Оголений нерв, стр. 46

— Не вірте байкам про видобуток сланцевого газу в Слов’янську, — тихо озвалася Уля. До цього часу вона не зронила жодного слова. А ще мовчав Никон, уткнувши носа в записничок, але хлопці не звертали на це уваги, бо звикли, що Нік може писати свої пісні і все чути, як і Уля, коли малює. — Поґуґліть в Інтернеті і почитайте, як його і де видобувають і скільки це коштує. І не треба тішити себе надією, що у нас буде все спокійно, коли в місті засіли терористи. Доки кожен буде думати, що війна його не зачепить, доти буде литися кров. Гинуть хлопці, а ми сидимо і чекаємо, що буде далі. Так і залишимося спостерігачами?

— Я скажу вам так, — Денис відкашлявся. — Я був на службі в армії, давав присягу, тож коли мене призовуть, я піду на службу і буду воювати. Але поки не отримаю повістки, нічого робити не буду.

— Мене, якщо будуть забирати в армію, ніхто не знайде, — сказав Іван. — Зізнаюся чесно: буду переховуватися, поки все стихне.

— А за це, друже, є кримінальна стаття, — нагадав Денис.

— Нехай доведуть, що я уникав служби, — посміхнувся Іван, — може, я був на заробітках у Москві.

— Гарна ідея! — збадьорився Яшка. — Я також буду тікати в Росію або десь у селі в льосі відсиджуся. Стріляти у своїх? Ніколи!

— А хто для тебе свої? — Уля посміхнулася.

— Брати-слов’яни, — відповів Яшка. — Невже ви думаєте, що можна стріляти в росіян? Та у мене вся рідня там живе!

— У мене також, — сказав Денис, — але є мирне населення, яке живе в Росії і не має ніякого відношення до тероризму, а є так звані сусідні братки, які полізли в чужий город, на чужі землі. То вони також брати наші?

— А якщо їх змусили? Якщо послали? То за це їх потрібно вбити? — голосно спитав Яшка.

— То поцілуй їх за це в дупу, — озвався Льоня. — Я бачу, ти щось дуже про них піклуєшся. Може, тобі подобається Росія?

— Та вже краща, ніж наша злиденна Україна, — вже спокійніше мовив Яшка.

— То їдь туди, — сказав Льоня. — Хто тебе тут тримає? Зібрав речі, валізу в руки — і на Ростов!

— Ти ж сам тут сидиш, а мене виганяєш, — заперечив Яшка так по-дитячому кумедно, що всі розсміялися.

— Я, звичайно, піду, якщо призовуть, — зітхнув Льоня, — вже давно сам пішов би, так мати зовсім самотня і хвора.

— Никоне, — звернувся до хлопця Геннадій, — зрони хоч слівце. Чи ти там шедевр створюєш?

— Я добре чув усю розмову, — відповів на те Нік, ховаючи записника в одну з численних кишень. — Я не проти захисту своєї землі, але ще не знаю, як це зробити. Можливо, пішов би добровольцем, але в армії аж кишить командирами-зрадниками, між командуванням різними батальйонами нема злагодженості. Покласти голову за Вітчизну похвально, але загинути через дурість командира? Щось не дуже хочеться.

— Доведеться мені йти на фронт за вас усіх віддуватися, — зітхнула Уля. І сказала вона це так серйозно, що розсмішила хлопців.

— Улько, — озвався Геннадій, — у тебе автомат до землі з плечей звисатиме.

— А що робити, коли ніхто не хоче воювати?

— Кожен може наблизити перемогу там, де він корисніший. Для цього не обов’язково йти на фронт, — сказав серйозно Геник.

— Що можна зробити? Підірвати ГІАП [10]? — поцікавився Іван.

— Не знаю, що ви тут будете підривати, — втрутився Антон, — але я точно нічого вже не зроблю. На днях я їду до двоюрідного брата в Київ. Там буду жити, продовжу навчання.

— Нас поменшає, — констатувала Уля. — Ти повернешся в місто?

— Не знаю, — стенув він плечима. — І ви не знаєте, що з вами буде не те що завтра, але навіть цього вечора. Усе змінилося, і ми незабаром станемо іншими.

Слова Антона змусили друзів на якийсь час замовкнути і поринути у свої думки.

— І все-таки, — порушила мовчанку Уля, коли курці висмалили по цигарці, — ми можемо щось корисне зробити?

— Давайте так, — підсумував Геннадій, — якщо комусь прийде слушна думка, зателефонуйте мені наступної неділі. Тоді зберемося й обговоримо план подальших дій.

— Домовилися, — відповів за всіх Никон.

Розділ 33

Насті не терпілося дізнатися про підсумки референдуму з перших вуст, тобто від Аліси. Жінка вже одужала і вийшла на роботу, тож після зміни нашвидкуруч приготувала вечерю і чекала подругу. Для Аліси не забула відкрити банку з огірочками, які так полюбляє подруга, насмажила картоплі, порізала рулет із сала.

Аліса не змусила себе довго чекати — нетерплячий дзвінок у двері сповістив про її прихід. Подруга поцілувала Настю в щічку, відзначила, що та бліда після хвороби, тому потрібно їсти більше фруктів, у яких «самі вітаміни», пройшла одразу на кухню.

— Удома є хтось?

— Уяви, нікого, — усміхнулася Настя, розкладаючи гарячу картоплю по тарілках.

— Пощастило! — весело промовила Аліса. — Бо до тебе як не прийдеш, а вас тут аж кишить.

— Розказуй, як усе було, — одразу попросила Настя.

— Ти ж нікому? — стишивши голос, запитала Аліса.

— Не ображай мене! — скривилася Настя.

— Більшість дільниць не відчинилися, — сказала Аліса, хрумкнувши огірком. — Директори деяких шкіл, де повинні бути дільниці, взагалі кудись виїхали разом з родинами й залягли на дно, тому запрацювали там, де відчинили. Звичайно, дільниць було дуже мало, тому десь від десятої ранку до полудня навіть утворилися черги. Сепарам це сподобалося, і вони із задоволенням провезли по працюючих дільницях репортерів, щоб зняли на камери. Уяви, мене також знімали! — засміялася Аліса. — Тепер і я зірка екрана!

— ЗМІ російські чи наші?

— Звичайно, що з Росії!

— Людей прийшло багато? — поцікавилася Настя.

— Не дуже, — тихо сказала Аліса. — Я ж кажу, що основна маса пройшла з десятої до дванадцятої години, а потім усе завмерло, як у яйці. Бачу, організатори референдуму почали нервувати. Десь о першій годині дали нам змогу попити чаю, а самі кудись помелися. Десь о третій повернулися і, дізнавшись, що ніхто вже не йде, наказали піти в окрему кімнату і поставити хрестики в порожніх бюлетенях. Знаєш, у нас кажуть, що неважливо, як проголосували, головне — як порахували, — Аліса хихикнула.

— Але ж це порушення!

— А мені яке до того діло? Ти б бачила ті папірці! Вони без жодного захисту, надруковані, скоріш за все, на принтері, — розповідала подруга. — Втім, то їхнє діло. Моя справа — ставити хрестики, тож я й ставила, аж в очах рябіло. Наказали поставити приблизно у бюлетенях дев’яноста п’яти відсотків виборців.

— Тепер зрозуміло, звідки така явка виборців! — осміхнулася Настя. — А взагалі, який відсоток населення прийшов?

— Десь відсотків тридцять, — відповіла подруга, — можливо, тридцять п’ять, не більше. Тільки прошу тебе, нікому ні слова, бо мене вб’ють.

— Та чи я тобі ворог? — Настя подивилася на подругу. — Цього разу тобі заплатили?

— Непогано заплатили, — зізналася жінка, — в ту оплату ввійшло й моє мовчання, — Аліса голосно розсміялася.

Коли подруга пішла, Настя одразу зробила записи про референдум, починаючи зі своїх особистих спостережень, закінчуючи відомостями, які отримала від Аліси. «Сподіваюсь, що ти, Алісо, ніколи не дізнаєшся, що я цього разу не дотрималася даного тобі слова. Пробач, але люди повинні знати правду», — звернулася Настя подумки до подруги. Хотіла одразу направити матеріал Людмилі, але на місцевому сайті знайшла цікаве опитування про референдум. Завтра воно закінчиться, тож можна буде подивитися результати, які обіцяють бути цікавими, бо опитування проводилося цілком анонімно, не потрібно було навіть реєструватися.

Наступного вечора, коли опитування було закрито, Настя додала такий допис: «За дві доби в опитуванні взяло участь 1248 осіб. На питання «Чи ви віддали голос за ЛНР?» — 711 сказали «так», проти — 487. «Який державний устрій хочете для нашого регіону?» — у складі України — 697, окремо від України — 551. Вразило те, що в опитуванні взяло участь трохи більше тисячі осіб, а за добу переглядів було майже десять тисяч. Робимо висновок: населення залякане настільки, що боїться навіть брати участь в анонімному опитуванні. А хто б не боявся, коли місцева влада відгороджена від народу, міліція продажна, Київ далеко, бандери нас ненавидять та ще й повсюди правосєки?! Ці люди хворі, вони піймали інфекцію від комуністів та Партії регіонів на мітингах, а тепер вірус розносить іще й російське телебачення. Звичайно, ніяке лікування не допоможе хворому, коли той сам не хоче одужати. І тут слід нагадати, що на Майдані були люди з нашого міста, що в Луганську був свій Євромайдан, що частина населення має проукраїнські погляди. Зараз більшість таких патріотів змушені покинути місто, виїхали майже всі журналісти та репортери разом зі своїми родинами. Патріоти, які ще залишилися, не мають змоги розкрити рота, але жевріє надія, що на Донбасі таки є справжні українці, вони — серед нас і саме вони час від часу будуть нагадувати, що Донбас — це частина єдиної і неподільної України».