Українські традиції, стр. 95

Загальновідомий і той факт, що у Грюнвальдській битві 1410 року, в якій об'єднані сили слов'янських і прибалтійських народів розгромили німецьких рицарів, українські полки мали прапори із поєднанням синього і жовтого, які відображали герби тієї чи іншої землі.

Пізніше коли прапор стає найпершою ознакою військових частин, використання кольорів розширюється, особливо це стосується козацьких прапорів, але про те, що синій і жовтий залишились ознакою національною, свідчить і факт поширення такого поєднання під час національного відродження в XIX—XX ст. на Західній Україні та Подніпров'ї. Наприклад, після повалення монархії 25 березня, коли відбувалось вшанування пам'яті Т. Г. Шевченка, українська громада Петрограда вийшла на грандіозну маніфестацію під малиновими та синьо-жовтими знаменами. Перший ешелон козаків-українців вирушив на німецький фронт із Києва 14 травня 1917 року під жовто-блакитними знаменами. Цікаво, що 6-й українізований корпус російської армії Брусилова йшов у наступ під синьо-жовтим прапором проти німецько-австрійської армії, у складі якої воювали під таким же стягом військові частини українців із західних земель. Траплялось, що ці частини воювали між собою. Водночас треба сказати, що й брататися в часи Першої світової війни через колючий дріт почали ті, хто воював під одними прапорами.

У березні 1918 р. Центральна рада затвердила жовто-блакитний прапор державним для УНР, морським прапором було полотнище, що складалось із двох смуг – вгорі жовта, внизу синя із золотим тризубом та хрестом. За гетьмана Скоропадського жовто-блакитний прапор замінено на блакитно-жовтий, який з 1918 року став символом і Західноукраїнської Народної Республіки, пізніше – Підкарпатської Русі, а з 1939 року – Карпатської України.

До недавнього часу синьо-жовте знамено використовувалось і сприймалось як національний прапор українців за кордоном. Щодо червоно-чорного прапора, то він до національної символіки стосунку не має, оскільки є прапором Організації українських націоналістів, створеної 1929 року у Відні, а також був стягом Української повстанської армії…

Козацька символіка, геральдика та прапорознавство

Розвиток козаччини мав не лише значний вплив на українське прапорництво і емблематику, а й увібрав у себе стародавню українську язичницьку символіку.

Ще із XII ст. відомо, що, наймаючи козаків для воєнних походів, чужоземні монархи дарували їм клейноди, які пізніше залишались і використовувались козаками. І взагалі в Україні вже були досить розвинені геральдика та прапорництво. Так, за свідченням очевидців, коли в 1655 році козаки зняли облогу Львова, за Богданом Хмельницьким несли не лише його білий із родовим гербом прапор, а й 34 прапори з гербами українських земель.

Користувались різноколірними прапорами, які означали приналежність до полку, сотні, куреня, а також великим полковим прапором, знаменами та значками (малим полковим прапором). На них найчастіше були зображення хрестів, зірок, місяця, сонця, зброї та елементів народного декоративного мистецтва.

Запорожжя мало своє власне прапорництво. Велика корогва Запорізької Січі була червоною із зображенням на лицьовому боці архангела Михаїла, а на зворотному – білого хреста, оточеного золотими небесними світилами: сонцем, півмісяцем та зірками. Ця типово язичницька символіка відображає поєднання в козацькому світогляді давньоруських традицій князівської дружини, нащадками яких були козаки, з християнськими уявленнями.

Прапори куренів та паланок [367] були в основному малинового кольору із зображенням святих або хреста. Корогва для морських походів була біла із зображенням Святого Миколая.

У XVIII ст. в Україні поширились прапори з поєднанням блакитного і жовтого кольорів, під час Полтавської битви часто плутали полки запоріжців із шведськими військовими частинами через схожість прапорів за кольорами.

Відома давня печатка, на якій зображено козака з шаблею, але без самопала, зустрічається з 1596 року. У книжці К. Саковича «Вірші на жалосний погреб шляхетного лицаря Петра Конашевича-Сагайдачного…», виданій у 1622 році, вміщено гравюру козака із самопалом. Цей малюнок став гербом Війська Запорізького і фігурував пізніше на печатках багатьох козацьких гетьманів. Тільки після скасування гетьманщини у 1764 році козак із самопалом зникає з урядових печаток України, але згодом з'являється на Кубані як знак Чорноморських козаків. Крім солярних символів, на козацьких прапорах зустрічається зображення лука зі стрілою – символ, що згодом був використаний у гербах багатьох міст, в тому числі й Києва, як знак козацької приналежності.

Серед святинь козаків, крім прапора, були бунчук і булава. Бунчук козакам вперше офіційно надав польський король Степан Баторій 1578 року як знак звитяги. З того часу перед гетьманським бунчуком схиляли полкові козацькі прапори як перед атрибутом гетьманської влади. Бунчук – це держак завдовжки до двох з половиною метрів, увінчаний кулькою (маківницею), з якої звисали пасма кінського волосся. Виготовлялись вони з білого кінського волосся і червоних мотузок. Бунчуки гетьманські були білого, чорного та червоного кольорів, крім того, з них звисало по дві посріблені китиці. Наказним гетьманом вручались малі бунчуки завдовжки до двох метрів. Охороняли ці символи влади бунчужні або підбунчужні.

Булава, знана ще з кам'яного віку і відома як дерев'яна або металева зброя, згодом стала символом найвищої влади в козацькому війську. Офіційно запорожцям вперше передав її той-таки Стефан Баторій. Булава являла собою палицю з горіхового дерева завдовжки п'ятдесят – сімдесят сантиметрів із срібною або золоченою кулею на кінці, прикрашеною коштовним камінням, гербом чи вензелем гетьмана. Булава завжди була на видному місці: під час переговорів – у руках гетьмана, під час виборів – на столі.

Інакша булава вручалась наказному гетьману, полковникам – пірначі, куля в яких була порізана на шість частин.

До козацьких клейнодів, крім прапора, бунчука та булави, належали також гербова печатка, литаври, духові сурми тощо. Печатка виготовлялась із срібла та дерева, так само срібними були литаври в шкіряних чохлах з пряжками, до литавр додавались оксамитові подушки та залізні підніжки, срібні сурми прикрашалися золотими шнурами і китицями.

Козацькі клейноди були заборонені Катериною II у 1764 році, а остаточно відібрані у 1775 році після зруйнування Запорізької Січі.

Символіка квітів

Серед символіки, широко використовуваної українським народом у повсякденному житті, а нині несправедливо призабутою, – символіка використання квітів. Квіти, які зараз ми розуміємо не більше як вияв приязні й поваги, у часи давні мали ритуальну значущість, яка і зараз вгадується в обрядах, особливо родинних. Наприклад, весільні короваї прикрашались кетягами калини, горщечок з кашею на хрестинах – ритуальним букетиком – «квіткою», що складався з квітучих трав, гілочок калини, колосся тощо. У практиці ритуального використання квітів знаходимо сліди найдавніших вірувань, пов'язаних з культом Великої богині – уособленням життя, землі й плодючості. Цей культ зародився ще у скіфські часи, а пізніше знаходив вияв у пошануванні давньоруських берегинь, рожаниць, Мокоші. Наявність культу Великої богині, за археологічними даними, простежується на Середньому Подніпров'ї аж до періоду розквіту Київської Русі. Є відомості, що у слов'ян богиня життя і плодючості Жива (Сіва) зображувалась в образі жінки з квітами в руках. У трансформованому вигляді цей образ зберігся на старовинних вишивках, в українському мистецтві дерев'яного різьблення. У X—XII ст. образ Великої богині у пишному оточенні квітів, звірів і птахів зникає як культ, залишившись у родильній обрядовості та в повір'ях.

Що ж знаємо ми сьогодні про символіку квітів та трав у традиційних українських обрядах і звичаях? Це насамперед обереги: полин і петрушка – від русалок на русалчин Великдень; м'ята, любисток, татарське зілля, якими прикрашали хати на Трійцю, хрест із пахучих трав на покуті – охорона від злих сил; пахуча трава, освячена на Маковея, – захист від «вроків», «навіювання» тощо. Що стосується певних квітів, то здавна на Україні калина вважалась символом надії або розлуки, а також зв'язку з потойбічним життям, символом любові, щастя, здоров'я, багатства, краси. Як ми вже говорили, на весіллях калиною оздоблюють коровай та гільце, вбрання нареченої, щоб підкреслити її чистоту, дівочу невинність, а також одяг молодого та весільні вінки. На хрестини калину затикали у калачі, шишки для кумів, клали в першу купіль дитини. Дівчата садили це дерево і на могилах коханих. Перед розлукою або ж освідчуючись у коханні теж дарували кетяг калини.