Повна темрява. Без зірок, стр. 67

Тесс згодувала йому ще трохи м’яса. Пес звівся на задні лапи й двічі крутнувся на місці. Тесс зачудувалася, чи вона не божеволіє.

— Томе, ти маєш щось сказати?

— У хаті його брата ти знайшла свої трусики, правильно?

— Так, знайшла і забрала їх. Вони порвані... та я б ніколи й не одягла їх знову, навіть якби вони були цілими... але ж вони мої.

— А що ти ще там знайшла, окрім жмута дамської білизни?

— Що ти маєш на увазі під твоїм «ще»?

Але Тому не треба було їй цього пояснювати. Питання полягало не в тім, що вона знайшла, питання полягало в тім, чого вона не знайшла: ні своєї сумочки, ні ключів. Ключі Лестер Стжельке міг закинути в ліс. Саме так зробила б на його місці сама Тесс. А сумочка — то вже інша справа. То була річ від «Кейт Спейд» [187], вельми дорога, і всередині неї було пристрочено стрічку з її ім’ям. Якщо сумочка — і все що в ній лежало — не знайшлася в Лестеровій хаті, припустимо, що він не закинув її разом з ключами в ліс, то де ж тоді вона зараз?

— Я голосую за цей дім, — промовив Том. — Давай-но роздивимося.

— М ‘яса! — дзявкнув Губер і зробив новий пірует.

— 45 —

— Звідки нам розпочати?

— Ходімо, — погукав Том. — Чоловіки більшість своїх секретів ховають в одному з двох місць: або у спальні, або в кабінеті. Дорін цього може й не знати, але ж ти знаєш. І в цьому будинку немає кабінету.

Вона увійшла до спальні Стжельке (Губер плівся слідом), де знайшлося супердовге двоспальне ліжко, застелене без витівок, по-військовому. Тесс зазирнула під нього. Ніц. Уже мало не зробивши крок до шафи, вона раптом застигла, а тоді знову повернулась до ліжка. Підняла матрац. Подивилася. Минуло якихось п’ять секунд — ну, нехай десять, — перш ніж вони вимовила сухим, безбарвним голосом єдине слово:

— Джекпот.

На пружинній сітці лежало три дамських сумочки. Той невеличкий підсумок-клатч, що лежав посередині, Тесс упізнала б де завгодно. Розчахнула сумочку. Всередині не було нічого, окрім пакуночка клінекса та олівця для брів з хитромудро затаєною на його протилежному кінчику щіточкою для вій. Вона поглянула, чи на місці шовкова стрічка з її іменем, але та пропала. Прибрано її було акуратно, але Тесс все одно помітила один крихітний поріз на витонченій італійській шкірі там, де висмикували стібки.

— Твоє? — запитав Том.

— Сам знаєш.

— А як щодо олівця для брів?

— Такі продаються в аптеках по всій Амери...

— А саме цей твій?

— Так. Мій.

— Ну, тепер ти вже переконалася?

— Я... — у Тесс клубок застряг у горлі. Вона відчувала щось, але не мала певності, що саме. Полегшення? Жах? — Так, гадаю, що так. Але чому? Чому обидва вони?

Том нічого не сказав. Бо не мусив. Дорін могла цього й не розуміти (або не бажала визнавати, якщо розуміла, бо літні леді, котрі зачитувалися її пригодами, не любили лячних вивертів), проте Тесс гадала, що сама вона все зрозуміла. Їхня Матінка трахала їх обох. Саме так сказав би психіатр. Лестер став ґвалтівником, а Ел фетишистом, котрий брав у цьому опосередковану участь. Він, імовірно, навіть допомагав запроторити одну або й обох тих жінок до труби. Цього їй ніколи не дізнатися напевне.

— Обшукувати весь дім часу займе аж до світанку, — сказав Том, — але ти можеш ретельніше обшукати цю спальню, Тессо Джин. Решту речей із сумочки він, можливо, знищив — порізав на шматочки кредитні картки і викинув їх у річку Свебрідж, як на мій здогад, — але тобі варто переконатися, бо будь-що, на чому може бути позначене твоє ім’я, приведе поліцію прямо до твоїх дверей. Почни з шафи.

Тесс не знайшла в шафі кредитних карток чи чогось іншого, що належало б їй, а втім, дещо там їй таки трапилося. Воно лежало на верхній полиці. Тесс зійшла зі стільця, на якому стояла, і розглядала цю річ зі зростаючою відразою: каченя, м’яка іграшка, либонь, улюблена колись іграшка якоїсь дитини. У цього каченяти не було одного ока, а його синтетичне хутро обвалялося. Воно було фактично здерте в кількох місцях так, ніби це каченя хтось запестив до смерті. Збоку на вицвілому жовтому дзьобі виднілася темно-бордова пляма.

— Це те, що я думаю? — спитав Том.

— О Томе, я гадаю, що так.

— Трупи, які ти бачила в кульверті... могло одне з тих тіл належати дитині?

Ні, жодне з тих тіл не було настільки маленьким. Проте, можливо, кульверт під Стаґґ-роуд не єдине місце, де ховали трупи брати Стжельке.

— Поклади іграшку назад на полицю. Залиш для поліції цю знахідку. Тобі треба перевірити, чи не має він комп’ютера з даними в ньому про тебе. А потім ти мусиш звідси к чорту вшиватися.

Щось холодне й вологе торкнулося руки Тесс. Вона ледь не заверещала. То був Губер, він дивився на неї своїми яскравими очима.

— Ще м’яса! — попросив Губер, і Тесс дала йому шматочок.

— Якщо в Ела Стжельке є комп’ютер, можеш бути певним, він захищений паролем. Та ще й таким, мабуть, що мені його нізащо не зламати клацанням навмання.

— Тоді забери його та закинь у ту бісову річку, коли їхатимеш додому. Хай спить собі там, разом з рибами.

Але в будинку не виявилося комп’ютера.

Уже в дверях Тесс згодувала Губеру рештки м’яса. Він, либонь, виригає потім все на килим, але Великому Водієві до того вже нема діла.

Том запитав:

— Ти задоволена, Тессо Джин? Ти задоволена тим, що вбила не безвинну людину?

Вона гадала, що мусила б, бо тепер її самогубство виглядало явно неслушним вибором.

— А як бути з Бетсі Ніл, Томе? Як щодо неї?

Том не відповів... і знову ж таки, бо не мусив. Бо він, врешті-решт, — це вона сама.

Чи не вона?

Щодо цього Тесс не мала цілковитої певності. Та й чи має це якесь значення, якщо вона знає, що їй робити далі? А щодо завтра, то завтра вже буде інший день. Скарлет О’Гара мала щодо цього рацію [188].

Що має значення, так це те, що поліція мусить дізнатися про тіла в кульверті. Хоча б тому, що десь можуть бути родичі і друзі, котрі їх усе ще шукають. А також тому...

— Тому що плюшеве каченя підказує, що десь можуть бути й інші.

Цей голос уже належав їй.

І це було добре.

— 46 —

О сьомій тридцять наступного ранку після менш як трьох годин рвучкого, насиченого кошмарами сну Тесс увімкнула свій кабінетний комп’ютер. Але не для того, щоб писати. Писання було найостаннішим з усього, що вона наразі мала на думці.

Чи заміжня Бетсі Ніл? Тесс гадала, що ні. Того дня, в її офісі, вона не бачила на Бетсі Ніл обручки, та навіть якщо її вона могла й не помітити, то сімейних фотографій там не було точно. Єдиний образ, який вона пригадувала, це фото Барака Обами в рамці... але той одружений з іншою. Отже, маємо — Бетсі, ймовірно, розлучена або самотня. І ймовірно ж, не зареєстрована на жодному ресурсі в інтернеті. Тож у такому випадку комп’ютерний пошук не дасть їй абсолютно нічого. Тесс припускала, що може знайти її у «Стаґґер-Інн», якщо знову туди з’їздить... але вона не хотіла знову з’являтися в «Стаґґер-Інн». Більше ніколи.

— Навіщо ти вигадуєш собі клопіт? — спитав з підвіконня Фрітці. — Перевірила б принаймні телефонні номери по Свебріджу. А чим це від тебе так тхне? Невже собакою?

— Так. Це Губер.

— Зрадниця, — зневажливо промовив Фрітці.

Пошук показав їй близько дюжини різних Ніл. Один номер належав Е. Ніл. Наразі «Е» означає Елізабет? Був лише один спосіб це з’ясувати.

Не відкладаючи — це майже напевне позбавило б її хоробрості — Тесс набрала номер. Її пройняло потом, серце колотилося, мов скажене.

Телефон прогудів раз. Другий.

«Це, мабуть, не її номер. Може, він належить якійсь Едіт Ніл. Ба навіть якійсь Ельвірі Ніл».

Три гудки.

«А якщо навіть це номер Бетсі Ніл, її, либонь, немає вдома. Вона може бути зараз у відпустці, десь у Кетскілах… [189]