Оголений нерв, стр. 69

Ніна розповіла, що така нагода випала їй після трьох років роботи, як вона називала своє рабство. Потрібно було зробити ремонт гостьового будиночка десь у Підмосков’ї одному багатому, як вона його назвала, Буратіно.

— Дядечко Буратіно, а точніше Андрійович, виявився великим любителем кросвордів, — розповідала Ніна, п’ючи вже другу чашку кави. — Ти ж знаєш, що я в розгадуванні кросвордів без перебільшення великий спец. Ми з ним швидко знайшли спільну мову, і Андрійович був здивований моїм інтелектуальним розвитком. Він вважав, що йому нема рівних у цій справі, а я йому ненав’язливо довела, що є. Слово за слово, і якось я йому розповіла про всі свої пригоди.

— І він тобі пообіцяв зробити новий паспорт, — продовжила Настя.

— Так і було.

— І ти ще раз повірила?

— Відверто кажучи, я вже не думала про те, — зізналася Ніна. — Мені не було чого втрачати, тож я відпустила думки і вирішила: стримає слово — добре, обдурить — плакати вже не буду. Знаєш, Настю, щось у ньому було таке, що притягує і не відпускає.

— Хочеш сказати, що ти закохалася? — посміхнулася Настя.

— Не знаю, але мене справді до нього тягнуло, хоча розуміла, що ми як два протилежні полюси. Хто я? Рабиня, у якої старий одяг і руки в мозолях. Хто він? Багатенький Буратіно, який може поманити пальцем будь-яку молоденьку красуню, і вона побіжить до нього підстрибом. Але сталося те, що сталося, — Ніна загадково посміхнулася і повела плечима.

— Ти спала з ним?

— Кілька разів було.

— Чому ти від нього нам не подзвонила?

— Я телефонувала кілька разів мамі, чула її голос і відключала телефон. Що я мала їй сказати? Що живу в підвалі три роки? Чи пережила б це вона?

— Що було далі?

— Потім він одного разу приніс мені новенький паспорт. Уявляєш, там навіть був штемпель з пропискою і випискою! Андрійович купив мені квиток, дав трохи грошей і сам відвіз мене на вокзал. Цього разу я тримала сумочку з документом двома руками! — засміялася Ніна. — Ось і все, якщо коротко. Тепер ти мені розкажи про маму, хоча Валентина Петрівна мені вже все доклала.

Настя розповіла про те, як мама сама, не порадившись, поїхала її шукати у Москву.

— До речі, — Настя згадала про сни матері, — ви жили в Москві чи деінде?

— Не можу напевно сказати, але гадаю, що десь на околиці міста. У нас не було вікон, а коли вивозили на прогулянки до лісу, то перед цим ми повинні були випити снодійне. Ми пили пігулки, засинали, а прокидалися вже у лісі. Поверталися назад таким же чином.

— Ніно, ти ніде не бачила статую хлопчика в капелюсі?

— Звідки ти знаєш? — Ніна від здивування округлила великі свої очі і поставила чашку на стіл. — Я справді бачила таку скульптуру на будівлі навпроти нашого помешкання.

— Ти щойно сказала, що там не було вікон.

— Але там, під самою стелею, була шпарина, в яку задував вітер. Одного разу подруги попросили мене залізти нагору і заліпити її алебастром. Я зазирнула в щілину і побачила будівлю навпроти, а на ній — статую хлопчика в капелюсі і поруч годинник. Чому ти про нього запитала?

Настя розповіла сестрі про нав’язливі сни зі статуєю хлопчика та здогадки матері.

— Бідна наша мама! — зітхнула Ніна. — Але не будемо думати про погане, то воно й не прийде до нашої оселі. Ми з тобою живучі, бо вдалися в маму. Я повернулася жива і здорова, хіба що гола, як липка, тож і мама повернеться.

— Дай Боже, щоб твої слова та Йому у вуха, — сумно промовила Настя.

— Ти мені позичиш трохи грошей, поки я не знайду підробіток? Ти ж знаєш, що я все вмію: і пофарбувати, і пошпаклювати, і штукатуркою займалася, і плитку кладу, тож без роботи не залишуся.

— Звичайно! Про що мова?

— Спасибі вам, що не забували мого Володьку, допомагали йому.

— Пусте. Він також член нашої родини. Коли він звільняється?

— Скоро! Сказав, що за тиждень-два вже буде вдома. Я так винна перед сином! Але я зроблю все, щоб спокутувати свою провину перед ним.

— Усе буде добре! — сказала Настя веселим голосом і всміхнулася. — З чого почнемо? Підемо готувати тобі поїсти чи поливати город, поки сонце не високо піднялося?

— Насте, моя люба сестричко, — Ніна подивилася сестрі прямо в очі. — Ти не ображайся, але я хочу побути наодинці. Мені потрібно звикнутися з думкою, що я вже вдома, що у мене починається нове старе життя. І взагалі, мені потрібно день-два просто відпочити. Ти їдь додому, я саму займуся городом. Добре?

— А як же гроші? У тебе нічого немає?

— Майже нічого, — Ніна вивернула порожні кишені і засміялася.

Настя виклала з гаманця все, що було, залишила собі гроші лише на проїзд додому. Ніна подякувала і ще раз попросила не ображатися.

— За кілька днів я прийду в норму й одразу приїду до тебе, — пообіцяла сестра. — Якщо можна, то дай мені в борг грошей на шпалери. Повернеться мама, звільниться мій син, а тут якось не дуже свіжо.

— Домовилися.

Ніна провела її до хвіртки, і Настя пішла на автобусну зупинку. Вона швидко минула будинок тітки Дусі. Було дуже незручно перед сусідкою, але сьогодні вона аж ніяк не могла говорити з сестрою на неприємну для Ніни тему. Вона зовні майже не змінилася, хіба що трохи схудла та осунулася, але разючі зміни відбулися з нею всередині. Воно й не дивно — три роки полону, ні, роботи, як називає Ніна.

«Здається, мені також потрібно кілька днів для реабілітації», — подумала Настя, підійшовши до автобусної зупинки.

Розділ 50

Уже давно темна ніч розсипала зорі, а Настя ніяк не могла заснути. Перед очима стояла сестра, яку вона не бачила понад три роки. Щоб краще зрозуміти людину, Настя завжди подумки ставила себе на її місце. Цього разу вона спробувала уявно пережити те, що випало на долю сестри. Тяжка, далеко не жіноча робота на будівництві в чужому краї. Ніну завжди вирізняло вміння організувати роботу, аби вчасно реалізувати поставлені перед робітниками задачі і при цьому зробити все якісно. Завдяки організаторським здібностям, вимогливості до себе та інших її завжди призначали бригадиром. І ось вона отримує гроші і має намір повернутися додому з подарунками і заробленим тяжкою працею. Її обікрали. Настя уявила весь той жах, який охопив сестру, коли вона залишилася в чужій країні без документів і копійки в кишені. Шок повинен був минути, і мав включитися здоровий розум. Звичайно, потрібно було зателефонувати не матері, а своїй сестрі, бо одна голова добре, а дві краще. Слід було не довірятися якомусь менту-аферисту, а звернутися в посольство України в Росії. Можна припустити, що помилилася, хотіла як краще, але чому знову повірила незнайомцю?

Добре, зробила ще одну помилку, нічого вже не зміниш. Чому вона не пробувала вирватися з неволі? Як можна розповідати про своє життя так, ніби в рабстві вона провела якихось три дні, а не три роки? Тут, в окупації, не така неволя, і то вона давить тягарем щодня, вслухаєшся у кожен вибух із надією, що звільнення вже не за горами. А три роки прожити в чотирьох стінах — це повинно було найбільше закарбуватися в її пам’ять, а не шашлики з молодого баранця. Напевно, Ніна дуже мужня жінка, бо Настя не витримала б такого тягаря. При зустрічі Ніна була відвертою із нею, то чому все-таки вона не пожалілася на те, як їй було тяжко? Напевно, не хотіла, щоб її жаліли. Попри все, залишається багато питань. Потрібно ще поговорити з сестрою при зустрічі, і тоді все стане на свої місця. Ніна повернулася, незабаром звільниться її син, лише доля мами залишається невідомою…

Настя нагодувала чоловіка, трохи й сама перекусила і за звичкою вийшла на балкон покурити. Вона поставила чашку з кавою на підвіконня і спостерігала за тим, що коїться на вулиці. Від раптової автоматної черги, яка пролунала десь неподалік, Настя здригнулася. На протилежному боці від площі Перемоги, на тролейбусній зупинці поблизу торговельного центру «Мир», вона помітила з десяток людей у камуфляжі зі зброєю. Вони про щось голосно сперечалися, не звертаючи уваги на чоловіка, який лежав неподалік і корчився від болю. Схоже, що то був один із них, бо біля нього на асфальті лежав покинутий автомат.