Лебедина зграя. Зелені Млини, стр. 15

Рештки поминальної вечері в Соколюків виявилися такими невичерпними, що сніданок, уже без господарів, із невеличким перепочинком на обід, тривав до вечора, а ввечері обидва вирушили в комуну виручати братів. Після довгих обмірковувань філософ зупинився на тому, що найкраще, якби за Соколюків заступився сам ватажок комуни. Отож цап і вів туди свого товариша, чудово орієнтуючись на сторонах світу.

Фабіяни не скаржились на здоров'я, але обидва хворіли однією й тією самою хворобою — невідчуттям сторін світу. На цапа ця хвороба напосідала у дні жорстоких голодувань, переважно взимку та ранньої весни, коли всі ласощі цього прекрасного світу замикали (від нього!) в льохах та стодолах. Що порожніший був цапів шлунок, то важче переносив він цю безумну хворобу і завше кидався в протилежний бік од рідної домівки, вічно порожньої. Скажімо, додому повертати на північ, до вітряків, а він чеберяє на південь, хоч добре знає, що бреде не в ту сторону світу. До Фабіяна–чоловіка ця хвороба чіплялася в двох випадках: коли потрапляв до великого міста, то сторони світу для нього змішувалися найдивовижніше по відношенню до рідного Вавилона; другий випадок уже на той час був досить поширений, і на ньому не варто зупинятись. Дякувати долі, хвороба навідувалася до них не одночасно, й кожного разу здоровий міг підсобити хворому, що, певна річ, аж ніяк не зараджувало хронічному перебігу хвороби, а лише сприяло її загостренню.

До речі, чи не настав уже час розповісти про обох Фабіянів, а надто про Фабіяна–філософа, докладніше, адже нам не раз ще доведеться зустрічатися з ними? Певно, що пора. Додамо лише, що комуну вже здолав сон, доки ті два заступці за Соколюків дісталися на її подвір'я. Світилося лише вікно Клима Синиці. Філософ порадів із того. А цапові довелося поспати біля парадного ґанку, він не вмів ходити по крутих східцях, де кількість сходинок перевищує звичні вавилонські норми…

Та ось Мальва знову завадила доброму випадку віддати нарешті належне філософу й бодай стисло розповісти про його життя. Дожавши свою нивку й нажирувавши коня на Даньковому вівсі, Мальва повернулась додому, викупалась у Чебреці, прибралася в зелену сукню та в чобітки й примчала в комуну пізніше звичайного. Неабияк здивувалась, заставши біля ґанку Фабіянового цапа. Значить, і господар тут. Не стала будити цапа, та і якомога тихше піднялася по східцях до поета. Але мансарда була порожня, то Мальва не стала затримуватись там, спустилася вниз і пройшла через двір до сироварні. Залізне коліща так і лежало неприбране посеред подвір'я, Мальва зачепилась за нього в потемках і ледве не впала. Коли прочинила двері, поет скоріше розгубився, аніж здивувався з її появи. Запах цвілого сиру видався Мальві нестерпним, може, від незвички. Сировар працював у чепчику, в білому халаті та в калошах, явно завеликих, тому ступав обережно, щоб не визутися з них. Його ж знамениті взуванці стояли біля поріжка, виваливши червоні язики, а одежа була складена на ослінчику. Йому допомагала наводити глянець на головках зовсім юна комунарка, напевне, з сезонних, які приходили в комуну на одне літо.

Тут готувались до ярмарку. А біля ґанку тим часом цап, прокинувшись, упізнав вавилонського коника, доволі сумного, й ніяк бідолаха не міг второпати, чому той тут. Адже добре пам'ятав, що хазяїн ішов сюди разом з ним пішки. Власне, цап майже ніс його на собі й натрудився як ніколи. Загледівши вишивану подушечку на коневі, цап іще раз спробував збагнути усі хитросплетіння цього життя і на зворотній дорозі радніше хотів би бачити свого хазяїна на тій подушечці, аніж знову вести його до Вавилона пішки. А між тим є ще люди, які заздрять на цапове життя…

Удосвіта поет вирушив до Глинська зі своїм неоціненним товаром. Червоні головки були спаковані в кошики і прикриті брезентом. Мальва чекала на поета, як і умовились, біля Денікінського рову, легка і чиста, як серпанковий світанок. Очі в неї усміхались од щастя, вона зовсім по–дівчачому вибралася на воза, ледь той зупинився. Була в червоних чобітках, у сукні та плахті, під якою, вже на візку, вільно могла ховати свої коліна. Пахло від неї не то чебрецем, не то якимось іншим зіллям. Обом ні про що не хотілося говорити, бо ж було те мовчання вище та зрозуміліше для них за найпалкіші слова.

Перед самим Глинськом Володя похизувався шаблею, яку досі тримав під соломою. Мало що може скоїтись у дорозі, коли продасть сир і доведеться сидіти на мішечку комунівських грошей. Вжахнувшись думки, що він може опинитись у тюрмі за свою шаблю, вона похапцем притрусила її соломою і чомусь знітилась, умовкла. Ще Володя помітив її збентеження, коли проїздили повз глинську тюрму, але він не завважив, що в одному з віконець божеволіє Данько Соколюк, страшний, хоч поки що безпорадний суперник. «Що за оден?» — запитав брата Лук'яна. Мальва Кожушна лише зиркнула туди й опустила очі, побоялася зустрітися поглядом з Даньком, котрий появився у заґратованому віконці, як докір із неволі.

Їхній віз протиснувся крізь ярмаркову штовханину до рундуків, здебільшого порожніх, зупинився біля одного з них, з червоним дашком. Мальва допомогла сироварові звантажити кошики, потім на полиці було викладено червоні головки, одна впала, викотилась через поріжок на майдан, похилий до Південного Бугу, то Мальва ледь наздогнала її під сміх публіки, обдмухала й поклала на найвищу поличку. Може, саме через оту головку відразу ж потягся до рундучка люд ярмарковий. Сировар запнувся у білий фартух і заходився виважувати на терезах кому цілу головку, а кому лише шматочок, для проби, гроші від покупців приймала його помічниця.

Ось підійшов до рундучка сам товариш Тесля, секретар райпарткому, з якоюсь високою панею, чи не з Варею Шатровою, про яку гомоніли навіть у тюрмі, вибрав найкращу головку, попрохав зважити. Перш ніж покласти її до кошика, Тесля довго тримав ту головку на руках, розглядав її проти сонця, наче диво якесь, тоді розплатився за неї й повів свою господиню до пташиних рядів із примовклим пов'язаним птаством. Люду стовпилося біля комунівського рундучка, як ніде. Мальва ледь встигала лічити гроші, червоних головок на полицях ставало дедалі менше та менше. Данько за ґратами картав продавців сиру, що ті дешево спускають свій товар. «Я за вас, тату, стільки заправлю, що вас і сам чорт не купить», — відповів на те Лук'ян, і собі доп'явшись до віконця, що виявилося для нього зависоке.

Коли все було переважено і продано, кмітливі господарі рундучка склали свої терези, поскидали лозові кошики один в один, від чого їх стало на возі наполовину менше, ніж було досі, вимостили соломою передка та й поїхали собі з ярмарку, тільки не додому, не повз в'язницю, як чекав Данько, а повернули до старого млина, в котрому з деяких пір було засновано так звану пролетарську корчму. Облишимо їх там і розповімо про філософа з вічного Вавилона, бо ж який Вавилон може обійтись без свого філософа, і те сказати, доконче з цапом, як воно склалося у житті.

Розділ четвертий

Цап вважався власністю філософа, хоча й траплялися моменти, коли філософ був недалекий від того, щоб себе вважати власністю цапа. Вперше сей парадокс виник ще тоді, як вели того красеня до нашого Вавилона на звичайному прядив'яному мотузку. Схоже було на те, що цап вів чоловіка, хоч мало було б бути все навпаки. Допитливі вавилоняни не так були зворушені цим зміщенням ролей, і навіть не самою появою цапа, як його ім'ям, дуже близьким до людського. Що й казати, таким ім'ям цапа годилося б назвати посмертно коли вже не дещо істотне на землі, де, на жаль, усе вже названо, то бодай один із районів на невидимому боці Місяця, з яким цап підтримував постійний душевний контакт через свою слабкість до небесних тіл взагалі, а до цієї вічно мінливої кульки особливо. Адже та не раз освітлювала йому дорогу додому, коли повертався з нічних походеньок, не раз допомагала йому, коли закрадався в чужі городи під прикриттям ночі. Незважаючи на чудове ім'я, яке могло дістатися цапові зовсім випадково, все ж не почувалося в ньому жодної претензійності, властивої цим самовпевненим істотам, схильним перебільшувати свої заслуги перед людством. У Вавилоні не чинилося ніяких утисків крилатому цапиному племені з боку властей, зважаючи на своєрідний рельєф місцевості. Кози здавна мали репутацію верхолазів. Зверніть увагу: на пасовиськах ніщо не спинається вище за них — вони як птахи.