Тістечка з ягодами, стр. 16

— Ніхто не любить пам’ятати про те, що старий, навіть якщо йому триста років, — сказала Юлька.

Ми зупинилися перед ліфтом. Болек натиснув кремовий ґудзик. Вгорі щось заскреготало й поволі впало вниз. Ми зайшли, вдихаючи запах черствого хліба, ліків і водянистого супу, — сумний запах польської лікарняної безнадії. Скрізь однаковий, у величезних клініках і маленьких сільських лікарнях. Незмінний, попри реформи, сенсаційні відкриття й найновіші дослідження.

— Ну ось ми і тут, — сказала Юлія. — І як враження?

— Спокійно, трохи темно. Але це ж старий будинок, — пояснила я сама собі. — Тоді люди не дбали про вигоди.

— Тепер теж не дбають, — зауважила Юлька.

Ми наблизилися до п’ятої палати. Сірі, давно не фарбовані стіни, в кутку умивальник. На кожному з шести ліжок пацієнт, одягнений у в’єтнамську піжаму, білу в сині слоники. Такі самі продавали на базарі по двадцять злотих за комплект. Мій тато взяв одразу чотири штуки. По дві для Ані і для мене.

— Дивишся на піжами? — вгадав Болек. — У мене теж така є, тільки в зелені слоники. Ну і без ґудзиків. Вони відпали після третього прання.

— У мене після другого, а після четвертого репнула гумка в поясі, — шепнула я. — Котрий це пацієнт?

— Той, що біля умивальника. Наш завсідник, живе тут із перервами вже чотири роки. Родина здає його, коли хоче трохи відпочити. Бо до притулку його віддавати не випадає. То що, Юлько, ти готова?

Вона кивнула, поправляючи спідничку.

— Усім доброго дня, — почав Болек. — Що це за тиша, панове? А де дівчата й музика?

— Немає, — озвався щуплявий дідусь, понура копія Болека, тільки що старша на п’ятдесят років мучівного досвіду. — Нам навіть таблеток не дають. Тільки стерв’ятники чигають на дереві.

— Пане Антоній, це ворони. Найближчі стерв’ятники водяться в горах південної Європи, — потішив його Болек. — А сьогодні на вас чекає Марлен.

— Ми будемо викликати духів? — зацікавився дідусь із сусіднього ліжка.

— Ні, жива Марлен.

— Ну то просимо на сцену, — буркнув Вільшина, поправляючи собі пласкаті подушки.

Юлька підійшла до його ліжка. Сперла ніжку на край матраца, демонструючи зграбну, нехай і досить мускулясту литку. Відкинула волосся, назад і заспівала «Liebe ohtie Leben» Марлен Дітріх. Але що це був за голос! Він міг пробудити кількаденний труп, який лежить на самому дні моргу. Пацієнти підвели голови й наставили вуха. А по моєму хребту пробігли справжні дрижаки.

Поверталися ми мовчки, переживаючи Юльчин виступ.

— Мої вітання колегам! — Із палати біля ліфта визирнув ведмедкуватий сорокарічний чоловік із симпатичним обличчям Мойсея з книжечок для Свідків Єгови. Судячи з описів, Рішард Грейпфрут.

— Юлько, ти виглядаєш дедалі краще, моя дорогенька. Це йога чи справжнє кохання?

— І те, і друге, Рисю. Тільки що кохання, як завжди, без взаємності.

— Спокійно, спокійно. — Рисьо поплескав її по кутастому плечику. — Ніхто не омине свого призначення. А це, напевно, чарівна заступниця нашого гонщика Бондарука? — обернувся він до мене. — І як ми даємо собі раду з польською лікарняною параноєю?

— Ліпше, ніж досвідчений таксист. Бо вона завжди вибирає найкоротший шлях, — похвалив мене Болек. А я наприндилася від пихи. Але зронила тільки:

— Наразі якось справляюсь. А як ви даєте собі раду з польською лікарняною параноєю?

— Питання на сто балів. Як я даю собі раду? Як її директор.

Ми оминули гінекологічне відділення. Грейпфрут зазирнув до однієї з палат.

— Перепрошую, я на хвилинку, — сказав він нам і зайшов досередини.

У палаті лежали двоє пацієнток з явними ознаками вагітності, чекаючи на УЗД. Довкола них крутилося кілька студентів-медиків, певно, стажистів. Черговий лікар змащував живіт жінки гелем.

— Пане колего, так не можна. Прошу рукавичку, — звернувся до нього директор.

Лікар подав йому свою.

— Передостання пара.

Директор одягнув рукавичку на свою кошлату долоню. Повернувся до пацієнтки, згорнув із неї трохи гелю й обережно помастив ним живіт іншої жінки. Потім стягнув рукавички й віддав їх лікареві.

— Ощадність, колего. Передусім ощадність. Приємного навчання, хлопці.

І повернувся до нас.

— Ви йдете з внутрішнього? — запитав він.

— Юлька трохи поспівала для Вільшини. Старий має страшенну хандру.

— Я теж би її мав на його місці.

— А що з ним таке?

— Усе. Йому вісімдесят сім років, — пояснив Болек.

— Це так, начеб у Швеції йому виповнилося двісті сімдесят, так? — засміявся Грейпфрут.

— І що, хіба нічого не можна зробити? — здивувалась я.

— Таж ми робимо, — переконливим басом запевнив Грейпфрут. — Годуємо таблетками, штрикаємо, видаляємо все, що тільки можна.

— Але він так чи йнак за кілька тижнів повертається до нас, — буркнув Болек. — Як і решта хворих із внутрішнього.

— Це означає, що ви безсилі? — зажурилась я.

— Безсилі? — Грейпфрут знову всміхнувся. — Та чого ж. Ми завжди можемо покращити їм комфортність перебування.

Двадцять перший

Зараз я іду на своє перше нічне чергування. Саме пояснюю татові, що буду допомагати знайомим на «швидкій». І повернуся вранці.

— Відколи це ти вмієш водити машину?

— Уже п’ять років. Я склала на права, коли ти будував плани, куди подіти свій вільний час на пенсії.

— Діти. Вони так швидко виростають, — зітхнув він. — Ще недавно ти бавилася візками на килимку, а тепер кажеш, що маєш водійські права. Час спливає чимраз швидше.

— Це має свої плюси. Поки ти встигнеш оглянутись, я вже повернуся на «Факти».

— А поки я двічі кліпну, ти вже будеш на пенсії. А я?

— Ти будеш бадьорим вісімдесятирічним стариганом, який захланно опрацьовує плани подальших дій.

— Мрії… Добре, нема чого нарікати, бо ж робота чекає. Біжи, Ягідко, і пам’ятай: дорога — це не килимок у передпокої.

— Прибула, — звітувала я в ординаторській. Три хвилини по сьомій.

— Супер, — утішився Мацек. — Ми боялися, що з тебе досить по вчорашньому марафоні.

— Я мусила заспокоїти тата. Сказати йому, що працюю тут.

— Тільки тепер? — здивувалась Юлька. — Адже це, здається, твоє п’яте чергування. А ти і раніше просиджувала в нас довгі години.

— Тато настільки поглинутий творчістю в широкому розумінні, що не звертає надмірної уваги на довкілля. Ну хіба коли йдеться про зникнення подертих капців.

— Ядзя вже мала дзвінки?

— Здається, третій. Як і завжди в неділю, — відказав Мацек.

— То що, їдемо?

— Наразі ні, Ягідко, — заспокоїла мене Юлія. — Це тільки товариська бесіда. Ходи, послухаєш.

Вона прочинила двері, а я виставила вухо з кучерів.

— Я вже казала, коротка маєчка в сердечка. Рожева, як мої губки, — щебетала Ядзя. — І це все, решту я зняла для тебе. Ну а попри те, я влітку взагалі не ношу трусиків. Хіба що стрінги, просто з морозилки…

Я обернулася до Болека.

— Вона що, фліртує зі своїм чоловіком?

— Ні, нормальний секс по телефону, тільки що коштує сорок грошів за хвилину.

— Ви що, підробляєте по годинах? — висловила я зрозуміння. З дрібкою співчуття.

— Ні, Ядзя увихається забездурно, — пояснив Мацек.

— Як це?

— Нормально. Телефонують кілька таких стурбованих і весь час заблоковують лінію. А тим часом хтось може потребувати допомоги.

— Ну і що?

— Що «ну і що»? — психонув Мацек. — Якщо якийсь недоумок збирається дзеленькати цілу ніч, то краще нехай задовольниться о сьомій і буде святий спокій.

— А Ядзю це не бентежить?

— Вона сказала, що коли була дурепою на навчанні, то хоч у такий спосіб врятує кількох стариганів, — відповіла Юлія. — До її дідуся «швидка» не встигла.

— Бо хтось украв таблички з номерами будинків, — додав Мацек. — У цілому масиві. Коли ми знайшли потрібний будинок, було вже по всьому. Запалили свічку, проказали молитву. Потім Болек повідомив, що згідно з розпорядженням міністра і таке інше «швидка» не надає жодних адрес похоронних бюро. Закінчив, і ми помчали назад на базу.