Оголений нерв, стр. 42

Вона відкрито не дорікала за малий заробіток, але загострювала на цьому увагу своєю поведінкою чи натяками. Іноді від невдоволення у неї раптово псувався настрій або починала боліти голова. Іншого разу вона нила, що не має змоги купити ту чи іншу річ, а подруга може собі дозволити, бо її хлопець чи чоловік має гарний заробіток. То вона не хотіла їсти борщ, бо він не смачний без свинини, купленої на базарі, то хотіла щось приготувати, але не було змоги. Спершу Геннадій намагався все переводити на жарт, потім почав дратуватися. Спробував поговорити, пояснити, що потрібний якийсь час, щоб напрацювати постійних клієнтів, тому іноді доводиться пожертвувати заробітком, завідомо понижуючи розцінки, відповідь одна: «Тоді шукай таку роботу, де більше можна заробити». І промовляє це з такою чарівною усмішкою, що не знаєш, чи лаятися з нею, чи поцілувати.

Геннадій зайшов у супермаркет АТБ. Знову із списку продуктів, який склала вранці Оксанка, доведеться купити лише половину. Ще потрібно взяти матері щось із фруктів, а то вже третій день навідує її і кожного разу доводиться йти з порожніми руками. Незручно якось, бо мама хворіє, а купити собі лимон чи апельсин не може. Враховуючи те, що АТБ не славиться вибором і якістю фруктів та овочів, Геннадію пощастило. Щойно виклали нову партію цитрусових та яблук, тож він вибрав кілька дорогих великих яблук, пару апельсинів і лимон. Геннадій розрахувався на касі, розклав покупки у два пакети: один для Оксани, другий — матері. Він вийшов з магазину й побачене змусило притишити ходу. Ліворуч, під великим навісом над сходами, був вхід до готелю «Центральний». Саме туди йшли чоловіки у камуфляжному одязі з автоматами за плечима. Було помітно, що вони напідпитку, веселі, усміхнені. Вони навмисно повільно йшли, ніби демонструючи свою перевагу, зверхньо оглядаючи перехожих. «Отакої!» — вражено подумав Геннадій і поспішив додому.

Швидко поцілував матір у щоку, виклав біля неї фрукти й побіг до своєї кімнати. Тут можна подивитися новини по комп’ютеру, бо до Оксаниного доступу майже нема — вона постійно сидить то в Однокласниках, то ВКонтакті. Він швидко знайшов свіжі місцеві новини.

«Сьогодні, 7 травня, 2014 року, місто Сєвєродонецьк було захоплено озброєними громадянами Росії», — прочитав заголовок. У повідомленні йшлося про те, що після опівдня до міста заїхало кілька мікроавтобусів з одеськими номерами, в яких були люди зі стрілецькою зброєю. «В результаті вторгнення терористами були захоплені міська прокуратура, міський суд і будівля виконавчої служби, — Геннадій швидко пробіг очима допис. — Наразі ці приміщення зачинені, за згодою з керівниками відповідних служб робітники державних органів написали заяви про відпустку за свій рахунок».

«Усе ясно, — подумав Геннадій. — Але де ж наші доблесні правоохоронні органи? У них є зброя. Невже кишка тонка?»

Далі йшлося про те, що на вулиці Донецький був розстріляний легковик, є постраждалі. Терористи зупинилися в готелі «Центральний», і, як виявилося після спілкування, більшість із них є громадянами Росії.

— Докричалися «Расєя!», накликали сюди терористів! — прошепотів схвильований юнак. — Треба не забути подякувати бабці.

«За інформацією, планується захоплення міського відділку міліції, — прочитав далі. — На думку експертів, протистояти окупантам, враховуючи чисельну перевагу, працівники міськвідділу МВД не зможуть».

— Забзділи! — Геннадій не тямив себе від обурення. — Серуни продажні!

«Наразі у місті Сєвєродонецьк панує повне безвладдя», — прочитав він і додав подумки: «Воно вже давно панує». Ще одне повідомлення: «Є інформація, що готується підрив аміакосховища на ПАТ «Сєвєродонецький Азот» [8], що може призвести до багатотисячних жертв у місті та на прилеглій території в радіусі 50 кілометрів. Органи державної влади та правоохоронні органи зачинені й бездіяльні. Мер Сєвєродонецька перебуває у відпустці. Окупанти зайняті переслідуванням і знищенням інакомислячих. Жителі міста перебувають під владою терору».

— Весело! — сказав Геннадій, дістаючи з барсетки мобільник.

Він зателефонував Антону. Хто як не він повинен пояснити, що насправді відбувається? Друг довго не брав слухавку, нарешті озвався:

— Привіт, Генику!

— І тобі не хворать! Ти можеш пояснити, що відбувається? На місцевому сайті правда написана? — запитав Геннадій.

— Усе так і є, — відповів коротко і неохоче. — Що ти хочеш дізнатися? Наш відділок зачинений, місто захоплене.

— Скільки їх приїхало? Багато?

— Кілька десятків.

— А вас, озброєних правоохоронців, які мають зброю?

— Не знаю, напевно, п’ятсот, може, сімсот. Десь так.

— І ви зачинили приміщення й пішли по домівках? Так просто й легко «злили» місто?

— Зачекай, не гарячкуй! По-перше, не я приймаю рішення.

— Це я вже не раз від тебе чув, — нагадав Геннадій.

— А я чув від хлопців з СБУ ще раніше, що керівництво заздалегідь мало домовленість не чинити опору, якщо терористи прийдуть у місто, бо це приведе до людських жертв, а приміщення все одно захоплять, — пояснив Антон. — Не знаю, чи це достовірна інформація, чи на рівні чуток, але не наше місто першим захоплене, й воно не останнє.

— Але ж вас кілька сотень проти кількох десятків, могли б і не впустити у місто. А так… Як вас тепер називати? Зрадники? Слабкодухі? Чи дібрати інше слівце?

— Можеш називати як тобі завгодно, — дратівливо відповів Антон, — але я вже до цих подій не маю ніякого відношення.

— Тобто?

— Я встиг написати заяву про звільнення, її підписали, — пояснив Антон. — Тепер я вже не мент.

— Але… Ти ж навчаєшся…

— Далі видно буде, а поки якось так. Бувай!

Геннадій зайшов до матері, розповів про останні події.

— Я розуміла, що захоплення міста може статися будь-коли, але не хотілося вірити, що таке трапиться саме тут, — сказала Настя. — Тепер, коли мешканці міста на власні очі побачили загарбників, будемо сподіватися, що вистачить розуму не йти на референдум.

— А я все ще не вірю у бездіяльність наших правоохоронців, — мовив Геннадій. — Можливо, вони діють по-хитрому і готують таємну спецоперацію? Не може бути, щоб якась купка мерзотників заволоділа містом!

— Я теж так думаю, — погодилась Настя.

Розділ 30

Геннадій був у поганому гуморі. Оксана помітила це, щойно хлопець переступив поріг: насуплений, поміж бровами зморшка, як у його матері, посміхнувся куточками вуст, пішов мовчки прийняти душ. Дивний він. Переймається подіями у місті так, ніби вони відбуваються у його родині. Це все від його матері. Ось батько його — зовсім інша людина, спокійний, врівноважений, правильний, він розуміє, що головне — мати роботу і зарплатню незалежно від того, яка влада виплачує. Ну приїхали в місто озброєні люди з «колорадськими» стрічками, то й що з того? Чи вони кому заважають? Планують захопити ментівку, прокуратуру, суд. Нехай! Усім уже набридли продажні судді та прокурори, нахабні менти та хапуги ДАІшники, то чого жаліти чи тим перейматися? Може, хоч хлопці зі зброєю наведуть лад. А з Геником про це неможливо говорити. Він також вважає, що давно потрібно розігнати більшу частину правоохоронців, люструвати суддів, але ж нова влада цього не зробила, то чому не можуть зробити ті люди? Спробуй зрозумій цього Геника! Подруги живуть із чоловіками, і у них нема ніяких проблем у відносинах на цьому ґрунті, бо всі мислять однаково: людині потрібні робота й гроші, а решта їх не обходить. Чи так важливо, на якого дядю працювати?

Оксана вже накрила на стіл, коли на кухню прийшов Геннадій.

— Як смачно пахне! — повів він носом, сідаючи вечеряти.

— Щойно приготувала, — сказала Оксана, поливаючи наваристий червоний борщ сметаною. Біла рідина лягла по червоному красивим візерунком.

— Дякую, — мовив і взявся за їжу, не підводячи на неї погляд.

— Що новенького? — спитала вона скоріш для годиться.