Повна темрява. Без зірок, стр. 60

— Ти не розумієш, — хрипло прошепотіла Норвілл. — Ти не смієш цього робити. Це помилка. Відвези ме... ліка... йню.

— Помилку зробила ти, — Тримаючи револьвер у правій руці, Тесс натягнула на нього кухонну рукавицю. — Помилка полягає в тім, що ти не каструвала свого сина відразу, як тільки дізналася, що він за таке.

Приставивши рукавицю Рамоні до скроні, від чого голова в тієї трішки хитнулася набік, Тесс натиснула на гачок. Пролунав низький, категоричний звук «кгах», немов стиха кашлянув хтось дебелий.

І по всьому.

— 35 —

Вона не гуглила адресу Ела Стжельке; вона сподівалася отримати її від Норвілл. Але, як вона собі вже про це не раз нагадувала, такі справи ніколи не відбуваються відповідно до плану. Все, що їй треба зараз, це не втрачати глузду, не розгубитися, а довести справу до повного кінця.

Домашній кабінет Норвілл містився нагорі, в кімнаті, котра, либонь, колись планувалася як запасна спальня. Тут теж було повно Дбайливих Ведмедиків і Гуммелів. Також тут було з півдюжини фотографій у рамках, проте жодної ні з її сином, її головним скарбом, ані з покійним Роско Стжельке; самі лиш і портрети з автографами письменників, котрі виступали у «Ласих буквоїдів». Ця кімната нагадала Тесс фойє в «Стаґґер-Інн» із тамтешніми фотографіями рок-бендів.

«Вона не попросила мене поставити автограф на моєму фото, — подумала Тесс. — Авжеж, навіщо їй якась згадка про таку гівняну писательку, як я? Я ж просто прислужилася в ролі говорючої голови, аби лише заповнити діру в її календарі. Не кажучи вже про м’ясо для м’ясорубки її синочка. Як же їм пощастило, що я трапилася в правильний час».

Під стінним килимком із кишеньками, з котрих стирчали різноманітні циркуляри й бібліотечна кореспонденція, на письмовому столі Норвілл містився «Мак-Про», такий самий комп’ютер, як і в Тесс. Екран був темним, але жевріючий вогник центрального процесора підказав їй, що той перебуває лише в режимі сну. Пальцем у шкіряній рукавичці вона натисла одну з клавіш. Екран прокинувся, тепер вона дивилася на електронний робочий стіл Норвілл. От добре, без усяких марудних паролів.

Тесс клікнула на іконці адресної книжки, відразу прокрутила список до літери «Ч» і знайшла «Червоний яструб. Вантажні автоперевезення». Адреса: Транспорт-плаза №7, Тауншип-роуд,

Свебрідж. Вона прокрутила назад, на літеру «С», де знайшла обох — уже знайомого їй по п’ятничній зустрічі одоробала, і ще незнайомого їй його молодшого брата Лестера. Великий Водій і Малий Водій. Обидва жили на Тауншип-роуд, неподалік від офісу компанії, котру вони, мабуть, успадкували після смерті їхнього батька: Елвін у будинку №23, а Лестер у будинку №101.

«Якби вони мали ще й третього брата, — подумала вона, — були б вони Троє Поросяток-Перевізників. Один у солом’яній хатці, другий у хворостяній, а третій у цегляній. Шкода, що їх лише двійко».

Повернувшись знову до вітальні, вона виловила з кришталевої цукерниці свої сережки і поклала їх до кишені куртки. При цім дивилася на сидячу під стіною мертву жінку. Не було жалю в її погляді, тільки своєрідна відстороненість, притаманна будь-кому, хто усвідомлює, що ним уже виконано частину важкої роботи. Про можливі сліди непокоїтися не варто; Тесс була певна, що не залишила жодного, навіть випадкової волосинки. Кухонна рукавиця — тепер з пропаленою в ній діркою — повернулася назад до кишені. Ніж звичайний, такі продаються в будь-якій крамниці по всій Америці. Наскільки вона розуміла (а чи й взагалі думала про це), у Рамони точно такий кухонний набір. Отже, тут вона чиста, проте попереду її, либонь, чекає важча частина роботи. Вона вийшла з будинку, сіла в машину і поїхала геть. Через п’ятнадцять хвилин вона зупинилася на порожній стоянці біля якоїсь крамниці рівно на стільки часу, щоб запрограмувати в своєму Джі-Пі-Ес напрямок: Тауншип-роуд, 23, Свебрідж.

— 36 —

Скеровувана Томом, Тесс опинилася біля пункту свого призначення невдовзі по дев’ятій годині. Щербатий місяць усе ще низенько висів у небі. Вітер подужчав.

Тауншип-роуд відгалужувалася від шосе №47, але починалася ця дорога щонайменше за сім миль від «Стаґґер-Інн» і ще далі від центру Свебріджа. На розгалуженні цих двох доріг і лежала Транспорт-плаза. Судячи з написів на щитах, тут базувалося три вантажні автотранспортні компанії плюс фірма, що спеціалізувалася суто на перевезенні меблів. Збірні будівлі, у яких вони містилися, виглядали потворно. Найменша з них належала «Червоному яструбу». Цього недільного вечора вікна в цих будівлях були темними. Поза ними тягнулася велика, огороджена парканом зі сталевої сітки й освітлена потужними дуговими ліхтарями парковка. У центрі її стояло повно машин таксі та ваговозів. На борту принаймні одного з безкапотників читався напис «ЧЕРВОНИЙ ЯСТРУБ. АВТОПЕРЕВЕЗЕННЯ», але Тесс сумнівалася, щоб це був той ваговоз, який вона бачила на їхньому сайті, той, за кермом якого сидів Щасливий Татусь.

До стоянки прилягала територія заправки для вантажних машин. Колонки з пальним — їх там було понад дюжину — освітлювалися такими ж потужними дуговими ліхтарями. Яскраве біле сяйво відбивалося від правої стіни будівлі, а ліва залишалася темною. Трохи вглибині там стояла також інша будівля, у форм літери її. Біля неї теж товпилося стадо різномастих легковиків та ваговозів. Величезний електронний екран при дорозі було заряджено яскраво-червоними оголошеннями:

А в самому низу, неграмотно, проте із запалом:

Коли в робочі дні тижня водії під’їжджають та від’їжджають, заправляють свої тягачі й заправляються самі (навіть у темному ресторані Тесс вгадала заклад того типу, де, коли він відчинений, у меню завжди є смажена курчатина, м’ясні рулети і матусин хлібний пудинг [168]), тут напевне велелюдно й гамірно, але в недільний вечір тут цвинтар, бо нічого тут нема, навіть придорожнього клубу такого, як «Стаґґер-Інн».

Біля заправки стояв єдиний автомобіль, передом у бік траси, в лючку його бензобака стирчав «пістолет» паливної колонки. Це був старий «Форд Ф-150» з обведеними мастикою «Бондо» фарами. Колір його неможливо було розпізнати в цьому різкому світлі, але Тесс не мала такої потреби. Їй вже якось було трапилося бачити цей пікап зблизька, тож вона знала, якого він кольору. Кабіна його була порожньою.

— Схоже, ти зовсім не здивована, — промовив Том, коли вона загальмувала й зупинилася на обочині дороги, крадькома позираючи в бік крамниці. Незважаючи на різке сяйво ззовні, всередині магазину вона помітила пару людей, і один з них був великим чоловіком. «Він великий чи дуже великий?» — перепитувала її Бетсі Ніл.

— Я абсолютно не здивована, — сказала Тесс. — Він живе поряд. Навіщо б йому кудись іще їхати заправлятися?

— Може, він збирається в рейс.

— Так пізно ввечері в неділю? Не думаю. Гадаю, він сидів собі вдома, дивився «Звуки музики». Гадаю, він випив усе, яке мав, пиво, отже, приїхав сюди прикупити ще. Ну, й заразом вирішив дозаправити бак, поки скуповується.

— Але ж ти можеш помилятися. Чи не краще тобі зараз заїхати за крамницю, а коли він звідси вирушатиме, поїхати слідом за ним?

Саме цього Тесс робити не хотілося. Уся передня стіна крамнички при заправці була скляною. Він може звідти глянути, коли вона під’їжджатиме, і впізнає її. Навіть якщо в яскравому світлі, що лупить згори на бензоколонки, важко розгледіти риси її обличчя, він може впізнати її машину. На дорогах повно фордівських джипів, але після п’ятничної пригоди Ел Стжельке може з особливою увагою реагувати зокрема на чорні «Форди Експідішени». А є ж іще її номер — звичайно, він помітив, що на її машині коннектикутський номер, коли в п’ятницю під’їхав і став біля неї на порослій бур’яном стоянці біля покинутої крамниці.