Повна темрява. Без зірок, стр. 95

«Моя чесна думка така, що ти знову тим займешся».

— Кращий за VG, однозначно.

Усмішка його зів’яла. Якусь мить вона була впевнена, що він здогадався, про що вона насправді подумала, проте розуму їй вистачало; по цей бік дзеркала вона теж вміла добре приховувати свої секрети.

— Утім, якість тут зовсім не важить. Важливо те, що це знахідка. Не куплена в якогось дилера, не вибрана з каталогу, а найсправжнісінька знахідка, ніяким чином не очікувана.

— Я розумію, — усміхнулася вона. — Якби тут зараз був мій тато, він би з пострілом відкупорив пляшку шампанського.

— Я цим заопікуюся пізніше, під час вечері, — промовив він. — І не в Ярмуті, до речі. Ми поїдемо у Портленд. До «Перлини узбережжя». Що скажеш?

— О милий, я не знаю ...

Він делікатно взяв її за плечі, як робив це завжди, коли хотів, аби вона зрозуміла, що він має щодо чогось серйозні наміри.

— Авжеж, поїхали... вечір обіцяє бути доволі теплим, тож можеш одягти найкращу з твоїх літніх суконь. Я чув прогноз, коли їхав додому. І я куплю тобі стільки шампанського, скільки ти здатна будеш випити. Хіба ти можеш відповісти «ні» на таку пропозицію?

— Ну... — вона поміркувала. Потім посміхнулась. — Гадаю, що ні.

— 15 —

Вони спожили не одну пляшку дуже дорогого «Моете Шандо» [303], а цілих дві, і більшість цього шампанського випив Боб.

У результаті назад додому їхнім маленьким, неголосно нашептуючим «Пріусом» кермувала Дарсі, тимчасом як Боб на пасажирському сидінні виспівував «Пенні з Небес» [304] своїм спроможним брати правильні ноти, проте не дуже мелодійним голосом. Він по-справжньому п’яний, усвідомила вона. Не просто підхмелений, а здорово п’яний. Це вона вперше бачила його таким за останні десять років. Зазвичай він контролював кожен свій ковток алкоголю прискіпливо, як той яструб, а іноді, якщо хтось на якійсь вечірці питався в нього, чому він не п’є, Боб цитував фразу зі «Справжньої відваги» [305]: «Я не впущу до свого рота крадія, котрий поцупить в мене розум». Сьогодні, у піднесенні від знайдення «подвійного штампу», він дозволив крадію поцупити свій розум, і Дарсі знала, що вона збирається зробити відразу ж, щойно він замовив ту, другу пляшку, шампану. У ресторані вона ще не була певна, чи здатна на це, але, слухаючи його спів дорогою додому, вирішила остаточно. Звісно, вона зможе. Вона тепер Потойбічна Дружина, а Потойбічна Дружина розуміла: те, що він вважає своєю удачею, насправді є її шансом.

— 16 —

Потрапивши до будинку, він пожбурив свій плащ на вішак біля дверей і притягнув її до себе для довгого поцілунку. Вона відчула шампанське і солодке крем-брюле в його віддиху. Комбінація непогана, хоча вона розуміла, якщо все здійсниться належним чином, сама вона більше ніколи не куштуватиме ні того, ні іншого. Його рука лягла їй на груди. Вона дозволила їй там затриматися, відчуваючи тілом ерекцію Боба, а потім відштовхнула його. Розчарований вигляд змінився в нього проясненням, коли вона посміхнулася.

— Я піду нагору, звільнюся від цієї сукні, — сказала вона. — У холодильнику стоїть «Пер’є» [306]. Якщо принесете мені склянку — зі скибочкою лайма, — можливо, вам пощастить, містере.

Він на це розплився в усмішці — у тій його старій, любимій нею усмішці. Бо залишався один, освячений віковою традицією шлюбний звичай, якого вони не відновили відтоді, як він унюхав її відкриття (еге ж, саме унюхав, точно так, як старий вовк може унюхати отруєну приманку) і примчав додому з Монпельє. День за днем вони замуровували те, чим він був точно так, як Монтрезор замуровував свого старого друга Фортунато [307] — і секс у подружньому ліжку залишався останньою, ще не покладеною в цю стіну цеглиною.

Він пристукнув підборами й віддав їй честь на британський манер, пальці до брови, долоня розвернута вперед.

— Слухаюсь, мем.

— Не затримуйся, — ласкаво промовила вона. — Мамуня хоче маминого.

Підіймаючись сходами, вона подумала: «Нічого з цього не вийде. Єдине, в чому ти досягнеш успіху, це те, що тебе буде вбито. Він сам може не гадати, що здатен на це, але я гадаю, що таки здатен».

А втім, може, все буде на краще. Зважаючи на те, що він одразу не заподіяв їй того лиха, якого наробив тим жінкам. Либонь, будь-яка розв’язка буде на краще. Вона не могла доживати решту призначених їй років, задивляючись у дзеркала. Вона не була більше дитиною, і їй не могла минутися даром дитяча манія.

Вона увійшла до спальні, але лише на мить, щоб кинути свою сумочку на нічний столик, поряд з ручним люстерком. А тоді знову вийшла і погукала:

— Боббі, ти вже йдеш? Мені страх як потрібна та шипучка!

— Вже скоро, мем, уже ллю її на кубики льоду!

І ось він з’явився з вітальні, ступив у хол з одним з їхніх гарних кришталевих келихів у руці, тримаючи його на рівні очей, немов офіціант з якоїсь комічної опери, і, злегка похитуючись, наблизився до підніжжя сходів. Підіймаючись ними вгору, він продовжував високо тримати келих, і скибочка лайма танцювала поверх води. Вільна рука його легко сунулася по перилах; його обличчя сяяло піднесеним щастям. На якусь мить вона була послабилася, але тут же образи Гелен і Роберта Шейверстонів зринули в її мозку, диявольськи ясно: син і його зґвалтована, понівечена мати десь там, у Массачусетсі, разом плавають в ручаї, що вже почав братися кригою по берегах.

— Бокал «Пер’є» для леді, будь лас...

Вона побачила, як зблиснуло розуміння в його очах в останню секунду, щось таке старовинне, жовте, прадавнє. Воно було більшим за здивування; то була бентежна лють. І її розуміння його в ту саму мить стало довершеним. Він не любив нічого, а її якнайменше. Вся його доброта, чуйність, хлоп’яча усмішка і запопадливі жести були нічим іншим, як лише камуфляжем. Він був мушлею. Всередині неї не було нічого, крім виючої порожнечі.

Вона його штовхнула.

То був сильний поштовх, і він зробив трьохчетвертне сальто над сходами, перш ніж на них приземлитися, спочатку на коліна, далі на лікоть, а потім уже всім обличчям. Вона почула, як тріснула його рука. Важкий вотерфордівський [308] бокал бризнув друзками, вдарившись об непокритий килимом стояк однієї зі сходинок. Боб перекинувся далі, і вона почула, як іще щось тріснуло у нього всередині. Він скрикнув від болю і беркицьнувся останній раз, перш ніж приземлитися на дерев’яну підлогу безформною купою, зламана рука (не в одному місці, а в кількох), завернута за голову під кутом, якого ніколи не передбачала природа. Сама голова перекривлена, лежить, притиснувшись щокою до підлоги.

Дарсі поспішила вниз сходами. Наступила в одному місці на кубик льоду і, щоб врятуватися, їй довелося ухопитися за перила. Внизу вона побачила велику ґулю, яка під потилицею напнула йому шкіру, роблячи її білою, і промовила:

— Не ворушися, Боббі, мені здається, в тебе шия зламана.

Одне його око підкотилося, щоби побачити її. Кров текла в нього з носа — той, схоже, теж був поламаний — і ще дужче з рота. Кров буквально юшила.

— Ти штовхнула мене, — промовив він. — О Дарсі, навіщо ти мене штовхнула?

— Я не знаю, — відповіла вона, думаючи при цьому: «Ми обоє знаємо». Вона почала плакати. Плач прийшов природно; він був її чоловіком, і він був тяжко поранений. — О Господи, я не знаю. Щось на мене найшло. Вибач. Не ворушися. Я зателефоную до 911 і скажу, щоби прислали швидку допомогу.

Він човгнув ногою по долівці.

— Я не паралізований, — сказав. — Дякувати Богу. Але як же воно боляче.

— Я знаю, серденько.

— Дзвони медикам! Швидше!