Лебедина зграя. Зелені Млини, стр. 107

— Чим же я такий чесний?

— А тим, що признав брата… Не відсахнувся. Не зрікся…

— Брат же. Рідна кров… У щасті — брат, і в горі — брат.

— Збережи собі цю газетку. Вона мені ні до чого…

І пішов з подвір'я…

Повернувся з таким почуттям, ніби очистив душу від якоїсь скверни, потирав руки, зазирнув до печі, з якої пахло перловим кулішем та смаженою на олії цибулею.

— Ну, що?

— Признав…

— Признав? — аж наче занепокоїлась Пріся.

— А куди ж йому, бідоласі, подітися, коли там вуха стирчать, як у краденого коня? Прямо за руку піймав конокрада. І де? На «Кочегарці».

— Конокрад, конокрад, а бач, вибився в люди. Вугіль дорогий, не докупишся, то, видать, там грошики гарні гребе. На тій «Кочегарці».

— Дарма! І ми колись виб'ємось. Ось тільки хай хлопці підростуть. Всіх на «Кочегарку»! Всіх підряд до Микити Ізотова! Нічого тут гибіти у Вавилоні. Гей, гвардія! Підйом! Снідати пора.

Хата заворушилася по закутках, де досі панував здоровий і міцний сон: на ліжку, на полу біля печі, на самій печі. Що–що, а клич до сніданку чують. Має почуватися щасливим батько, до якого, як до чудодійної ікони, відразу розплющується стільки пар дивних очей: і чорних, що смола, аж дух завмирає від їхнього погляду; і сірих, насмішкуватих, з ледь прихованою пересторогою до батька; і зворушливо–голубих, по–дитячому довірливих, та ще якихось ніяких, як і в самої ікони, але зараз батька більше цікавили чомусь вуха, ніж очі цих майбутніх героїв «Кочегарки». Начебто жодному Данькових не вчеплено, і це сповнювало батька відчуттям відвертої радості.

— Ай молодці! Ай молодці! Якби ще до роботи отакі хвацькі… — Саме діставав хліб з полиці, що над мисником, ще вчора там було сім буханців, а сьогодні вже п'ять. Також нівроку собі «кочегарка», подумав Явтушок, пильнуючи різати хліб рівненькими однаковими скибками, щоб не було за столом ошукань ніяких. Вже всілися всі до чавуна з кулішем, і тут Пріся, яка завше прилаштовується стоячи до Явтушкової миски, нагадала про газету.

— А вона тобі навіщо? — спалахнув Явтушок.

— Та хотіла ж показати їм, чи й вони впізнають…

— Кого, мамо, кого?..

— Одного там… Вавилонського…

— Покажіть! Покажіть!

— Іжте! — гримнув на всіх них разом Явтушок, несучи ложку до рота, та так і не донісши. Тут його погляд ненароком упав на вушка, що просвічували проти вікна, — гостренькі, сторожкі, роззявкуваті внизу, щоправда, невеликі ще, але ж мав досить фантазії, щоб збільшити їх подумки у кілька разів і порівняти з тими, які так вразили його сьогодні у «Вістях». Вушка належали Ананькові, середульшому, красеню, досі батьковому улюбленцю. Доніс ложку, прожував, тоді як висушіться на Прісю:

— Тут люди чи коні?!

— А що, що?

— Знову перл [22] недоварений! — брязнув ложкою об стіл, встав і побіг з хати. Ананько кинувся за ним: «Тату! Тату!» Де там! Повернувшись, Ананько ледве не заплакав:

— Голодні пішли…

— Не журися за них. У них там примус у шорні. Яйця крадуть у курятнику, смаженю смажать… Чайок заварюють на малині…

— Хіба ж перл недоварений?

— Ні, мамо, перл як перл…

— Я люблю тверденький.

— І я… — озвався найменший, Санько.

— Тебе не питають, — обірвав його Ананько. — Воно щось розуміє на перлі. — І також брязнув ложкою по столу, чисто як батько, й подався з хати. Потім кликала його, але ж таке горде, що прогнівавшись може півдня просидіти у бур'янах і не озватись. Досі батько його одного з усіх брав з собою в нічне до коней, Ананько дуже пишався з того, мав там кілька своїх лошаків, яких об'їжджував, а над усе любив сидіти біля нічних багать та слухати оповіді конюхів про Вавилон. А це перестав брати, то Ананько зривався вночі, рюмсав, будив інших. «Це ти, Ананьку? — озивалася мати з тапчана під ходиками. — Заспокойся, дурненький. Ще скільки тих ночей попереду. Минеться. У нашого батечка все поволі минає…» А ночі сухі, співучі, місячні, ну просто вставай і йди у нічне. Тут одна гризота, а там, у лошаків, — друга: де запропастився їхній крилатий верхівець?..

Розділ третій

Як важко шукати брата, якщо тобі хочеться, щоб, окрім тебе, його більше ніхто не знайшов. Лук'ян вирвався з дому лише на якийсь день, щоб ні у Вавилоні, ні в Глинську не помітили його відсутності, та минуло вже три доби, доки дістався сюди, в Горлівку. У Долинській сів не на той поїзд, опинився у Кривому Розі, а вже звідтіля дві доби добирався сюди, перетерпівши всі злигодні заблуканого пасажира. Найстрашніше — це те, що на всіх станціях майже безпомилково вгадують, що він, вавилонянин, кинувся в якусь потаємну мандрівку, і чинять йому такі перешкоди, яких жоден пасажир на тих самих станціях і на тих самих поїздах, де він побував у ці дні, напевне ніколи не звідав. Врешті дійшло до того, що якась тітонька, з якою він їхав в одному купе, обізвала його неотесаним тільки за те, що він витерся її рушником, вважаючи, певна річ, що той рушник казенний. І лише тоді згадав, що Даринка поклала йому в дорогу гарного рушника, іще чи не маминого. Дістав його з кошика й показав розгніваній дамі, чим викликав ще шаленіший приступ гніву в неї.

Горенько ти моє, як важко їхати до рідного брата, коли мусиш робити це потай від усього сущого світу. Кожне розказує, куди їде й до кого, або ж у якій справі, кожне радіє новій станції на дорозі, а ти мусиш сидіти, мовчати та хіба що важко зітхати. І хоч у цей час твій брат рубає вугілля під землею для всіх оцих пасажирів, але ти не можеш похвалитися цим, бо ж не певен, чи це насправді так, можливо, що той же Явтушок уже давно його викрив. На те вельми і вельми схоже, бо після того ранку Явтушок більше не нагадував про Данька.

Опинившись у Горлівці на світанку, Лук'ян метався від дільниці до дільниці, від одних клітей до других — саме заступала зміна, — перебрав сотні людей, сотні облич, але на Данька не натрапив. Звичайно, найпростіше було б звернутися до управління (його він відшукав одразу), назвати там вибійника Голоту, справитись про його зміну і тим всі пошуки закінчити, але ж мав побоювання, й небезпідставні, що в такий спосіб може зашкодити Данькові. Перейнявшись суто вавилонським досвідом, Лук'ян був певен, що і тут почнуть розпитувати: хто, звідки, чого доброго, можуть запитати і про документи, а в нього при собі лише довідка Вавилонської сільради, що він, громадянин такий і такий, їде до міста Горлівки в особистій справі, до того ж ним самим та довідка й підписана. Незважаючи на печатку, дурниця, звичайно, неймовірна, бо який же громадянин може видати довідку самому собі з власноручним підписом. На це звернули увагу ще в Кривому Розі, й він ледве звідтіля вибрався, підрятував його хіба що лозовий кошичок, який відразу засвідчив, що він птаха польоту невисокого. Коли вибираєшся у великий світ, то хай тобі не здається, що ти там можеш почуватися таким же паном, як дома, будь ти навіть самим головою Вавилонської сільради. Людина обезвіщується в дорозі, і пихатим відчути це навіть корисно, щоб потім не перебільшувати своєї особи, діставшись додому.

Аж не вірилось, що під землею, по якій він оце зараз ступає, працюють сотні, тисячі людей, про гемонську працю яких, здається, найбільше свідчили йому терикони. Один був давній, чадів лише своїм верхом, на пониззі ж брався чахлими деревцями, чи не глодом, а другий ще гарячий увесь, що ніби клекотів усередині, вагонетки раз по раз піднімались на його верх, перекидалися там самі, без нікого, й спускалися вниз так поволечки, наче чиясь невидима рука притримує їх, щоб не розбились, не зірвались. Лук'ян приліг неподалік, у полинах, і мав велику розраду у спогляданні тих велетів, вивержених людьми бозна з яких підземних глибин. Начувся по дорозі сюди, що «Кочегарка» працює на кілометровій глибині, що пласти вугільні тут круті, як ніде, зате вугілля чи не найкраще в світі. І коли ти думаєш, що один з добувників його твій брат, на якого ти колись влаштовував засідки вкупі з Савкою Чибісом, то стає тепер якось аж ніби совісно перед самим собою. Ну, вбий він тоді Данька, і в цьому териконі, що постає над світом, наче пам'ятник людям, не було б і крихти від Соколюків. Адже прийшов сюди не я, а він, великий робітник Абіссінських горбів. Поволі він почав переконувати себе в тому, що Данько міг би тут і не опинитись, якби свого часу не появився у стрільцях на Йордані, може, ходив би собі у конюхах, та й тільки, їздив би в нічне, як Явтушок, крав би яйця в колгоспному курятнику, смажив би яєчню на примусі й, звичайно ж, сплоджував би на світ діток. І не було б тоді ніякого Івана Голоти ні тут, ні, може, й ніде. От тільки навіщо було аж так хитрувати, аж так маскуватися: Голота? Ставай собі Іваном Соколюком, і досить. Чи ж мало тих Соколюків ходило у пролетарях на Україні? Лук'ян знає початок, але не знає кінця цих перетворень. Чув тільки від когось, чи не від Фабіяна, що кожній людині в житті дається стільки горя, скільки вона може витримати, і ніяк не більше. Напевне, настав і в Данька якийсь край…