами поліцаїв підкотився двоколісний візок з упряженими чоловіками, комендант оперезав їх нагайкою і з криком «Biegiem» [10] погнав крізь лаву. В'язні бігли, тягнучи за собою візок, а поліцаї з обох боків били їх палицями й надривно верещали.

Нуся приглядалася до запряжених чоловіків і враз зойкнула, не повіривши своїм очам: в одному невільникові упізнала професора Тарновецького! Мліючи з жалю і страху, вона тулилася до Юркової спини, який стояв попереду; Юрко теж упізнав професора і вперто у нього вдивлявся. Людська упряжка наближалася, запряжені в'язні заслонялися від ударів руками; кров з розсіченої брови заливала професорові око, він витер кров долонею й тієї миті побачив у брамі свого улюбленого учня Юрка Сербина. Тоді скинув з грудей шлею й подався до нього, його били палицями по голові, й професор перед тим, як упасти, крикнув, заглушуючи поліцейський ґвалт:

«Тримайся, Сербине!»

Два поліцаї потягли Тарновецького по землі до крайнього барака, а інші кинулися до новачків. Вибираючи з-поміж них чоловіків, глузували: «Polska policja kobiet nie bije!» [11]і гнали хлопців по одному крізь шпіцрутени. Нуся бачила, як падають гумові палиці на голову Юрка, як він біжить крізь безкінечний прохід, падає, встає і біжить далі.

Дівчина закам'яніла, та водночас відчула, що, замість страху, який діймав її в автобусі, вливаються в душу мужність професора Тарновецького і Юрка Сербина, а ще власна злість і ненависть до катів – ці почуття уміцнили її, й Нуся вже знала, що відтепер і завше сприйматиме мужньо свою подальшу долю.

Вона дивилася, як лютують поліцаї, чула їхні крики, бачила їхню поквапливість і метушню, і здалося їй цієї миті, що вони, відчуваючи наближення кінця своєї сваволі, намагаються вилити всю жорстокість, бо іншої нагоди можуть уже недочекатися… Тюремники репетували, ніби криком відганяли власний страх перед бідою, якої ще не зріли, однак уже були на неї приречені; передчуття неминучої покари над катами додавали Нусі впевненості й рівноваги…

Прийшла черга й до жінок – їх повели до жіночого барака. Там зустріли дівчат змучені, виснажені голодом і зачумлені барачним смородом невільниці; одна з них підвела Нусю до незайнятого прогнилого матраца на нижніх нарах, й вона, знесилена, впала на нього; інші дівчата теж полягали – хто на лежаки, хто на голі дошки, однак тут же їх усіх підняли тюремні нагладачі й учинили шмон: відбирали коралі, кульчики, пояси, а теж молитовники, знайдені в торбинках.

«Tutaj niema Boga, Bog za brama zostal», [12] – насміхалися вони з дівчат.

…Тієї ночі тюремні наглядачі не тривожили в'язнів, – невже змилосердилися, і як таке могло статися, – думала Нуся і в думці вимовляла молитви, які тільки знала, аби хоч на годинку заснути, бо наступної ночі напевно спати не дадуть: барачні старожилки радили прибулим дівчатам берегти сили, бо ж будуть опричники оголошувати побудку щонайменше до трьох разів за ніч, робитимуть обшук і виганятимуть з барака на переклик, ніби хтось міг звідси втекти; будуть лупцювати гумовими палицями й наказувати роздягатися догола – на стид і ганьбу; Нуся вмовляла себе, що все те витримає, й нічого більше в ці хвилини не хотіла – тільки заснути.

Та сон не приходив, відганяли його рої думок – то про родину, то про те, яке доручення мала виконати до арешту, а не виконала, і це її мучило ще дужче, ніж турбота про батьків… Провідниця референтури Спеціальних доручень в ОУН Зеня Левицька довірила їй до початку осені зв'язатися з найнижчими ланками «Юнацтва» у Вербіжі, Іспасі, Микитинцях та Пістині й принести їм наказ бути готовими до оборони, якщо на випадок війни, про яку говорять і пишуть у газетах так густо, ніби вона вже розпочалася, рушать на села пацифікаційні поліцейські загони; Нуся той наказ вивчила напам'ять, та не встигла донести, може, хтось інший зробить це за неї, можливо, сама Зеня, бо ж не було її серед заарештованих – чи то не заклали провокатори, або ж не посміли поліцаї нападати на плебанію залуцького пароха Гояна. який втішався вселюдським пошанівком у запрутських селах…

Із смердючого матраца вилазили голодні воші й жалили тіло дівчини; їй згадувалася чиста домашня постіль на не зайнятому нині ліжку, а біля нього сидять, схопивши голови в руки, і плачуть, а може, вже й не плачуть торговицька прачка Емілія й бляхар Антошко.

А ніч така тиха, аж моторошно – чей у концтаборі такий спокій неможливий: десь брязнула б зброя, перегукнулися хоча б зрідка вартові або розрунтав би тишу крик катованого в'язня в будинку табірної жандармерії, – як же тривожно глухо стало в цьому обгородженому колючим дротом прямокутнику, ніби і земля, і небо перестали існувати – так тихо стає перед грозою або після пострілу в потилицю; й питає Нуся в сусідки, яка теж не спить, повертається з боку на бік й чухається, – чому так тихо стало.