Лебедина зграя. Зелені Млини, стр. 148
Сташко лежав на лаві, ще без труни, босий, але вбраний вже, голова на білій вишиваній подушці, а на грудях безкозирка з якорцем — дитяча, новенька ще, з шовковою стрічкою. В кутку, під образами, потріскує лампадка, в хаті пахне лавандою та ще чимсь жалобним, а на ослінчику дрімають рядочком древні жінки в чорному. Прокинулись, гадаючи, що прийшли свої, вавилонські.
«Бачу, що ніби люди, а хто — не бачу, геть засліпла сьогодні. Вбили нашого хлопчика, ні за що, ні про що, бо яке ж дитя не кинеться рятувати свою матір з неволі. Ось і лежить собі, сумирненьке з виду, ні воно Богові, ні Бог йому, а насправді герой лежить, одне сказать: Вавилон підняв проти тієї нечисті чужоземної». Зінгерка проказала те так щиро і палко, що видющі навіть не встигли зупинити її. А коли ті, бачачи, що тут нема ніяких Скоромних, та впізнавши, напевне, свою жертву на лаві, витрусилися з хати, то Зінгерка знову вкинулась у спомини, звідки та як був сотворений їхній рід вавилонський, з яких народів та з яких гілок, аж доки поснулі перестали похитувати головами на знак чи згоди, чи співчуття, бо рід і справді був славний, щось завше своє додавав до Вавилона, навіть коли породичався був через фірму «Singer» з тими люциперами, які щойно заходили до хати, а нині той рід кінчається на цій лаві… І ввижається їм, що знадвору заходить Мальва, боса, у картатій гуньці, схиляється над сином і тихо плаче. І так аж до третіх півнів, аж доки Фабіян не приніс невеличку труну з віком. З ним іще був якийсь чоловік, якого бабусі не знали. Тут подумали, що то міг бути чи не сам Федір Журба — «Золотий дядько», якого гестапо шукало по навколишніх селах як десятого з десанту. Поцілував руку Зінгерці й сказав, що він про все знає. Тоді стояв над Сташком, а сльози, проте ж, не зронив. Що то воно, як не рідний батько… Зінгерка запитала: «Це ти, Федю?» — й повела долонею по його щоці, ніби хотіла впізнати його. «Ні, ні, це не Федя. Я хотів бачити Мальву, та опізнився. Ви мене, тітко, не знаєте…» З тим і вийшов з хати, ні про що більше не розпитуючи. То був Тесля. З першими вавилонськими підводами він сів на Явтушкового воза і поїхав у Журбів на вагову. Та на похороні все гомоніли, що цієї ночі приходив попрощатися з пасинком Федір Журба й начебто подався до Глинська визволяти Мальву. Коли людям горе, а зіпертися ні на що, то вони спираються на власні легенди. З добра таких легенд не вигадують. Тоді вони зайві й непотрібні.
Розділ сьомий
Мальва у Глинську — наче в далекій і чужій країні. Десь опівночі, як відділи перші півні, а вона вже зовсім вибилася з сил перед лютими слідчими й втратила свідомість, її приведено з гестапо сюди й вкинуто до цього велетенського вологого підземелля. У громадянську скоропадці разом з німцями замордували тут перших глинських комсомольців. Мальва ніби чує з мороку їхні голоси й нічого не може збагнути — то химерний плід уяви, крики вбитих давно чи благання живих, звернені до матерів, до батьків та, може, й до неї самої. Так, саме до неї. «Мамо, мамочко, не лишай мене, мені страшно тут». — «Діти, — здогадується Мальва. — Чиї вони й навіщо тут?» Вона не бачить ані їхніх очей, ані їхніх тіл, напевне, розметаних по кутках цієї затхлої ями, а чує лише стогін, тихе ридання, так, наче то й справді самі лише дитячі душі. Може, прилинула сюди й Сташкова душа, бо ледь Мальва подумала про нього, як чийсь хлоп'ячий голос з дального кутка звертається до неї: «Хто тут? Хто?» Мальва відповідає: «Це я. Не бійся, хлопчику. Це я…» Звідти: «Я дівчинка… Котра година?» — «Друга», — каже Мальва навмання, не знаючи, як довго вона пролежала тут у нестямі. «Не може бути, — обурюється та. — Вже більше. Може, мабуть, третя. Гриша Яровер починає кричати рівно о третій. Гришо! Перестань!» — «Ойо–йо–йо–йой!» — кричить Гриша десь у протилежному кутку підвалу. А та душа з хлоп'ячим голосом крадеться сюди, до Мальви, переступає через сонних, хтось жахається, а вона шепоче десь зовсім поруч: «Де ви? Де ви?» — «Сюди, сюди», — так само шепоче Мальва, простягує руку в пітьму, торкається дитячих рук, геть дитячих, теплих, з довгими худенькими пальчиками, пригортає її до себе, чує запах її кіс, чує збуджене дихання, голубить худенькі плечики. Звати її Ритою, Маргаритою тобто, вона з Едельвейсів.
Тут їх сімнадцять. Сімнадцять хлопчиків і дівчаток. Меншеньких розібрали люди на села, а їх, старших, одібрали від батьків, на ніч заганяють до цієї ями, а вранці під вартою виводять на Глинськ і примушують розбирати будиночки, в яких вони народились і виросли. Батьків їхніх тримають на околиці, на колгоспному дворищі, там краще, ніж тут, там теплі ясла в корівнику, там є де заснути, а тут камінь і страшна пітьма, до якої Рита не може звикнути. Хоч би одне якесь віконце… «Ой–йо–йо–йой!» — кричить Гриша Яровер.
Вже другий тиждень вони нічого не знають про батьків. Раніше батьків посилали на моркву, копати моркву чудово, вона солодка–солодка, вони і їм сюди передавали відерце–друге моркви, тепер батьки, напевне, на якійсь іншій роботі, начебто в кар'єрах, тут, неподалік од Глинська. Одначе люд глинський про них не забуває, жінки приходять в халупи, що їх вони, діти, гуртом розбирають, напевне, ще з ночі закрадаються або ж на світанку і залишають там хліб, цибулю, інколи навіть молоко в глечиках, а оце вчора якась добра душа поставила за дверима покійного Моні Чечевичного кошик пирогів з буряками. Сімнадцять пирогів було в кошику. «Ви коли–небудь пробували житні пироги з буряками?» — «Я виросла на них, — каже Мальва. — До них ще добре додавати калини й маку». — «Чудо, — ніби згадує дівчинка. — Білі пироги не такі смачні. Мама пекла з квасолею, з рибою і з повидлом. А як наставала вишня, то з вишнями. А ви ж звідки самі?» — «З Вавилона я… Вчора вони там убили одного…» — «Уже?..» — вжахнулась дівчинка. Їм сказано, що їх не займатимуть. Лише коли розберуть свої халупи, то відправлять із Глинська. Начальник поліції не каже їм, куди саме їх відправлять, та вже ніде не може їм бути гірше, аніж у цьому страшному підземеллі. Отож вони і поспішають розбирати свої недавні оселі. Вже небагато, ще залишилось п'ять чи шість халуп. Німці вирішили знести всю вуличку. Гриша Яровер викричався врешті, то вона, зігріта під боком цієї невідомої жінки з Вавилона, заснула. Перед тим сказала, що батько її майже щотижня бував у Вавилоні на своєму візку і щоразу вибирався туди охоче. Вона мріяла колись поїхати туди з татом, але так і не випало їй там побувати.
Мальва також здрімнула, коли з гуркотом впала залізна штаба по той бік дверей, тоді смуга світла вихопила їх на цегляній підлозі. Вставали й одне за одним ішли на світло, якось квапливо, майже підтюпцем, кожне боялось спізнитись, щоб, бува, не залишитись тут.
«Ходім», — сказала Рита. Мальва підвелась, ступила за дівчинкою, та в дверях їх зупинив жандарм. То був вчорашній убивця, Мальва впізнала його не зразу, а впізнавши, знову побачила всю сцену вбивства — почула розмитий мжичкою крик того хлопця, побачила вила, потім постріл і це страшне усміхнене обличчя вбивці. Та ще й зараз не знала, що перед нею вбивця її сина… Він наказав Риті доганяти своїх, тоді звернувся до Мальви:
— Доброго ранку, мадам. Мій шеф знову хоче бачити вас у себе. Я проведу вас до нього, але спершу зайдіть сюди, — він показав на бічні двері. — Там вода і все необхідне. Наведіть красоту, шеф любить гарних жінок, — і засміявся.
Мальва, певна, що жандарм глузує з неї, все ж зайшла до кімнати, досить просторої, з невеличким віконцем при самій стелі. «Кімната для варти», — здогадалася Мальва. Чанок з водою, дзеркальце на стіні, на жердці кілька рушників, один вишиваний. Під глухою стіною стоїть тапчан. Мальва вмилась, підійшла до дзеркальця й ніскільки не вжахнулась, побачивши себе геть сивою. Двері прочинились, жандарм здогадався, що в неї нема гребінця, то вийняв свого, металевого, подав Мальві. Вона потримала того гребінця й повернула. Жандарм вибачився, заховав гребінця і повів її так, нечесану.
Повів через Глинськ до Бугу. На ярмарковому майдані кілька в'язнів вкопували шибеницю, один впізнав Мальву, то був голова сільради з Овечого, вже немолодий чоловік Степан Дудко, поклонився Мальві, тоді скрушно похитав головою. По той бік майдану маленькі руйнівники бралися за чергову хатину, притихли, побачивши Мальву в супроводі жандарма. До будинку, колись такого рідного Мальві, підійшла машина, з неї вийшов Конрад Ріхтер, вартовий біля хвіртки віддав йому честь і прочинив перед ним хвіртку. Потім вартовий пропустив Мальву. Скільки разів за своє життя заходила в цей будинок, а не завважила, що дерев'яні східці були геть стерті посередині. Напевне, тому не завважила, що тітка Палатна застеляла їх килимком, а внизу, на цеглу, клала щоранку вологого мішечка для ніг.