Повна темрява. Без зірок, стр. 50

У спокійному ранковому світлі коннектикутського містечка рішення їй прийшло до смішного просте: анонімний дзвінок до поліції. Той факт, що професійна романістка з десятирічним досвідом не додумалася до цього відразу, заслуговував мало не на штрафну жовту картку. Вона повідомить прикмети того місця — покинута крамниця на Стаґґ-роуд, вивіска «СПОДОБАЄТЬСЯ ТОБІ — СПОДОБАЄШСЯ ТИ» — і опише їм прикмети велетня. Чи важко їм буде вирахувати таку людину? Або синій «Форд Ф-150» з ґрунтовкою навкруг фар?

Нема нічого легшого.

Але коли вона вже сушила волосся, на очі їй трапився її «Лимоночавильник» 38-го калібру і вона подумала: «Нема нічого легшого. Тому що...»

— А яка з цього мені користь? — звернулася вона до Фрітці, котрий сидів в одвірку і дивився на неї своїми сяйливими зеленими очима. — Питається, що з цього матиму я?

— 20 —

Через півтори години вона стоїть у кухні. Мисочка з-під пластівців мокне у мийці. Друга чашка кави холоне на робочій стійці. Вона балакає по телефону.

— О, Боже мій! — жахається Петсі. — Я зараз же прибіжу!

— Ні, ні, не треба, Петс, зі мною все гаразд. А ти запізнишся на роботу.

— Суботніми ранками в нас вчасно з’являтися не обов’язково, а тобі треба до лікаря! А якщо в тебе струс мозку чи ще щось?

— В мене нема струсу, я просто поцяцькована саднами. Та й соромно мені звертатися до лікаря, бо я перед тим випила на три порції більше норми. Щонайменше їх було три. Єдине, що я зробила розумного за вчорашній вечір, це викликала по телефону лімузин, щоби мене доставили додому.

— Ти впевнена, що в тебе ніс не зламано?

— Абсолютно... Ну, майже абсолютно.

— А Фрітці в порядку?

Тесс вибухнула абсолютно щирим сміхом.

— Я встигла спуститися сходами наполовину, бо бібікав детектор диму, спіткнулася об нього і ледь не вбилася, а твої симпатії спрямовані на цього котиська. Чудово.

— Мила, не тре...

— Та я жартую, — заспокоїла її Тесс. — Іди на роботу і припини хвилюватися. Я просто не хочу чути, як ти почнеш ойкати, побачивши мене. Маю парочку геть-чисто прекрасних синців. Якби я мала колишнього чоловіка, ти, либонь, подумала б, що це він зробив мені візит.

— Ніхто не відважився б торкнутися тебе рукою, — сказала Петсі. — Ти крута, дівчинко.

— Авжеж, правильно, — погодилась Тесс. — Лайна я нікому не пробачу.

— У тебе голос чогось хрипко звучить.

— До всього іншого, я ще й застудилася.

— Ну... якщо тобі щось буде треба ввечері... курячий бульйон... парочка несвіжих пігулок перкоцету... DVD з Джонні Деппом [129]...

— Я зателефоную, якщо буде треба. А зараз іди. Свідомі модниці, котрі з ніг збилися, шукаючи невловимий шостий розмір «Енн Тейлор» [130], розраховують на тебе.

— Жінко, та ну тебе к чорту, — розсміялася Петсі й повісила слухавку.

Тесс переставила чашку з кавою на кухонний стіл. Там же лежав револьвер, поряд з цукерницею: не пряма копія якоїсь картини Далі [131], але збіса близький образ. А далі цей образ подвоївся, бо вона залилася сльозами. То згадка про власний бадьорий тон спровокувала її. Голос брехні, з якою їй відтепер доведеться жити, допоки вона не звикне сама ставитися до неї, як до правди.

— Ти, сучий син! — закричала вона. — Ти йобаний сучий син! Я тебе ненавиджу!

За минулі менш ніж сім годин вона вже двічі приймала душ, але все ще почувалася брудною. Як вона не намивалася, а все ще відчувала його там, отой його...

— Слиз його хера.

Підхопившись на рівні, вона краєм ока зауважила, як помчав геть коридором наляканий кіт, і якраз вчасно встигла до мийки, щоб не забруднити підлогу. Кава і «Чіріоз» [132] — усе з неї вихлюпнулося в єдиному спазмі. Переконавшись, що все минулося, вона вхопила зі стола револьвер і пішла нагору, знову постояти під душем.

— 21 —

Закінчивши з душем, вона загорнулася у м’який махровий халат і лягла в ліжко, подумати, куди б їй податися, щоб зробити звідти той анонімний дзвінок. Найкраще, до якогось великого, залюдненого місця. Якогось місця з парковкою, щоб повісити слухавку й відразу звідти забратися. Місцевий мол у Сток-віліджі здався їй найзручнішим. Поставало ще питання, до яких саме правоохоронців їй телефонувати. У місцеву поліцію Свебріджа, чи це все одно, що до Псюри Депутатського [133]? Може, краще до поліції штату? І треба заздалегідь записати все, що вона збирається їм розповісти... розмова мусить бути швидкою... так менше шансів, що вона про щось забуде розказа...

Лежачи в пасмі сонячного світла, Тесс відпливла у сон.

— 22 —

Десь далеко, в якомусь сусідньому всесвіті дзвенів телефон. Потім перестав, Тесс почула, як її власний голос, приємно безособовий, почав: «Ви подзвонили до... Слідом за цим хтось почав наговорювати повідомлення. Якась жінка. На той момент, коли Тесс цілком виборсалася зі сну, телефон уже відімкнувся.

Вона поглянула на годинник на нічному столику і побачила, що той показує чверть на десяту. Вона проспала зайві дві години. На мить вона стривожилася: може, в неї все-таки струс або перелом основи черепа? Та відразу ж і заспокоїлася. Минулого вечора їй довелося багато фізично потрудитися. Більшість тих вправ були вельми неприємними, але заняття є заняттями. Те, що вона знову заснула, цілком природно. Вона, може, ще й вдень сьогодні подрімає (і душ іще прийме, це беззаперечно), але спершу мусить зробити справу. Виконати свій обов’язок.

Вона одягла довгу спідницю і светр із високою горловиною, котрий насправді був їй завеликим; комір сягав аж під підборіддя. Але Тесс вважала, що це до ладу. Садна на щоці вона замазала тональним кремом. Крем їх не вельми-то маскував, навіть її найбільші сонячні окуляри не зовсім приховували синці навкруг очей (напухлим губам взагалі ніяк не зарадити), але все одно макіяж допоміг. Сам процес його накладання допоміг їй відчути себе грунтовніше зануреною у власне життя. Додав відчуття самоконтролю.

Спустившись униз, вона натиснула на автовідповідачі кнопку «грай», гадаючи, що телефонувала, можливо, Рамона Норвілл, виконуючи стандартний обряд «дзвінка наступного дня»: ми отримали задоволення, сподіваємося, ви також, пройшло все чудово, раді будемо бачити вас у нас знову (збіса малоймовірно) і всяке таке бла-бла-бла. Але з запису заговорила не Рамона. Повідомлення залишила жінка, котра назвалася Бетсі Ніл. Сказала, що вона дзвонить зі «Стаґґер-Інн».

— Згідно з нашою політикою відохочування людей від кермування в п’яному стані, ми взяли собі за правило телефонувати тим, чиї машини залишилися на нашій парковці після закриття закладу, — розпочала Бетсі. — Ваш «Форд Експідішен», номер штату Коннектикут 775NSD можна забрати до п’ятої години цього вечора. Після п’ятої його буде відбуксировано до авторемонтного салону «Екселент» за адресою: вулиця Джона Гіґґінса [134] 1500, у Північному Свебріджі, буксировку буде проведено за ваш рахунок. Будь ласка, зверніть увагу на те, мем, що ми не маємо ваших ключів. Ви мусите взяти їх з собою. — Бетсі Ніл зробила паузу. — У нас також зберігається ще дещо з ваших речей, тож зайдіть до нашого офісу. Пам’ятайте, мені потрібно побачити якесь ваше посвідчення особи. Дякую, приємного вам дня.

Тесс сіла на диван і розсміялася. Перед тим як вислухати консервовану промову панянки Ніл, вона планувала їхати до молу своїм «Експідішеном». Вона не мала сумочки, не мала ключів, вона, чорти її забирай, не мала машини, та все одно уявляла собі, як вийде на алею, сяде за кермо і...