Тістечка з ягодами, стр. 9

— Ми думали, що ти дозволиш себе намовити.

— А вона хоче змагатися з комісаром Євросоюзу Гюнтером Вергейгеном?

— Але, Болеку…

— Юлько, може, я і ненормальний, працюючи по п’ятнадцять годин на добу, але не настільки, щоб стати доктором Франкенштейном. Ні, і годі.

Восьмий

Рве, пульсує, смикає, пече, щипає, коле, ламає, щемить, ріже, гризе й муляє. Мабуть, саме час ковтнути третю таблетку аналгетику. І, може, щось для розслаблення?

Дев’ятий

А може, й надалі восьмий? Не знаю. І котра це вже година? Я могла б дізнатися про це, підвівши голову, але, врешті-решт, навіщо? Що змінить інформація про те, що зараз вечір або світанок? Найважливіше, що в мене нічого не болить і я зручно лежу, по вуха занурена в тепле болітце, що сотається з телевізора.

«Хуан Карлос її зраджує».

«Робота геолога — це вам не булка з маслом».

«Якщо ти їдеш у машині й бачиш торнадо, послухай, що говорять про нього по радіо».

«Моїм авторитетом став Зорро».

«Нова будівля університету завбільшки з десять мільйонів упаковок від мюслів».

«Двигун вантажівки справляє стільки ж клопоту, що й цеглина».

«Якби ви хотіли дістатися велосипедом на Венеру, подорож тривала б сто дев’яносто років».

На Венеру? Навіщо? І чому саме велосипедом? Але поки я знайшла відповідь, Болекові таблетки відбили мені охоту на віддалену прогулянку до іншої частини всесвіту.

Десятий

Я випірнула на поверхню. У чому велика заслуга Здзислави Зигзаг, яку Аня прозиває Zi Zi Тор. Вона зателефонувала о восьмій ранку, як завжди стурбована й нашпигована тисячею мудрих порад.

— Ну нарешті! — Вона не пояснила, що нарешті, бо зразу перейшла до своєї улюбленої теми. — Бартусь знову мені на тебе скаржився. Нібито ти погано до нього ставишся. З початку липня він схуд на цілих два кіло.

Браво. Ще вісім — і його можна буде зарахувати до групи «невеличка надвага».

— Мені прикро, але…

— Він сказав, що ти відкинула його допомогу.

— Мені не потрібні гроші. Я анулювала рахунок і…

— Не про це мова, моя дорогенька. Ми переживаємо, бо ти анітрохи не дбаєш про ваші стосунки. Не піклуєшся про Бартуся. Дозволяєш, аби він терзався й худнув. Але це тобі віділлється, моя люба. Це тобі віділлється. Жінки сьогодні такі егоїстичні. Думають, що досить раз на тиждень відвідати перукарку, косметичку, кравчиню й масажиста…

Ну й халепа. Я не відвідую навіть раз на місяць.

— … а цього не досить. Бо хто, як не жінка, подбає про домашнє тепло? Тільки вона. Коли чоловік виходить на полювання, то саме жінка оберігає вогнище.

— Але Бартек не любить, коли длубаються в його каміні.

— Ягодо, ти така цинічна, — зітхнула вона. — Нічого, лише цинізм, іронія та емоціональний холод. Саме це і є сучасні жінки, зосереджені на собі і власних утіхах. А потім дивуються, що в Польщі дедалі менше справжніх чоловіків. Таких, як Міхал Жебровський.

— То що я повинна зробити? — задала я питання, на яке вона чекала вже п’ятнадцять хвилин.

— Я не хочу нічого тобі нав’язувати. Навіть не можу.

Стеменна трагедія.

— … а втім, розв’язок як на долоні. Дитина. Саме так. Відразу закінчилися б усі твої дивацтва. Ти перестала би брикати і переключилася б на Бартуся. Ви стали б справжньою родиною. Бартусь мав би більше снаги до життя, бо ходить такий засмучений, що аж шкода дивитися. Ну і я мала би заняття. Але що ж… — шморгнула вона носом. — Ви, молоді, надто егоїстичні, щоб дбати про чужі потреби. Тільки кар’єра, успіх і гроші. Тільки це у вас у голові.

— Та сама мелодія впродовж шести років, — підсумувала Аня мій звіт. — Старий добрий Zi Zi Top.

— Знаєш, що мене смішить? Її версія визволення жінок, котрі, затягнуті в корсет, шпильки й панчохи, нудяться в офісі. Стирчать там по десять годин на день, аби тільки не варити чоловікові обід.

— І роблять кар’єру зумисно для того, щоби каструвати справжніх чоловіків, — додала Аня.

— Так, начеб робота була забаганкою, а не необхідністю. Адже ніхто не сплатить за мене рахунки. Звідки в неї ті фантазії?

— Як це звідки? З реклам, які масово продукують у твоїй міжнародній ФІРМІ.

Одинадцятий

Перев’язування. На думку Болека, гоїться, як на молодому собаці. Мацек натомість лякає тим, що із зашитої до середини шкіри може вирости волосся.

— Воно подразнить тобі мозок, і матимеш кудлаті думки.

— А ти хотів би, щоб вона думала про тебе? — втрутився Болек, виписуючи мені рецепт. Попередню дозу аналгетиків я зужила впродовж сорока восьми годин.

— З мене досить моєї мадам, докторе, — обурився Мацек. — Зрештою, я не маю часу на бавлянки. Ані енергії.

— Качання вимагає повної посвяти, так?

— І точного графіка. Ну куди я міг би втиснути ще одну кицьку, докторе? В перерву між коктейлем і тренуванням?

— А я знайшов би час і на десяток, якби хотів, — похваливсь Юзек. — І скажу вам, хлопці, що жодній не дав би себе захомутати. Вудила існують для віслюків, а не для мустангів.

— А ти, Ягідко? В тебе хтось є? — запитала Юлька, закінчуючи бинтувати мою голову.

— У принципі так… тільки зараз ми відпочиваємо одне від одного.

— Розлучаєтесь?

— Він не є моїм чоловіком, тож я не знаю, чи це влучне слово.

— А хто він тобі? — допитувався Болек.

— Я, властиво, не знаю, як його визначити. Друг? Після тієї пригоди з купою я маю певні сумніви. Наречений? Теж ні, бо ми не заручені. «Хлопець» звучить трохи дурнувато стосовно тридцятирічного бугая. Партнер… Жахливе слово, як із дешевих сексуальних порадників. Може, коханець…

— А ви живете разом? — запитав Мацек.

— Ні. Ми зустрічаємося після роботи і йдемо до мене на чай.

— Ну, тоді все дуже просто, — виголосив Юзек. — Таких чуваків називають чаювальниками.

Дванадцятий

— Тримай, — Болек подав мені рецепт, який я вчора забула забрати. Психоаналітик сказав би, що я підсвідомо шукала додатковий привід для візиту. Бо основний я вже маю: фотографії.

— Ах, так, — згадала Юлька. — Ти казала, що полюбляєш увічнювати.

— Терпіти не можу фотографій, — повідомив Болек. — Досить і того, що я бачу свого писка щоранку в дзеркалі. От якби я ще мав риси Бреда Піта… Але тоді, певно, був би деінде, може, навіть, у Голлівуді. І воював би не зі страховими компаніями, а з податковою інспекцією чи якимось набридливим папараці…

— Що, мрії?

— Не мої. Мого батька. Це він хотів, аби я став актором або рок-зіркою. Але хіба ти знаєш якогось славетного актора з такою фізією?

— Може, Дольф Лунгрен? — замислився Мацек. — От тільки що Дольф кремезніший. Ну і його не звуть Болеком.

— Болеку, у тебе фізія найсимпатичнішого солдата Вермахту, якого я тільки бачила, — потішила його Юлька. — До речі, я теж не терплю фотографій. Вони забагато нагадують про минуле.

— А предмети ти теж фотографуєш? — поцікавився Мацек. — Може, клацнеш пару фоток із наших інструментів?

— Чому б і ні? А кімнату Вухастика теж можна?

— Певно, за умови, якщо на знімку не буде її власника, — попередив Болек.

— А ти колись переглядаєш ті фотографії? — запитала Юлька.

— Тільки коли забираю з проявки. Потім сортую і складаю до спеціальної скриньки, де вони чекають відповідного моменту. Який, може, ніколи й не настане.

— Тоді навіщо ти їх збираєш? — здивувався Мацек. — Щоб вони гнили в коробці?

— Щоб мати певність у тому, що будь-якої миті можу на них подивитися. Пригадати деталі.

— Але навіщо? Хіба це так важливо?

— Для мене так. Замість пригадувати, які я тоді носила твіди й мережива, зиркну на знімок — і все ясно. Плащівку і фланель.

— Я воліла б пам’ятати мережива, — зізналась Юлька. — І, мабуть, буду, судячи з моєї бабусі.