Оголений нерв, стр. 93

— Тільки не сьогодні, — відповіла Настя і натиснула червону кнопку мобільника.

Розділ 69

Зачувши гул літаків, Настя поспішила на балкон. Майже одразу місто здригнулося від потужних вибухів. Від гучного звуку авіаударів здалося, що все навколо — будинки, речі, меблі, вікна, двері і навіть саме місто — розривається на частини під тиском неймовірної сили. Насті здалося, що й вона сама розривається від того звуку, а вибухи спроможні розірвати беззахисне тіло і навіть нутрощі. Вулиці вмить спорожніли, ніби ніколи не кипіли життям. Страх, природна людська емоція, скував людей, навіть саме місто завмерло, сховавши людей у підвалах і за стінами осель. Помирати страшно, а жити в очікуванні смерті ще жахливіше. Прислухатися до канонади, до розривів мін та снарядів, до щоденних обстрілів, які можуть накрити будь-якої миті будь-кого — тебе, твоїх близьких, рідних, — стає нестерпним. У декого з людей страх уже переріс у щось більше і щодня підживлювався постійними очікуваннями чогось жахливого. Це був страх невідомості. Як люди бояться не самої темряви, а того, чого в ній не бачать, так і мешканців міста лякала невідомість — оманлива порожнеча. Навалювалося почуття тривоги і підступно, міцно стискало людей у своїх лещатах, а невідомість майбутнього змушувала коритися долі і чекати неминучого. Уже ніхто не впадав в істерику при обстрілах, змирившись із долею. Хіба що з’явилася звичка лягати спати всім в одній кімнаті: якщо доведеться загинути, то всією родиною одразу.

Вибухи стихли так зненацька, як і почалися, але вулиці залишалися порожніми. Здавалося, що життя в місті завмерло в якійсь точці виміру і якась невидима сила тримає його і не дає зрушити з місця. Місту перерізали артерії, воно обезкровлюється, стікає кров’ю і поступово вмирає. Не працюють суди, прокуратура, нотаріуси, опущені ролети більшості офісів і крамниць, зачиняються один за одним банки, не ходять маршрутки, зникли машини. На вулицях немає весільних кортежів, бо ніхто не одружується, хіба що беззубий Моторола. Люди звикли до вибухів, проте не чути розривів петард і не видно феєрверків — вони заборонені бандитами.

Ще ніколи вулиці не були такими порожніми. Зачинені бари, кафе, ресторани, лише кілька з них ризикнули продовжити працювати, та й ті сором’язливо просять вибачення: «У зв’язку з ситуацією, яка склалася, працюємо до 22-ї години» — без називання причини, бо навіть це може привести до раптового зникнення в нікуди власника закладу.

Вільно себе почувають лише ті, хто називає себе «захисниками». На «віджатих» автівках вони мотаються містом, порушуючи насторожену тишу, підривають мости та дороги, викрадають людей, катують і розстрілюють «за законами війни та ЛНР» у лісосмугах та біля річки, захоплюють будівлі та грабують.

Війна скинула з облич людей маски, оголила їхні душі, зробила свій розподіл на добро і зло. Деякі мешканці зрозуміли, що самі покликали війну у свій край і, понюхавши смердючий сепаратизм, відчули, як тхне він беззаконням та анархією. Стало небезпечно будь-де — на вулиці чи вдома. Люди стали беззахисні перед бандитською кулею, обстрілами, пограбуваннями. Залишилася надія лише на себе і на чотири стіни своєї оселі, такої собі маленької фортеці, де теж є небезпека, але, як відомо, рідні стіни гріють.

Стало менше хворих на путінізм. Але ця хвороба, як і зомбування, лікується не одразу. Розум хворих вмикає самосвідомість, і зникає страх перед міфічним Бандерою і «кривавою київською хунтою», бо вже самі впевнилися: де з’являється російська преса — чекай провокацій або обстрілів. Так було, коли знову снаряди поцілили в кафе, стоянку та будинок і там одразу, наче з-під землі, виникли репортери з камерами. Тоді люди чи не вперше відкрито висловили свій протест і прогнали і козачків, і російських телерепортерів.

Настя була свідком, як уже не раз перешіптувалися бабці, що самі винуваті, бо ходили на той клятий референдум. Зараз усі чекають звільнення, хоча про це говорять тихо, несміливо, боязко. Іноді чути «Скоріше б все скінчилося!» або «Скоріше б уже нас звільнили!». Шкода, що правда приходить до них трагічно, через смерть і кров кращих синів країни.

Останнім часом Настя помітила, що чекання та невідомість украй виснажили людей. Уже не раз, виходячи на балкони при вибухах, мешканці будинку розмовляли про те, що краще загинути, ніж щодня жити в напруженому чеканні. Прийшло збайдужіння до смерті, бо її очікування стало страшнішим за саму смерть. Кожен звик до думки, що смерть може настати будь-якої миті, і вона вже нікого не лякала.

Давно перестали реєструвати «віджаті» іномарки, не рахували викрадених людей, не фіксували грабежі — міліція перестала виконувати свої функції, окрім однієї — вчасно отримувати зарплатню, а ще іноді постояти для порядку разом із «захисниками» на блокпостах.

В Інтернеті перестали показувати українські канали, антена, яку примостив на балконі Геннадій, також їх не ловила. Доводилося дізнаватися новини з текстових повідомлень, та й то лише коли був Інтернет-зв’язок. Шокуюче фото з Луганська, коли батько загинув, затуливши візок з дитиною і цим врятувавши їй життя, часто попадалося на очі, але про загибель мирних жителів навіть українські новини сповіщали як про щось побічне. Добре, що в місті залишилися люди зі здоровим глуздом. І з ними можна було поспілкуватися на Фейсбуці і дізнатися, що коїться в місті та навколо. Хто хотів знайти краплю оптимізму, міг зайти на сайт виконкому, де мер заспокоював і розраджував, мов рідний батько. Справді, навіщо хвилюватися, якщо «ситуація у місті стабільна, служби життєдіяльності міста працюють у штатному режимі» і навіть десь замінюють каналізаційні труби і ремонтують старий колектор. Чим не радість серед суцільної безнадії?

Частина п’ята

Розділ 70

Льоня з Геннадієм уже знали, що Змій зранку заступив на блокпост і зміниться о восьмій вечора. Льоня спробував пояснити другу, що вбити людину не так просто, як здається, але схоже, що Геник був налаштований рішуче. Цілий день він гострив кухонного ножа, сидячи на ґанку.

Льоня допомагав Марійці фарбувати вікна, потім підійшов до друга, сів поруч.

— Не передумав? — спитав Льоня.

— Якщо я щось вирішив, то доведу справу до кінця, — відповів Геник.

— У нього може бути зброя, — обережно промовив Льончик.

— Навряд чи, — сказав Гена, — не думаю, що з цього блокпосту він буде їхати до самого Сєвєродонецька з автоматом за плечима.

— Дехто з ополченців повертається додому з автоматом.

— Так то ж у місті, то ті, хто стоїть у самому місті і живе неподалік. Льончику, не хвилюйся за мене, все буде окей! — осміхнувся Гена й оглянув блискуче лезо ножа проти світла.

— Можливо, ти зможеш його вбити, — задумливо промовив Льоня, — але як із цим потім житимеш?

— Гадаєш, я не думав про це? — Гена подивився другу у вічі. — А як жити Улянці? Для мене Змій не людина, а ворог. Ворогів знищують, а не вбивають.

— Одна справа на полі бою, інша в житті.

— Він не лише мій особистий ворог, ця тварина стріляє у наших солдатів, і, прибравши цю нечисть, я врятую чиєсь життя.

Хлопці замовкли. Геннадій збирався встромити ножа в тіло Змія і морально підготував себе до цього. Від однієї згадки про зґвалтовану і побиту дівчину в його жилах закипала кров, і він нетерпляче поглядав на наручний годинник. Про те, як буде жити після розправи з ворогом, він думав і не раз, але думки про Змія будили в ньому приспаний вулкан, і душа наповнювалася люттю та бажанням помсти. «Головне не думати про те, що Змій також людина, — втішав він себе, — найперше він ворог, якому нема місця на землі».