Про козацькі часи на Україні, стр. 19

Звернемо тепер увагу на гетьманів негативного типу. Такою фігурою є Павло Тетеря (1663- 1665), гетьман Правобережної України. Це тип інтригана, який не гірш Брюховецького женеться за особистими інтересами, але йде до цього іншим шляхом. Він має діло із польською шляхтою, яка неспроможна-таки до такого відпору, як московський уряд. При осяганні своєї мети він іде на міри, за які завжди хапаються люди честолюбнії але не сильні: це непомірна його жорстокість. Він боїться усіх більш-менш видатних людей, чи задля їхнього славного минулого, чи задля їхньої протекції, і ставить своїм завданням знищити їх. Польський уряд підтримує його у цьому і допомагає йому. І ми бачимо, що всіх видатних людей за доносами Тетері або покарано на горло, або засуджено в тюрму. Так, Івана Виговського, котрий у ті часи був київським воєводою, і подільського полковника Богуна обвинуватив Тетеря у зносинах із Брюховецьким, і польський уряд покарав їх на горло 1664 р. Раніш згаданого митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського, Гедеона (Юрка) Хмельницького, полковника Грицька Гуляницького заслано в Марієнбурзьку фортецю, де вони висиділи по два роки. Але такі заходи не принесли Тетері ніякої користі; навпаки, вони викликали тільки обурення народу проти нього, і це примусило його тікати в Польщу.

Серед цієї внутрішньої боротьби кожна партія мусить звертатись до допомоги сусідніх держав, не покладаючись на свої сили. Через те кожна сусідня держава вважає край своїм, веде за нього боротьбу і, чим далі, тим сторони становляться більш жорстокими. Наслідком цього настає правдиве руйнування краю, кожний стан суспільності тратить свої криваві добутки, а з ними разом свої надії, пропадає віра в добро, а з тим і енергія до опору, до обстоювання за своє. Уся південна сторона України без гіперболи обертається у справжню пустелю. Нарешті єдиним виходом із такого скрутного становища являється для народу еміграція. Внутрішня боротьба і війна з турками, поляками і москалями знищили на Правобережжі мало не половину людності, решта ж, не бачачи кінця своєму лихові, вибирається із правобережних земель у південну частину Полтавщини, у теперішній Кобеляцький і Костянтинівський повіти. Нарешті і тут не стає місця. Тоді починають переселятись у Слобідську Україну, на яку складалася сучасна Харківська губернія і південна половина Воронезької і Курської губерній. Ця еміграція зустрілася тут із другою еміграційною хвилею, що вийшла ще до часів Хмельницького. Друга хвиля була більш численна, і незабаром обидві хвилі злилися.

Кінчається ця Руїна дуже оригінальним і дипломатичним фактом. Усі три держави, що вели поміж собою боротьбу на Україні, втомилися. Російський уряд, заволодівши цілком лівобережною частиною України, відрікається від решти, думаючи, що так йому краще буде. Інші держави, дуже втомлені боротьбою, на цьому теж заспокоюються. Як наслідок замирення межи державами, лишилися дві умови. Перша умова року 1667-го, це так званий Андрусівський мир, після якого Україна розділилася Дніпром на дві частини, на Правобережну і Лівобережну. Перша дісталася Польщі, друга Москві. Маленький виїмок із цього робить місто Київ із невеличкою територією: він переходив на два роки до Москви, хоч і лежав на правому березі Дніпра. Але він уже ніколи не вернувся до Польщі. Другу умову зроблено у вісімдесятих роках, - Московський трактат року 1680-го і Бахчисарайський року 1686-го, - де всі держави згодилися на ось що: великий шмат України - південно-східна частина Київщини від Трипілля до Звенигородки і сучасної Херсонщини - лишається пустелею. Номінальне право лишалося за Польщею, фактично ж ніхто не мав права там селитись. Боротьба тяглася мало не півстоліття. Оце характерні риси того періоду історії України, що зветься Руїною.

Поворот в історії України складає гетьманування Івана Мазепи. Мазепа наслідував булаву від гетьмана Івана Самойловича (1672-1687), котрий виявляв собою тип лівобережної військової старшини того часу. Старшина добре розуміє, що, йдучи в лад із московським урядом, вона може виробити із себе такий стан, що буде діставати від уряду чини, маєтності, себто вона зробиться привілейованим станом. Найкращим типом такої старшини і є гетьман Самойлович. Він робить усе, чого вимагає від нього московський уряд, але за це щоразу він випрошує собі нові маєтки. Дивлячись на напрямок гетьмана, і вся старшина до сотників пішла тим же шляхом: стала випрошувати собі в уряду маєтків або сама забирала такі маєтки у слабших, а вже потім випрошувала в уряду затвердження таких незаконних захватів. Починається просто та боротьба за левадки, нивки, гайки, що становить грунт до збагачення лівобережної старшини. Кожний збирає по змозі кругленький маєток, обдираючи потрохи то поодиноких козаків, то цілі сільські громади. Такий був несимпатичний початок лівобережного дворянства. Ціле століття тягнеться шарпання старшиною земельної власності. Це знов-таки викликало для України нову біду: не проходило й одного дня, щоб з України не йшли до Москви доноси, викликані заздрістю. Коли тільки кому-небудь із старшини здавалося, що іншому більш щастило, зараз же у нього виникало бажання як-небудь спекатись щасливого суперника. Певний засіб до цього був донос. Нема ні одного гетьмана, на якого б не зроблено десятків доносів. Хоч як був зручний і добрий до своєї старшини гетьман Самойлович, але і він зробився жертвою доносу. Наслідком цього доносу Самойловича скинуто з гетьманування, арештовано і відправлено на Сибір, а гетьманом наставлено Мазепу, який глибоко замочив рукава у цім доносі. Це було в ті часи, коли московськими царями були Петро і Іван, а за їх малолітством правила сестра Софія. Саме в той час Москва вела війну з Кримом. Під проводом любимця Софії, князя Голицина, зробило московське військо два невдатних походи на Крим. Голицин, знаючи, що на нього буде в Москві обурення за ці невдачі, рішився відвернути вину від себе, а звернути її на Самойловича. Він переговорився з козацькою старшиною, а та подала донос, неначебто Самойлович потайно змовлявся з татарами. Самойловича зараз же заарештовано, і тут же старшина вибрала на його місце Івана Мазепу, який був чоловік, безумовно, дуже освічений, мав ясний політичний ідеал, був великий патріот, але, як побачимо далі, всі його заходи пішли марно.

ДЕВ'ЯТА ГЛАВА

Гетьманування Івана Мазепи. Його політика. Дбайливість про освіту. Народні реакції за Мазепи: Палій, Петрик. Полтавська кампанія. Утиски уряду по Полтавськім бою. Гетьман Скоропадський. Павло Полуботок. Малоросійська колегія. Гетьман Данило Апостол. Малоросійське правління. Гетьман Кирило Розумовський. Упадок автономії України (1764).

Ми дійшли до кінця XVII століття, коли Україна опинилася в такому стані: правий берег повернено в пустелю, і такий ненормальний стан скріпили держави двома умовами; лівий же берег, котрий пробував під владою більш сильної держави, був густо заселений, і людності сюди все прибувало, бо з Правобережної України переходили сюди цілі села. Ми говорили вже, що лівобережна старшина, цілком забувши і про автономні інтереси рідного краю, і про демократичні бажання народу, дбала тільки про свої власні інтереси. То були часи найбільшої деморалізації серед старшини, коли вона виробляла із себе привілейований дворянський стан: кожний загарбував землю, де і скільки можна було, і грабував народ усякими правдами і неправдами. Цей дворянський стан, може б, і не склався так скоро, якби не з'явився чоловік, що з переконання, а не з власного інтересу вдержав і зміцнив той напрямок своїм авторитетом і привабив до себе всю старшину.

Таким проводирем був гетьман Іван Мазепа, чоловік найбільш освічений серед українських діячів. Він сам багато бачив у своєму житті і, таким робом, мав спроможність заручитися здобутками цивілізації, а крім того, він видається ще і природним талантом. Це єдиний з-поміж діячів XVII ст. справжній політик. ^[3] Правда, він часто помилявся у своїх рахунках, але все ж він був одним із видатніших політиків свого часу. Коли придивитися до його діяльності, то можна переконатися, що він був дуже щирим і гарячим патріотом, бо завжди дбав про повну автономію свого краю. Але, прямуючи до неї, він помилився у виборі шляху: він цілком не вважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силкувався привабити до себе старшину, щоб утворити міцний привілейований стан, який підпер би його у боротьбі з московським урядом. Він думав зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь, у Польщі, яка йому була найбільш знайома, в Угорщині, у Волощині і т. д., він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі. Отже, і Мазепа поставив собі за найголовнішу мету своєї діяльності витворити таку аристократію на Україні. Він був переконаний, що тільки тоді Україна здолає осягнути автономію, коли така аристократія витвориться. Його гетьманування тягнеться впродовж 22 років, і за весь той час вся його діяльність прямувала до того, щоб витворити численну заможну аристократію.