Тістечка з ягодами, стр. 34

Ми записалися на ті ж самі курси з «Основ комунікації у стосунках». Я була тоді сама і сподівалася, що завдяки тим курсам забезпечу своє майбутнє. Уникатиму старих помилок. Начеб це можливо. На практичних заняттях запросили охочих продемонструвати, як виграти бійку за пульт від телевізора. Я терпіти не можу подібних тренінгів, тож нахилилася, вдаючи, що шукаю на підлозі олівець. На жаль, я не знала, що викладачка реагує на порух, наче динозавр.

— То, може, пані в бежевому светрику покаже нам, як слід розмовляти на тему вибору програми. І пан із борідкою. Так, так, саме ви. Ви виглядаєте на вдале подружжя з великим стажем.

Ми вийшли на середину й розіграли зразкову розмову подружньої пари, котра кожного ранку випиває літр настоянки меліси й валер’яни. Завдяки цьому навіть під час найбільших драм може дотримувати відповідну кількість цукру в тонованому голосі.

— Чудово, як у пораднику, — похвалила нас викладачка.

І відтоді ми вже були зразковою парою. Через півроку Бартек запропонував зустрічатися після занять.

— Ми вже пройшли всі стадії домашніх суперечок. Завдяки цьому можемо відразу перейти до суті.

«Тобто до чого?» — хотіла запитати я, але, як завжди, прикусила язик. Про що тепер шкодую.

— І шість років пролетіло у змиг ока, — закінчила я свою розповідь.

— Ніщо не тягнеться так довго, як тимчасові стосунки, — підсумував Маріуш. — Тільки що часом придалося б задати собі питання: а чи не варто щось урешті змінити.

Двадцять перше

— Страшенно важко від когось піти, навіть якщо цей хтось аж ніяк не нагадує омріяну половинку.

— Тому я завжди повторюю, що краще взагалі не вступати в такі зв’язки, — озвалася Маріоля. — Людина зустрічається кілька разів на забаві і, хоч і відчуває, що це суцільна помилка, а вже починає планувати спільну зустріч Нового року. А в неділю чекає з бульйоном.

— Я також проти тимчасових зв’язків, — підтримав її Болек.

— Ви й надалі нікого не маєте, — зауважив Мацек.

— Бо я чекаю свого ідеалу. Чогось виняткового. Тим часом інші створили родини, керуючись правилом «перший-ліпший».

— А ти і далі чекаєш.

— Якщо я тепер здамся, Ягодо, то це буде так, наче б я перекреслив усі минулі роки.

— А ти волієш перекреслити майбутні?

— Ну ні, особливо тому що… я, здається, знайшов цей ідеал.

— Хто це? Як його звуть і що він робить? — засипали ми його питаннями.

— Я знаю тільки її таємничий псевдонім. Але відчуваю, що ми налаштовані на одну хвилю, що вона бачить світ так само, як і я.

Двадцять друге

— А хіба половинка обов’язково мусить бути нашим клоном? — дратувалася Малина. — «Вона ідеальна, бо думає так само, як я». Жахливо.

— Ми завжди шукаємо людей зі схожими поглядами.

— Але не з ідентичними! Адже не в цьому справа. Ми з Емеком часто мали інші погляди на різні речі. Але відчували, що це саме те. Принаймні я відчувала, бо він, напевно, вже втішився з дресирувальницею оленів.

— Не телефонує?

— Жодних контактів. Це, мабуть, кінець, — зойкнула вона, запихаючи до рота всі пальці нараз. Смоктання великого пальця за такої ситуації, вочевидь, не вистачало.

— Зовсім ні, ти мусиш зачекати, поки він повернеться з тієї стипендії.

— Я саме чекаю. Відмічаю дні, як Робінзон Крузо.

— Слухай, Малино, не кожен хлопець такий, як твій батько.

— Я намагаюся про це пам’ятати, але мені вдається лише на кілька хвилин. Ти гадаєш, це початок хвороби Альцгеймера?

— Я гадаю, що це панікерство.

— Депресивна панікерка з хворобою Альцгеймера. Я починаю розуміти Емека. Він використав свій від’їзд, аби вивільнитися від опасистого лантуха нещасть.

— З тим опасистим ти перебільшуєш, — сказала я, окидаючи поглядом її худенькі коліна.

— Це згадка про колишню нав’язливу ідею з часів боротьби з драконом дієти. А ще мене деколи обсідає страх, чи я, випадково, не товстію.

— А ти колись товстіла?

— Ну майже, а все через ті кляті дієти. Ти колись худнула?

— Певно, як і кожен.

— То ти знаєш, про що тоді думає людина.

— Тільки про їжу.

— Власне. Що вона з’їла, що їсть, що може з’їсти до вечора. Скільки ще зосталося калорій і у що їх обернути: у велике яблуко чи в маленький йогурт. На щастя, я покинула худнути, і все повернулося до норми, — вона погладила себе по стрункій литці. — Ну, може, часом на мене нападе невеличке драконеня, але не такий драконище, як колись. Хоч однією нав’язливою ідеєю менше.

— Усе буде гаразд, Малинко. От тільки ми мусимо розібратися з причинами тих інших нав’язливих ідей. Дізнатись, як вони виникли й чому.

— Ну власне, — згадала вона. — У цього страху перед утратою може бути цілком інша причина. Бо розумієш, я пам’ятаю з дитинства такий випадок. Коли я не хотіла бавитися з якимось гарним ведмедиком, мама разом із татом шептали біля прочинених дверей про те, що мої іграшки дуже подобаються сусідському дітвакові. Якщо це не діяло, ведмедик на кілька днів зникав. Коли я про нього питала, батьки відповідали, що позичили його моїм кузинкам. «А чого він повинен припадати курявою, — казала мама, — якщо Мартуня завжди саме про такого мріяла». Тоді я, звичайно, вмикала сирену на півмікрорайону.

— А вони?

— Катували мене ще кілька годин балачками про те, який це був гарний ведмедик. Найдорожчий у цілих канцтоварах. «Бачиш? Ти його не хотіла, а Мартуня бавиться з ним цілими днями».

— Досить жорстоко, — зауважила я.

— Ну, а коли я вже впадала у чорний відчай, ведмедик несподівано знаходився.

— Може, ти тепер повторюєш таку саму схему? Ну, розумієш, різновид жиченьового мислення. Ти переживаєш відчай заради того, щоб ведмедик повернувся із Гельсінкі.

Якийсь час вона обмірковувала мої слова.

— Може. Тільки є одна проблема, Ягодо. Коли я нарешті знаходила ведмедика серед інших іграшок, то була така нажахана думкою про його нове зникнення, що не мала сили тішитися.

Двадцять третє

Чергова спроба завоювання Антонія Вільшини. Саме стою в коридорі, за п’ять метрів від дверей його палати і збираю рештки відваги. Тридцять дуже глибоких вдихів.

— Ти зараз доведеш себе до гіпервентиляції, — застеріг мене Рисек. — Або до нірвани.

— Я намагаюся віднайти спокій перед розмовою з Вільшиною.

— Такий стрес? — кинув він мені турботливий погляд. — Тоді зайдемо разом. Ну, ходи.

Рисек подав мені свою теплу лапу, і ми вступили до печери лева. Сам лев, одягнений в нову блакитну піжаму, пояснював іншим хворим, як складати заповіт.

— Усім мої вітання. Як супчик?

— Водянистий, як у сорок четвертому. Тільки що тоді клали вдвічі більше картоплі, — буркнув Вільшина.

— О, наша чаклунка від комфорту, — впізнав мене опецькуватий старигань.

— Ніяка не чаклунка, а тільки Найналяканіша Жінка в цій лікарні, — спростував Рисек. — І все це через вас, пане Антонію.

— Я нічого не казав, — боронився Вільшина. — Я навіть був увічливіший, ніж завжди.

— Я сперечався б, але волію пограти з вами в карти. Або в «мафію».

— Краще в «мафію», — зрадів новий пацієнт, котрий займав ліжко біля дверей. — Тільки хто буде Богом?

— Може, я? — запропонувала я. Знала цю гру в сотні варіантів. Ми бавилися в неї на кожному інтеграційному семінарі. Мене зазвичай обирали на роль Бога, тобто ведучого.

— Тоді я зараз напишу карточки з іменами мешканців, — запропонував Рисек.

— А я, напевно, знову витягну Холмса і буду застрелений на самому початку, — понуро заявив Вільшина.

— Ми завжди можемо ще раз витягти жереб, — потішила його я.

— І саме цим «мафія» відрізняється від справжнього життя, правда, шановні?

Двадцять четверте

Ми розпитуємо Болека про таємничу незнайомку.