Українські традиції, стр. 43

Звірина завжди сильно вдячна за зроблену їй ласку, і оповідань про це багато по всьому світі, а особливо в Життях Святих, що завжди близько жили зо звіриною. Багато також легенд про перетворення людини на звірину чи птаха. Взагалі звіриний світ переповнений легендами. [208]

Окремі звірі й худоба

Козел мав у нас обрядове значення і здавна брав уділ у святкових забавах, – його самого, або з медведем, водили на Святах по хатах і бавили гостей, проти чого Церква здавна виступала. Коза була символом урожаю, й на Святах співали:

У культ тотема взагалі входило перерядження тотемом, танці та гри, яким було в нас ходження з козою чи медведем Різдвяними Святами; звичайно, це залишок тотемізму стародавніх часів.

Поважання деякої звірини бачимо з позосталих наших обрядів. Від шанування вепра полишився в нас звичай колоти його на Різдво й мати свинячі ковбаси та кишки як жертовні. Правда, пізніше свиня стала нечистою твариною, на якій їздять дияволи або перекидаються в неї. Так, у Початковому Літопису під 1074-м роком розповідається, що один старець «виді біса єдиного сідяща на свиньі, а другия тянуща около его». У народній символиці свиня стала символом нерозбірливости, а то й нерозуму, а звідси й приповідка: «Знав добре Біг, що не дав свині ріг».

Лис завжди виступає, як хитрун, звідси поговірка: хитрий як лис. Вовк – символ швидкости бігу героїв, як і сокіл; пор. у «Слові о полку Ігоревім»: «Вої скачють, аки сіриї волці по полю». Своєю ненажерливістю вовк здавна символ голоду: «Голодний, як вовк». Заєць у всіх народів став символом боягузтва, пор.: «Такий відважний, як заєць». І коли заєць перебіжить дорогу, то не на добре. Так само ведмідь – символ недотепи, звідси говоримо: «Зробив ведмежу прислугу»; народня назва його – Михайло.

Давніше в Україні водилися до XVI віку тури, дикі бики, напр., їх знає «Слово о полку Ігоревім» 1187 року; тур – символ сили, відваги та мужности, часті й тепер у народніх творах. [210]

Собака (чи пес) з глибокої давнини стала символом вірности, бо справді завжди вірно відданий своєму господареві, а звідси й примівка: «Вірний, як собака» (Зах. Укр.: як пес).

Коли собака виє, а голову держить угору, то перед вовком, що десь його чує. А коли голова опущена до землі – то віщує смерть (Кобилянська: «Земля»).

«Одної темної ночі на дворі завив собака, за нею другий… І зараз же почався пожар! (Короленко: «Історія мого сучасника»).

Собаки щоночі вили – вмирущого чули (Мирний).

«Гавкаючи, собака вибріхує все зле» (Харчук: «Волинь»).

Коли кіт покине свій дім, то на нещастя.

Баран чи вівця стали символом невинности, особливо супроти вовка; звідси й християнський символ: Агнець Божий, цебто Христос.

Здавна в нас повно легендарних оповідань про різних звірів, джерелом яких були давні «Фізіологи», або й свої стародавні перекази. Так, левиця приводить мертве левиня, а батько-лев оживлює його своїм духом, і цього переказа наші проповідники часто використовували, як символ воскресения. Гадюка постить 40 день і ночей, поки скине своє линовище (по-старому «сволочь», а з нього пішла лайка). Саламандра гасить вогонь, чому й стала в нас покровителькою протипожежних робіт.

Цікаво, що кінь у найдавніших пам'ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим за козацької доби. Але з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкости, тому вдавнину були відомі й крилаті коні, що позосталися дотепер у наших народніх творах, особливо в казках. Кінь може бути й віщим і, чудесним, і вірно служить своєму панові. Коли треба добре коня виїздити, то в легендах це робить Св. Юрій.

Домова худоба з найдавнішого часу була й є у великій пошані українського народу, – це члени родини, що працюють на неї. Худобу не забувають під час великих Свят: її обкаджують ладаном і окроплюють Йорданською водою, на Великдень гуцули й тепер христосуються з нею. Як покійника виносять із хати, випускають із хлівів чи приганяють з поля всю худобу, щоб попрощалась зо своїм ґаздою (господарем).

Перевернений вовною назовні кожух, як худобина, накликує врожай та достаток. Для Похорону вживають волів з найдавнішого часу, – це загальноарійський звичай. Бик – символ творення, парубок, віл – чоловік, телиця – дівчина, корова – жінка, земля; така символіка переповнює весільні пісні й наші приповідки: «До чого бик звик, те й волом рик», або: «Горе тобі, воле, коли тебе корова коле».

Деяка звірина, особливо чорна, напр. чорний собака, чорний кіт, можуть сильно шкодити людині, бо в них звичайно сидить біс. Коли чорний собака, кіт, лис або заєць перебіжить кому дорогу, це зла ознака, і не поведеться цій людині. Коли звір кричить, це теж зла ознака, як видно те вже в «Слові о полку Ігоревім». Лисяче брехання чи виття завжди віщує лихо, як це у «Слові»: «Лисиці брешуть на черления щити». А вже коли собака виє вночі, то це на нещастя, або й на покійника.

Коли в лісі гине якась велика звірина (а вона на смерть усе ховається в гущавину, щоб бути самотньою), це неодмінно відіб'ється й поміж людьми, добрим чи злим, але несподіванкою; звідси приповідка при несподіванках: «Щось велике в лісі здохло!» Взагалі, звірина може віщувати; напр., коли кіт треться біля ніг або вмивається, – гостей ворожить. Звірине молоко має чудодійну силу, злу чи добру, і це сильний середник при чаруванні.

Як курка заспіває півнем – на нещастя. Б. Грінченко пише: «Ох, лишечко, лишечко! Не дурно ж у мене зозуляста курка півнем співала: оце ж воно й сталося!… Я так і вгадувала, що буде нещастя: або пошесть, або голод, або війна»…

Домовий скот був завжди в великій опіці наших предків, і про нього існує велика сила найрізніших вірувань. Скотарство було сильно розвинене, і скот поважався за членів родини й підпадав опіці й охороні домового бога. Нечиста сила або зла людина, коли хоче пошкодити господареві, зачинає зо шкоди його худобі. Волхви й різні чарівники вміли допомагати скотині, і тим підтримували свій авторитет. У наших гуцулів у Карпатах давні вірування про худобу (маржину) позосталися в повній свіжості ще й тепер (пор. «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського).

Християнство мусіло рахуватися з таким близьким стосунком людини до свого домового скота і взяло його під свою опіку. В Требнику знаходимо аж три давні Чини для домового скота: 1. Чин Благословенія огради скотов, сиріч стайні, 2. Молитва во єже благословити стадо і 3. Чин противу губительству скотов. Церква просить Господа: «Да не ізволиши погибнути скотом, без них же человіческий род воспитатися не можеть», і молиться: «О єже всякія козни отгнати, і всякеє чародійство от сея огради ізвергсти», «Ізбави стадо от насилія діаволя, і от всякого навіта врагов, і воздуха смертного, всякую зависть, і іскушеніє, чаровства же і волшебства, от дійства находящого діавольского, отгоняя от него». «Ти, Боже, от сих скотов всякія лесті сатаніни отжени, сотвори здраву пищу, отжени сатанинство, да угаснеть в них всякая власть діаволя. Сохрани я (їх) от злости іли рвенія людей злобних, от обаваній чародієв, діаволов, чародійств і нечистих духов».

Для скотини, особливо для корів, здавна дуже помічна сіль, і її додають скотині до їжі ще й тепер. Цікаво, що в Требнику є особлива «Молитва над солею», а в «Чині Благословенія огради скотов» про це молиться: «Владико, Отче Святий, сохрани сія скоти сею тварією соли, юже о імені Твоем благословлю і сим скотом подательство творю».

В Требнику в «Чині на нивах» є стародавнє «Заклинаніє Св. Мученика Трифона», а в ньому згадується» «Ангел Божий, іже над звірьми».