Тістечка з ягодами, стр. 28

— Тоді чому ти сидиш, як у спортивній тачці? Чому я кажу сидиш, ти майже лежиш, Ягодо. Тепер уяви собі, що б було, якби кінь сполохався і рвонув уперед.

— Що?

— Ти мала б на рахунку перше падіння. І мусила б поставити мені пляшку. Такий уже звичай, — пояснив він.

— То що, і впасти з коня не можна?

— Навіть треба. Сім разів, аби навчитись їздити, і сімдесят сім, аби їздити добре, але навіщо падати по-ідіотськи?

Я ледве доволочилася до станції, бо прийшла Малина, майстриня з винищування подарунків від фармацевтичних фірм.

— Мені знову зле, — сказала вона, обдаровуючи мене поглядом зраненої сарни. — Усе розвалюється. Осипається, як тиньк зі старої кам’яниці. На додачу я знайшла в мами клей для протезів.

— Чий?

— У цьому вся проблема. Тиждень тому я поїхала додому, — почала розповідати вона. — Копирсаюсь у шафці під умивальником. А там, серед порошків, відбілювачів і різних дротів для труб — клей. Я витягла його, показую мамі й кажу: «Віддай бабусі, бо вона, певно, перенишпорила всю свою квартиру в його пошуках». На що мама спокійно відповідає: «Це мій клей». Я тоді питаю, відколи це.

— І відколи?

— Від весни, коли вона вставила собі протези. Для мене це великий струс, бо розумієш, моїй мамі лише п’ятдесят три роки.

— Може, в неї погані зуби?

— Власне, що ні. Просто вона так розігналася з весняним прибиранням. Почала від заміни вікон, а закінчила щелепою. Мене жахає все це, все це… — шукала вона відповідного слова.

— Проминання? — припустила я.

— Навіть не моє, а моїх близьких. Я думала, що вони здорові, сильні. Що будуть зі мною завжди, а тут раптом знаходжу на полиці клей для протезів. Спочатку клей, потім памперси для дорослих, а насамкінець рекламки притулків і госпісів. Жахливо.

Жахливо. Пам’ятаю, як тато знайшов у кухонній шафці колагенові пластівці під очі. «Відколи це Аня користується такими штучками? Вона завжди казала, що їй шкода грошей на шарлатанські винаходи», — здивувався він. Я пояснила, що це мої пластівці. Тато допитливо подивився на мене. «Твої? — впевнився він. — Проти зморщок?» Я кивнула. Тато зиркнув іще раз. І знічев’я наче постарів на двісті років. Постояв трохи в кухні, а відтак вийшов, дивно човгаючи капцями. Відтоді я старанно ховала всю косметику, що нагадує про плин часу.

— А поза тим, я зробила аналізи, — знов обізвалася Малина.

— Ну і що?

— Це безнадійно. Все в порядку. Навіть тестостерон. — Вона сховала обличчя в долонях.

— І що тебе непокоїть? Що не можна спихнути провину на результати аналізів?

— Ну власне. Людина думає, що досить підрегулювати те і се. Тут досипати, там підмастити, додати газу — і вперед. А це зовсім не так просто.

— Часом так буває, — сказав Болек. — Пам’ятаєш ту стажистку від Рисека?

— Карину?

— Ну. Виявилося, що вона мала жахливе запалення кутнього зуба. Звідси цей сморід проминання та інші сенсації. Позавчора вона видалила зуб.

— І що?

— І трохи нарікає, що втратила смак життя.

Десяте

Ніхто не прийшов. Добродій із лимонами вчиться святкувати день дитини. Чоловік Альдони й надалі блукає в мережі в пошуках скарбу. Малина трощить горнятка десь у Кракові. Так близько, а водночас за тисячу кілометрів звідси.

— Мені нудно, — заявив Мацек, поглиначи капсули L-карнітину.

— Мені теж, — зізналась Ядзя, постукуючи пальцями по телефону. — Я вже воліла б, аби хтось подзвонив. Принаймні мала би з ким поспілкуватись.

— Але ти можеш поспілкуватися з нами, — озвалась Юлька.

— Про що, коли про вас я і так усе знаю?

— А я не знаю, — втрутилась я. — Приміром, чому Болек має саме таке ім’я. Досить нетипове, особливо для чоловіків його віку.

— Може, й нетипове, — визнав Болек, — але вибране з далеким прицілом. Тато гадав, що це допоможе мені здобувати вершини у хіт-парадах. Або Золоті пальми.

— Твій старий — це справжній зореплавець, — підсумував Мацек. — Ширяє у хмарах, як Гагарін.

— А що, власне, означає «Болеслав»? — зацікавилась я.

— Людину, яка повинна здобути якомога більше слави.

— Більше від кого?

— Від батька. Він думав, що завдяки цьому з мене виросте славетний артист. Особливо тому, що я цікаво починав. Юлька розповідала тобі про купюру?

Доки Болек почав існувати в польській медицині, він зазнав локальної слави завдяки своїм художнім здібностям. На одному з нудних уроків російської мови дванадцятирічний тоді Болек підробив купюру у двадцять злотих, послуговуючись з цією метою пастельками. Годину опісля він обміняв цю банкноту в шкільній крамничці на три пачки драже, пакетик сухого лимонаду, а також на п’ятдесят грошів решти, чим заслугував на подив і симпатію своїх однокласників.

— Ти розвиваєш старі здібності?

— Ні, зараз існують сканери, принтери. А тому відпала потреба в народних умільцях.

— А що ж із мріями твого тата?

— Його дуже розчарував мій вибір. Він сподівався, що після закінчення медичного я прозрію і спробую створити рок-групу. Фантазер.

— Адже лікар — це такий гарний фах.

— Не знаю, чи слово «гарний» відображає всі барви й відтінки мого фаху, але нехай уже буде.

— Ну а тепер?

— Він уже змирився з тим, що нічого з того не вийде. Часом нагадує мені, що не все ще втрачено, бо такі титани, як Булгаков, Бой-Желенський або Лем теж починали з медицини.

— Амбітний.

— Ну. Він втовкмачив собі, що коли я почну бувати в товаристві багатих і знаменитих, то хтось із них відкриє мене, як славетного бізнесмена Немчицького. Улюблений приклад мого тата. Коли я приїжджаю на свята й нарікаю на скруту, то завжди чую: «Сину, Немчицький теж тепер нарікав би, якби якогось дня не спіткав на тенісних кортах багатого спонсора, котрий допоміг йому стартувати».

— А ти що?

— А я завжди відповідаю: «Тату, спочатку я мусив би зустріти в дієтичній їдальні одного спонсора, котрий зафундував би мені уроки тенісу, та іншого, котрий позичив би мені ракетку.»

Одинадцяте

Перша вільна неділя від початку літа. Тож їздимо клусом третю годину поспіль доріжками й стежинами понад рікою. Шкатула перестав лякатися пляшок, папірців від морозива і навіть шелестких поліетиленових пакетів. Він уже втратив надію, що ми повернемося на підвечірок до стайні, і слухняно дріботить за Качком. Мацек втратив надію, що я буду правильно англезувати, тож тільки час од часу нагадує про п’яти. А я намагаюся відвернути увагу від своїх ніг, засипаючи його питаннями:

— Скажи мені, Мацеку, чому ти не звертаєшся до Болека на ім’я?

— Бо він стоїть вище від мене за ієрархією. Було б дивно, якби санітар «тикав» до лікаря. Має бути якийсь порядок чи ні?

— Але до Рисека ти звертаєшся на «ти».

— Бо з Рисеком інакше не можна. Ти ж знаєш, який він є — це свій хлопець. П’яти, Ягодо!

— А Болек не свій?

— Свій, але Рисек одразу мене попередив, що якщо я не перестану триндіти про ієрархію й пошанівок, то вилечу з великим тріском. Тож я переламав себе і зробив належні висновки. Не випростовуй так ноги, бо Шкатула подумає, що ти хочеш зупинитись.

— Але в мене вже болять коліна.

— Я не вірю в цей біль, дівчино. Якби ти зробила двісті присідань, то лише тоді могла б нарікати на коліна.

— А ти робиш стільки?

— Певно, щодня. А крім того, інші вправи, для різних груп м’язів. І не бідкаюся, що болить.

— Ти береш якісь препарати?

— Стероїди? Тепер уже ні. Я чистий, як скатертини моєї старої. Але траплялося. Розумієш, напочатку людині невтерпець, вона хоче швидко досягти приросту маси.

— Це звучить, як аграрна програма з годівлі свиней.

— Тільки що у свиней розходиться в жирі, а в нас у безжировому прирості. Ну я і штрикав собі «омку». Тобто омнадрен в уколах, — пояснив він. — До того ж метанабол. Шість-вісім таблеток на день. Обидві ті гидоти значно підвищують ризик раку простати. Але який чоловік мого віку боїться раку? В «качалці» таких немає. Туди ходять самі стоїки.