Тістечка з ягодами, стр. 45

— Боже, це погано скінчиться. І я матиму на сумлінні жертву кохання.

— Все скінчиться добре, бо відразу після першої вправи пасок репнув, а інший Маріолька не купить. Вона виплачує відсотки за якийсь там кухонний комбайн, який повибивав їй пробки в цілому будинку. Вона сказала, що це вже десяте невдале надбання і вона тимчасово робить перерву у телепокупках.

— Маріолька без телепокупок. Це звучить трохи дивно, наче чогось бракувало б.

— Так само як телезала без тебе, Ягодо. Вона жахливо-прежахливо порожня.

Двадцять перше

Куди має подітися розгублений психолог, котрий абсолютно не знає, що вчинити зі своїм життям?

— Він повинен вибратися до ворожки, так само як і розгублений лікар, — з усміхом прирік Болек. — Розумієш, мені подобається одна дівчина. Ми трохи знайомі, але тільки зараз між нами пробігла іскра. Ну і я не знаю, що робити, бо вона значно молодша.

— Я скажу тобі без ворожки, Болеку. Ризикни.

— Легко сказати, — скинувся він. — А на практиці страшенно важко зробити перший, другий і третій кроки. Ця клята непевність, чи маємо ми якийсь шанс. Чи варто старатись. І коли зупинитися, щоб не заслужити на ім’я стерв’ятника кохання. Тому я іду до моєї улюбленої, перевіреної ворожки. Виберешся зі мною?

— Виявляється, що це і моя улюблена ворожка, — шепнула я, впізнаючи будинок і сходову клітку. — А чи перевірена…

— Довідаємося за хвилю, — сказав Болек, натискаючи латунний дзвінок у формі черепашки великого равлика. — Незлецькі двері, правда?

— Як і все інше. Аж дивно, що Баз Лугрмен не взяв її сценографом до своїх фільмів.

— Ой, мій улюблений лікар! — зраділа ворожка, побачивши Болека.

— Не рахуючи славетного лікаря Квіна, — з усміхом відповів Болек. — А це моя…

— Впізнаю, впізнаю, дівчина з шоколадками. І як? Ти вже повикидала фантики?

— Ні, бо боюся позбутися не тих, що треба.

— Заходьте, заходьте, поговоримо про фантики, шоколадки й роздоріжжя, але спочатку маленьке прохання…

— Рецепт?

Ворожка притакнула, торкаючись рукою пов’язки на лівому вусі.

— Що сталося з вашим вухом?

— Катастрофа. Під час лікування свічками «Індіан Гопі». Знаєте, мої любі, таке лікування помагає від десятків хвороб. Від нежиті, від шуму у вухах, від мігрені. Навіть ліпше, ніж свята Кінга.

— Так само як піхтова олія та кілька інших винаходів. І що ж ви робили з тією свічкою?

— Підпалила, як і написано в інструкції. Другий кінець застромила до вуха і спокійно собі чекаю. Думала, мої любі, що вона горить поволеньки, як звичайна воскова свічка. А тут вогонь вибухнув чи не до люстри, і поки я це помітила, мені підсмажився шматок вуха. А про волосся я вже й не згадую.

— Подивимося на те обвуглене вухо. — Болек повільно розгортав бинт. — Непогано. Чудово гоїться, я сказав би, як на молодому собаці.

— А бачите, мій дорогенький, — втішилася ворожка. — Бо я смарувала це місце мастю від монахів-боніфратів. Тобто не всі такі винаходи безнадійні, правда?

— Але з тими свічками я не радив би подальші експерименти, — суворо мовив Болек, виписуючи рецепт. — Шкода вух та й волосся теж. Воно таке доглянуте.

— Ох, мій Антоній теж його хвалить, — розчулилася вона.

— А до речі, що там у нього?

— Не нарікає, — ворожка лагідно поплескала по мідному флакону, оздобленому штучною живокостю. — Він має звідси чудовий краєвид на лісок. Телевізор теж може пооглядати, щоправда, рідко, бо я майже його не вмикаю.

— Заощаджуєте?

— Так, нерви та вуха. От тільки думаю, що виросте на такому місиві з перцю, лайок і стрілянини. А все це споживають малі з дитсадка.

— Телевізор не має аж такого впливу, — потішив її Болек. — Адже нинішні боси злодійського світу виховувалися в країні злагоди. Рекс, бджілка Майя, Вінні-Пух.

— Ну і Румцайс, — згадала я. — А також розбійник Яносік.

— Що багато пояснює, — підсумувала ворожка. — Так чи йнак, Антоній забагато не пооглядає.

— А родина вже знає?

— А навіщо їй знати? Геня, тобто Гелена, моя донька, любить стерильну чистоту. Вона вже марудила б, що я накопичую поживу для тарганів. А онука панічно боїться духів. Не хочу її відлякувати, а надто тому, що вона останім часом часто тут ночує. Дивна справа з тією моєю онукою.

— Вона теж вдається до якоїсь терапії?

— Ні, але ніколи так часто мене не провідувала. А тепер приїжджає щотижня. Клацає з мене сотні фотознімків. Записує мої спогади. Вимордовує питаннями про минуле. Може, хтось налякав її, що я скоро помру?

— І хто це міг би бути? — здивувався Болек.

— Може, якась інша ворожка. Сам знаєш, мій дорогенький, що є такі вар’ятки. Не досить, що брешуть, так іще й відбирають у людини надію. А це деколи гірше, ніж смерть.

— А ви цікавилися, звідки така поведінка? — запитала я.

— Цікавилась, але вона наче зшила вуста. Ого, про вовка промовка, а вовк до хати. Три короткі, три довгі, три короткі, — вона побігла відчиняти.

— Привіт, бабусю, я забігла тільки на годинку, бо хочу ще заглянути до мами.

— Летиш як на пожежу! А я маю гостей, онученько.

— Ну то я зачекаю, поки ти поворожиш, і потім побалакаємо. Ягодо???

— Малино!

— Я шукала тебе на «швидкій», але мені сказали, що ти померла з туги!

— Я нічого не казав, — запротестував Болек. — Напевно, робота Мацека. Це такий накачаний тобі сказав?

— І лискучий від олії, з очима кольору волошок. Ти знаєш, Ягодо, як мені було сумно?

Це приємно чути. А ще приємніше бачити вираз радісного ошелешення на чиємусь обличчі.

— Тоді чому ти зникла на два тижні?

— Бо поїхала з подругою до Греції. Дуже спонтанно, Ягодо. І повернулася тільки тиждень тому. Але класно, що ти тут. Я маю стільки тобі розповісти.

— Спочатку обов’язок, а потім приємність, — нагадала нам ворожка, спритно тасуючи витерті карти. — То, може, Болек перший? Я маю передчуття, що це буде недовга ворожба.

— Ти хочеш, аби ми вийшли?

— Ні, залиштеся. Ти, Ягодо, вже знаєш у загальних рисах про мою справу, а Малина і так про все здогадається, як воно буває з ельфами.

— Тож розклади, мій дорогенький, на три купки.

Болек розклав легко тремтячою рукою.

— Що в нас тут є… Самі гарні карти, червоно, як колись на Перше травня. Нова робота від весни.

— Може, я нарешті одержу якусь спеціалізацію…

— Неодмінно, мій любий. Але хвилинку, хвилинку. Тут є якась шатенка. Трохи молодша.

— Вона любить експериментувати, — додала Малина, зиркаючи в карти. — А її батько перебуває за кордоном. І весь час у постійному русі. То тут, то там. Як маятник.

— Він кондуктор, — пояснив Болек, нервово потираючи почервоніле вухо. — І справді мешкає за кордоном. Чи щось із того вийде?

— Не дуже, — ворожка покрутила головою. — Виглядає на те, що…

— Шкода, — спохмурнів Болек. — Я нишком тішився ілюзіями, що таки маю шанс.

— Дай мені закінчити, мій дорогенький. Ти його маєш. А я думаю про того, що так мотається туди-сюди.

— Про її батька?

— Він уже не повернеться. Схоже, що має там усе, чого потребує для щастя.

— Тобто каністру самогону, веселих дівчаток у шубках із нутрії і друзяк із балалайкою, — закінчила Малина.

— А що ж до твого шансу, то… Скажу тобі напрямки: ти мусиш ризикнути.

— Точно?

— Купи слоїк каперсів і пакетик плодів лічі, вона ще цього не куштувала, — порадила Малина. — І все буде супер, от побачиш.

— Мені цього вистачить, — зітхнув Болек. — Тепер ти, Ягодо. Якщо хочеш, я вийду до кухні, але зізнаюся щиро, що не маю на це сили — так мене виснажила ця ворожба. Більше, ніж ніч у лікарні.

— Зостанься, мені буде веселіш.

Ми тільки помінялися місцями. Бабуся Малини знову перетасувала карти, розклала їх на серветці з доколумбійським орнаментом і почала.

— Боже, ну і роздоріжжя! — заволала Малина.

— Ну, власне, — зітхнула я. — І яку стежину я иповинна вибрати?