Оголений нерв, стр. 58
Потяг рушив, і незабаром переповнений перон залишився позаду. Настя постелила постіль, але не поспішала лягати. Вона дивилася у вікно, читаючи на бетонних огорожах «Расія!», «ЛНР», «Наваросія», «Дамбас», «Смерть окупантам!». Написано було різними фарбами, майже завжди з грубими помилками, аматорські графіті прикрашені прапорами Росії. Деінде були помітні два кольори українського прапора, але їх зафарбували, намалювавши натомість червоні зірки. Провідниця охоче пояснила, що потяг буде робити великий гак, йдучи маршрутом Красноармійськ — Синельникове — Красноград, що на Дніпропетровщині, а потім уже Харків і далі — за звичним маршрутом. За годину у вагоні трохи стихло — пасажири поїли, попили чаю і повлягалися відпочивати та заспокоюватися. Лише Настя намагалася не пропустити жодної станції, сподіваючись помітити там прапор України.
Незрозуміло, чому раніше прапор сприймався як щось буденне і звичне, те, що було вчора і є сьогодні. Дивно, але саме чужі прапори на рідній землі пробудили відчуття любові до прапора як до символу держави, почуття гордості за нього і біль втрати, ніби відібрали щось рідне, близьке, своє. За дві години подорожі Настя радісно всміхнулася. У Красноармійську майорів на будівлі прапор України! Рідний, милий, найкращий! Він сповіщав, що територія, яку відцапали терористи, закінчилася, далі — рідна земля, де можна не боятися вивісити прапор на своєму балконі, вдягти національний одяг, вільно розмовляти українською. На бетонних парканах одразу ж з’явилися інші написи: «Слава Україні!», «Герої не вмирають», «Україна єдина!» — і повсюди прапори!
Натішившись приємними краєвидами за вікном, Настя почала заспокоюватися. Вона спостерігала за зміною просторів Донбасу, і було відчуття, що вибухи й окупанти зі зброєю та своїми прапорами залишилися не позаду, а десь у минулому житті, про яке не хочеться думати.
Степи густо всіяні червоними маками. Маленькі червоні степові квітки завжди заквітчували простори, але цьогоріч їх багато як ніколи. Зблизька можна розгледіти окремі тендітні квіточки, а вдалечині вони утворювали ціле хвилясте червоне море, яким гуляв розбишака-вітер. Чомусь згадалася минулорічна осінь, коли на Луганщині було надзвичайно багато грибів. Настя жартома називала себе грибним маніяком, бо дуже любила збирати гриби. У соснових лісах за Сєвєродонецьком грибний сезон відкривали маслюки. Їх легко збирати, бо на піщаних ґрунтах не росли кущі і дуже мало трави, тому грибочки були як на долоні, хіба що найхитріші вмощувалися під деревами, поблизу стовбура. Найкраще маслюки росли серед молодих сосен, тому доводилося ставати навкарачки, щоб дістати гриби з-під гілля дерев. Одного разу Настя навіть порахувала, скільки маслюків може сидіти під однією сосною. Вона покликала Іванну та Геника і наказала рахувати.
— Сорок! — Іванна підстрибувала від захоплення. — Кому сказати — не повірить!
— Повірять, — сказав тоді Геник, — є два свідки.
А пізніше пішли білянки та жовтянки — так називають грибочки, які ростуть у піску, сховавшись під хвоєю. Про них нагадували горбки, які розштовхували суху хвою. Піднявши її, знаходиш цілий скарб! Грибки ростуть суцільним рядком, тому іноді їх тут називають рядовками. Збираєш — і не можеш відірватися, бо йде нескінченний ряд грибочків. Тільки старі люди скрушно хитали головами, згадуючи, що небачений урожай грибів був перед Великою Вітчизняною. Ніхто й гадки не мав минулої осені, що війна справді прийде на грибну мирну землю. А маки? Чому їх цього року так багато? Вони мають колір крові, то, може, не маки, а кров загиблих воїнів оросила степи Донбасу?
Розділ 42
— Люди тікають з міста, — ніби між іншим сказала Оксанка ввечері Геннадію.
— Чому?
Геннадій підійшов до дівчини, яка сиділа за столом і переглядала новини на різних сайтах, обняв її за плечі.
— Дурне питання, — відповіла вона, не відриваючись від екрана монітора. — Бахкає з усіх боків. Невже не страшно?
— Страшно, — погодився хлопець, — але ж ти сама раділа приходу «захисників».
— Мені однаково, хто стріляє, але загинути від кулі ніяк не хочеться. Ось дивися, що пишуть. «Нещодавно двадцятеро людей у камуфляжній формі викрали вісьмох охоронців з аеропорту, — Оксанка швидко пробігла очима по тексту. — Людям зав’язали очі і, погрожуючи зброєю, вивезли для перевірки, чи не належать вони до Правого сектора».
— Я бачив сюжет по Лисичанському телебаченню, — сказав Геннадій, — охоронці повернулися, але десять автівок наші доблесні «захисники» залишили собі. Взагалі, автовласники сховали свої іномарки в гаражах за містом або десь у віддалених селах. Транспорту на вулицях стає все менше. Якщо так буде й надалі, то незабаром окрім вітчизняних старих автомобілів на дорогах нічого не залишиться.
— Ти віриш у те, що ополченці відбирають у населення машини?
— Я знаю, що відбирають.
— А я не вірю таким байкам.
— Нехай так. Усі автомобілісти дурні, а ти одна розумна.
— Навіщо так грубо? — Оксанка надула губи. — Я ж усе-таки леді.
— Нумо, моя леді, зачекай, я почитаю, — сказав Геннадій. — Є повідомлення відділу зв’язків із громадськістю МВС ЛНР. Що тепер вигадали? «Керівництво Міністерства Луганської Народної республіки вкрай стривожене збільшенням рівня злочинності на території Луганщини. Почастішали випадки грабунків, розбійних нападів та мародерства». Ага, злочинці стривожені злочинністю, — зіронізував юнак і продовжив читання вголос. — «Прокиївська міліція не в змозі забезпечити належний правопорядок». Далі ще цікавіше! На думку бойовиків, «подібними злочинами займаються в основному громадяни України, які приїхали до нас з інших областей — Київської, Львівської, Полтавської». Цікаво, Оксанко, до вас ходять приїжджі пацієнти зі Львівщини?
— До нас не те що з інших, а вже й з нашого міста майже ніхто не ходить.
— «Такі люди, як правило, є або провокаторами, або прихильниками Майдану, — продовжив читання Геннадій. — Враховуючи ситуацію, що склалася, для захисту прав жителів краю, а також для боротьби з бандитизмом та мародерством, згідно з наказом голови ЛНР В. Болотова 17/2 від 01.06.2014 року, сформовано підрозділ швидкого реагування, який наділено повноваженнями для ліквідації злочинців на місці відповідно до законів воєнного часу». Ось так, моя люба!
— Що це означає?
— Розстріл на місці без суду та слідства.
— Це фейк?
— На жаль, це наказ.
— Маячня! Невже ти віриш, що ополченці, які стали на захист свого народу, нашого міста, зможуть ось так взяти і розстріляти людину, наприклад, за крадіжку? — Оксанка повернула голову, подивилася на Геннадія.
— Упевнений, що зможуть. Чого можна чекати від бандитів?
— Як не майданівці, то одразу бандити? До речі, хто наразі контролює Сєвєродонецьк? — поцікавилася Оксана.
— Як на мене, в нас панує безвладдя, — сказав Геник. Він поправив косу дівчини, що збилася набік, погладив шовковисте волосся. — Місцева влада ніби є і водночас її нема. Місцеві сепаратисти також не контролюють ситуацію, керівництво ЛНР теж не має влади. Командиром гарнізону по захисту міста є мешканець Стаханова Павло Дрьомов.
— Хто він?
— У його загоні є бійці зі Стаханова, Красного Луча, Антрациту, Запоріжжя та Криму, — охоче пояснив хлопець, — А взагалі-то успішний польовий командир — колишній каменяр. Як пояснює сам Дрьомов, він виконує накази генерала Козіцина.
— А то що за фрукт?
— Отаман Всевеликого війська Донського, генерал армії Козачих військ Микола Козіцин організовує та керує вторгненням козаків, переважно громадян Росії, у Луганську область. Оплотом козачків є місто Антрацит, де переможно вивішений триколор Великого Війська Донського.
— Тобто де-факто влада в нашому місті в руках козаків, — підсумувала почуте дівчина.
— Так. Над нашим містом ще не висить їхній прапор, але то справа часу. Козаки складають основу загону Олексія Мозгового, який нещодавно захопив Лисичанськ і зараз там керує. До речі, захоплення аеропорту — справа рук загону Мозгового, — Геннадій розігнув спину, розправив плечі. — Але і козачки, і Мозговий мають напружені стосунки з Валерієм Болотовим.