Оголений нерв, стр. 47

Настя ще раз перечитала. Дещо пафосно, дещо кострубато. «Нехай Людмила допрацює», — подумала Настя. Відправивши листа, вона одразу ж його знищила у своєму комп’ютері.

Розділ 34

Дні для Геннадія тяглися повільно. Час ніби знущався з нього чи влаштовував екзамен на витримку. Він чекав дзвінків від друзів, а вони мовчали. Неділя вперто не хотіла наближатися. Про прихід п’ятниці неможливо було забути: з настанням вечора вулиці міста оживали хмільними викриками, звуками розбитих на асфальті пивних пляшок. У темряві до звичного голосу п’яної п’ятниці додавалися гучні розбірки між тими, хто хильнув зайвого. Час від часу відчинені навстіж назустріч весні вікна озивалися дзвінкою сімейною сваркою, густо приперченою міцними матюками. Навіть серед глибокої ночі на вулицях іноді було чути дитячий плач, на який ніхто не звертав уваги, — молоді пари гуляли, попиваючи пиво і не тільки, прихопивши з собою візочки з дітлахами. Іноді з вікон чи балконів виглядали сердобольні бабці, вони скрушно хитали головами і мимрили собі під ніс, що такого за часів їхньої молодості не було. Проте нікому й на думку не спадало зробити подружжям зауваження, бо ще поб’ють вікна.

Після третьої ночі вулиці потроху стихали й заспокоювалися, надалі тривожили спокій лише найвитриваліші. Вони або поверталися додому в гордій самотності, клянучи дорогу, яка хиталася перед ними, чи асфальт, який чомусь бив у пику. Інші, яких алкоголь потягнув або на філософські розмови в душевній компанії, або на з’ясування відносин, розмовляли так голосно, що мешканці будинків накривали голови подушками, намагаючись подивитися сни бодай перед ранком. Стомлене відпочинком у п’ятницю, місто полегшено зітхало під ранок, коли першими прокидалися пташки, а небо заливалося рожевим світлом. Усе як раніше, ніби не топтали землю мирного міста чоботи непроханих гостей.

Геннадій звик до типових вихідних містян, які починали свій відпочинок у п’ятницю після четвертої години по обіді, а закінчували гулянки в неділю ввечері. Але зараз його дратувало все: і п’яні компанії, і дівчата з неодмінними атрибутами вихідного дня в руках — пляшкою слабоалкоголки та тонкою цигаркою; і наркомани, яких ніхто не зачіпав і не заважав їм чи то «розмовляти по телефону» без телефону, чи «злітати у літаку». Хотілося вдарити непритомного молодого хлопця-наркомана, який лежав у під’їзді у смердючій калюжі своєї сечі, струснути його за плечі, привести до тями й кричати: «Бидло! Доки ти тут лежиш обісцяний, твоє місто займає ворог! Невже у твоєму житті нема більшої цінності, ніж шприц, наповнений гидотою?!» Бридливо скривившись, Геннадій пройшов повз наркомана, який волів померти від передозування замість віддати життя за батьківщину.

Юнак розумів, що його невдоволення ситуацією викликане особистою пасивністю і бездіяльністю, а ще більше — мовчанням друзів. Він так і не повернувся до Оксанки, хоча щодня їй телефонував, цікавився справами і посилався на завантаженість роботою. Насправді ніхто нічого не замовляв у ці дні, і вони розтяглися у нескінченність. Кілька днів тому провів на потяг Антона, який пішов шляхом найменшого опору — втік до Києва, де спокійніше і безпечніше. Геннадію хотілося кинути другу, що його вчинок — прояв слабкодухості, навіть боягузтва, але нитки давньої приязні не дозволили дорікнути.

На прощання Антон сказав:

— Знаєш, Генику, я тобі вдячний за всі роки нашої дружби. Скажу щиро: саме ти нас згуртував, навчив по-справжньому дружити, простягати руку допомоги, коли потрібно. Знаю, що втратити друга значно легше, ніж його знайти, але я не зникаю з твого життя. Коли що, телефонуй. Одне тривожне слово Лугандія — і я примчусь на допомогу. Щодо останніх подій… Місто потихеньку «злили», тож не намагайся нічого змінити — це моя порада. Один в полі не воїн, і проти всіх ти не попреш. Уже нічого не можна змінити, тож не намагайся зробити неможливе, не наражай себе на небезпеку зайвий раз. Добре?

— Лугандія! — сумно, але ствердно прозвучало у відповідь. — Дякую!

Попри все, Геннадію після від’їзду Антона стало сумно, ніби відірвав шматок живої плоті зі свого тіла. Чомусь нахлинули спогади про дитячі роки, коли життя було безхмарним, кожен день приносив відкриття, а найбільшим болем було розбите коліно. Антон мешкав у будинку навпроти, тому місцем їхнього знайомства стала пісочниця поміж будинками. Одного разу Антон всівся прямісінько на пісочні печери, які щойно збудував Гена. Ображений Геннадій верещав, як різаний, а Антон почав плакати. Тоді Гена вдарив хлопця металевою лопаткою по руці, заюшила кров, і з переляку від скоєного вже почав ревти Генка, а Антон замовк і мовчки дивився, як по руці тоненькою цівкою стікає кров. Чому саме зараз згадався той щемливий випадок, який поклав початок їхній дружбі? Саме після тієї сварки хлопці здружилися і жодного разу не сварилися. Антон іноді жартома казав, що за ним боржок — повинен і він колись пустити кров, щоб були квити. Усе, Антоне, не судилося тобі розрахуватися за дитячі образи. Неочікувано життя розкидало друзів у різні боки.

Побратими Геннадія по Майдану Марк та Петро не забували Геника, а останнім часом телефонували частіше. Марк запрошував до Львова, Петро кликав переїхати хоча б на час небезпеки до Києва, але хлопець відмовився. Тут була його родина, дівчина, друзі, тож чи мав він право їх покинути у нелегку годину?

Хоч як відтягувала свій прихід неділя, вона не змогла зупинити плин часу. Вранці телефон Геннадія озвався дзвінком від Улі.

— Ти вдома? — вона як завжди була небагатослівна. — Незабаром прийду.

За кілька хвилин зателефонував Льончик.

— Прокинувся, ледащо? — спитав жартома. — Чекай на мене.

— Треба поговорити, — сказав Никон, — зараз причалапаю.

На душі у Геннадія відлягло. Було навіть смішно від своїх нещодавніх сумнівів, які давили тягарем на душу. Добре, що вдома нема нікого, бабуся поїхала на дачу, мати — в село поливати городину, батько був на роботі, а Іванна вже кілька днів жила у нової подруги. Геннадій знайшов у холодильнику палку прикопченої ковбаси, пачку масла, нарізав хліб і зробив бутерброди. Він поставив чайник на плиту і з нетерпінням поглянув на настінний годинник — з хвилини на хвилину мали підійти друзі.

Уля прийшла разом із Льончиком. Вони привіталися, і Геннадій запросив їх до столу. Не встигла Уляна налити хлопцям чай, як дзвінок сповістив про прихід Никона. За чаюванням поговорили про вибори президента, які скоро відбудуться. Кожен висловив думку, що після виборів антитерористична операція перейде в більш активну фазу, українська армія піде в наступ і швидко звільнить захоплені території.

— А поки що новини не дуже втішні, — підсумував Геннадій, — терористи вже захопили сусідні Лисичанськ і Рубіжне. Не знаю, як ви, а я вже не можу сидіти склавши руки і чекати звільнення.

— Що можна зробити в місті, яке давно і заслужено називають столицею сепаратизму? — сказав Никон. — Неприємно, що місто набуло такої слави, але, поклавши руку на серце, мусимо визнати, що так воно і є.

— Тоді давайте сидіти мовчки і спостерігати у вікна, що там відбувається, — пустила шпильку дівчина.

— Улю, не поспішай, — зупинив її Льончик, — голову під кулю підставити легко. Але чи варто?

— Пропонуєш партизанити? — з легкою іронією промовив Никон. — Голіруч іти на ворога?

Гена з Льонею переглянулися, але промовчали про свою невдалу спробу роздобути зброю.

— Я вчора купила скутер, — повідомила Уля, — не новий, але на ходу. Буду їздити на блокпости до наших військових, возити їм продукти та цигарки, а ви як знаєте.

— У мене теж новина, — сказав Никон, — я продав свого «китайця» і купив стареньку «Ниву».

— Як продав? — в один голос запитали хлопці, знаючи, як Нік любив свою автівку.

— І з виготовленням меблів зав’язав, — додав Никон.

— Чому? — спитала Уляна.

— Кому зараз потрібні меблі? Раніше замовлень було на два тижні наперед, а зараз люди не знають, що з ними буде завтра. Тож, мої хороші, ваш покірний слуга Нік йде заробляти собі хліб чесною працею на старушенції «Ниві».