Химери дикого поля, стр. 1

Владислав Івченко

Химери Дикого поля

ІІІ премія Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «КОРОНАЦІЯ СЛОВА»

«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури – яскраву, різножанрову, захопливу, – яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь.

Тетяна та Юрій Логуші, засновники проекту

Міжнародний літературний конкурс романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей «Коронація слова» був заснований за підтримки бренда найпопулярнішого українського шоколаду «Корона». Головна мета конкурсу – сприяння розвитку новітньої української культури.

Література, кіно, театр і пісня обрані не випадково, адже саме ці жанри є стратегічними жанрами культури, що формують і визначають зрілість нації.

Метою конкурсу та його завданням є пошук нових імен, видання найкращих романів, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу, кіно й театру і як наслідок – наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру – якісними українськими фільмами й п’єсами.

koronatsiya.com Передмова

Передчуття поганих земель, або Доктор Краснодар Горностаєв «Індіана» Джонс-наймолодший

З «маслітом» справа приблизно така, як і з верлібром. Принаймні в мене. Бо завжди смішили спрощені оцінки-стереотипи: верлібр – це апріорі талановито, а що вже просунуто, то й до Сен-Жон Перса не ходи. Як і протилежний підхід, не менш смішний, що ототожнює вільний вірш із банальною відсутністю поетичної іскри, ну й, відповідно, з тоскою зеленою. На такому тлі мене більш влаштовує фраза відомого кінематографічного персонажа, мовляв, «к людям помягше, а на вопрос – поширше». А ще відлунюють у пам’яті серйозні слова Вінграновського стосовно того, що для художності важить не стільки «про що», скільки «як». Ну і «хто», звісно.

Це зайвий раз доводить Владислав Івченко (з котрим я, до речі, не знайомий) і його роман «Химери Дикого поля», відкритий мною з початковим здивуванням, чимраз більшою цікавістю та приємним посмаком. Так, жанр є жанр, і в його межах важко створити якусь нову високочолу нетлінність, але автор і не обіцяв. Він просто сів і написав карколомний детектив з відступами у віртуальну історію і потенційне краєзнавство, присмачивши все це ненатужними елементами фентезі. Взагалі, ненатужність – чи не ключова ознака івченківського стилю. Під час читання мене не полишало відчуття подорожі, та не простої, а човном по ріці (певно, по ріці Снів, як у романі), ну ще, може, повітрям, на якійсь Сессні-172 «Скайхоук», як у Матіаса Руста, але теж стрімко, легко й захопливо, із сюжетними вирами-закрутами, що лишень додають драйву…

Ще характерна штука. Піняві хмари фантазії, аж під стратосферу, коли розкручується сюжетна напруга, переставляються місцями епохи й персоналії, автор гармонійно збалансовує із предметною реальністю, яка прописується скупо, але точно, випукло, ніби заклепка на фюзеляжі літака чи разовий стаканчик у забігайлівці на Дарниці, прокреслюється живим мовленням персонажів, побрязкує абревіатурами, всілякими там РПГ-7, що відгонять тхом зброярської змазки. Хочеться й собі пофантазувати: український кінематограф обов’язково спроможеться екранізувати «Химер Дикого поля», створивши фільм або цілий пригодницький серіал. Паралельно взявши в роботу багато інших сучасних вітчизняних творів, серед яких є просто блискучі речі, штибу «Дефіляди в Москві» Кожелянка або «Чигиринського сотника» Кононовича.

До речі, недавно Кожелянкова «Українська книга мертвих», писана в 2000-му, сипнула мені трохи холодку поза плечі: другий рік україно-російської війни, армія притиснута до Карпат, вигоріла земля, зрізані гранатами дерева і закривавлені трупи, операція Генштабу Українського Війська проти сепаратистів під назвою «Весна неминуча»…

Не знаю, чи визирає Кожелянко з-поза Івченкового плеча. Не в сенсі взірця чи об’єкту запозичень, зрозуміло, а як один із можливих напрямків. Хоча б у плані водіння хороводів з історією. Бо Владислав Івченко, може й несамохіть, теж кидає історії художній виклик. І прозирання в майбутнє («Химери Дикого поля» писані ще до перемоги ЄвроМайдану) теж не забарюється: «Небесна Січ», російські найманці з Орла, ФСБ, «територія між Україною й Росією, яка нікому не належить». І навіть «реконструктор» (!) присутній. А ще – купа іншої всячини, розбиратися в якій і розплутувати (разом із читачем) належить головним героям – Краснодарові Горностаєву та його вірній подрузі-шефині Понамці Хаос. Виходячи з власного досвіду, гадаю, читач не нудьгуватиме. Потенційний глядач теж зручно вмощується перед потенційним екраном.

Павло Вольвач Розділ 1

Знайти Іллю

Мене звати Краснодар Горностаєв. Здивувалися? Всі дивуються, коли чують уперше. Ще нехай Горностаєв, але Краснодар! Цікаво, чи міг бути Ставрополь або Ростов? Таганрог Горностаєв – теж непогано. Мабуть, мій тато, а це він наполіг на такому імені, любив географію, а може, мав якийсь приємний спогад про Краснодар. Не знаю і спитати не можу, бо батько пішов з родини, коли мені ще не було року, і потім так загубився у житті, що я досі не знаю про його подальшу долю. Мама залишилася, але коли мені було вісім років, її збив автобус. Мене узяли дід та його друга дружина. З ними я й зростав. Закінчив школу, вступив до інституту по квоті для сиріт, потім сів на вісім років за вбивство. Не хочу про це багато балакати, просто скажу, що відсидів увесь термін, зробив висновки і став на шлях виправлення. Можливо б, на ньому і не затримався, бо ж коли я вийшов з колонії і повернувся до рідного міста, тут мене ніхто не чекав. Дід помер, його дружина успадкувала квартиру, продала її і поїхала доживати до доньки у Сімферополь. Я не мав де жити, мене не брали на роботу, тож мусив украсти щось чи пограбувати когось і повернутися за ґрати. Але я не хотів повертатися. Я хотів жити чесно, працювати і спробувати витратити на щось путнє хоча б ту частину життя, яка залишалася.

І тут мені пощастило. Один знайомий по колонії підказав мені звернутися до детективної агенції «Хаос» в Оклункові. Знову здивувалися? Детективна агенція «Хаос»? Що за фігня? Агенція була названа на честь її засновниці і директора – Понамки Хаос. Вже втретє здивувалися? Просто у неї важкозрозуміла суміш крові різних народів, з якої випливло грецьке прізвище і, начебто, болгарське ім’я. При цьому вона білявка, три роки працювала у міліції, займалася купою різних видів спорту, а зараз зупинилася на боксі, якому віддає по 3–4 тренування на тиждень. Я називаю її «моя добра панна Понамка Хаос», бо вона врятувала мене. Дала роботу, дозволила жити у себе на дачі.

Коли я приїхав сюди вперше, дачний будинок був розграбований, навколо нього росли двометрові чагарники. Я почистив усе, підремонтував, зробив грубку в будиночку і плиту під навісом на дворі, де у теплу пору готував на дровах їжу. Готував не для себе, при зрості метр сімдесят вісім моя вага складає 54 кілограми. До колонії я важив під дев’яносто, але в неволі схуд. Щось трапилося з організмом, я втратив апетит. Назавжди. Навіть вийшовши на волю, ледь примушував себе щось з’їсти. Але полюбив куховарити. Для Понамки, яка мала просто надзвичайний, як на струнку білявку, апетит. Жартувала, що їсть за себе і «за цього парня», тобто за мене.

Того ранку я прокинувся о п’ятій, саме світало, на вулиці стояли тиша та прохолода. Я помилувався цією ідилією, а потім розпалив багаття у плиті на вулиці. Поставив кипіти воду в казанку, а сам сів чистити усе потрібне для смачного супу зі свинячими реберцями. Картопля, цибуля, морква, вирвав побільше зелені на городі, кинув у воду м’ясо. Слухав навколишню тишу. Була середа, то дачі стояли порожні, отже, тишу ніщо не порушувало. Сонце потроху вставало, вітру не було, заповідався черговий спекотний день.