Круглянський міст, стр. 29

Чернов тим часом виклав на стіл дві солдатські виделки, склепані заодно з ложками, і знову запустив руку в скриньку. Климченко ще ближче підібрав на підлозі ноги, зігнувся всім тілом і — скочив. Правою він досить спритно відкинув убік сумку, ліва ж, скинувши ковбасу, вхопила цей шматок паперу. Чернов нетямуще скинув голову і чомусь, перш ніж ринутись на нього, цопнув пляшку, яка котилася зі столу. А Климченко відскочив на крок назад і, рвонувши грубні дверці, пхнув до вогню папірець. Разом з полум’ям, яке відразу схопилося в грубці, в ньому спалахнула радість. Але в цей час іззаду, з якоюсь істеричною веселістю і незрозумілою байдужістю до його вчинку, зареготав, аж затрясся, Чернов.

Чогось не розуміючи, але вже відчувши біду, Климченко верт- нувся назад. Він ще не зметикнув, що сталось, як Чернов раптом обірвав сміх; обличчя його враз одеревіло, він сунув руку в кишеню штанів і майже перед лейтенантовим обличчям мотнув у повітрі аркушем паперу.

— Бачив?

Той самий його список, виявляється, зостався у ворога.

У Климченка щось обірвалося всередині.

— Так ось ти як! Кого ти надумав обдурити? Кого?

Уп’явшись у нього позирком, Чернов акуратно запхнув папірець у нагрудну кишеню, ретельно защебнув удзик і зробив крок до полоненого. У ворожих розширених очах палахнула і згасла нелюдська злість.

Пекельний удар у ліву щелепу, у праву, удар у підборіддя, — здається, хруснула щелепа, — дзвін, тріск у вухах, яскравий сніп з очей. Климченко відкинувся до стіни і, марно намагаючись затулитися руками, хутко сповзав на підлогу. Тіло саме, без його волі, намагалося стиснутися в якнайменшу, якнайтугішу грудку, щоб як-небудь витримати страшенні удари — в голову, в обличчя, в живіт, у груди… Чернов бив люто і мовчки, як можна бити лише за особисту кривду, за власні невдачі, за непоправне зло в житті — згонив усе на одному. Незабаром у лейтенанта затяло дихання, і він захлинувся чорною болючою каламуттю.

6

Він знов отямився, як і там, у траншеї, від нестерпної стужі.

Пам’ять його з досконалою чіткістю відновила останні хвилини свідомості, цього разу він добре розумів, що з ним сталося, тільки не знав, скільки минуло часу і де він. Навколо було темно, але коли він повернувся неймовірним зусиллям усього болючого, побитого тіла, то побачив збіч од себе віконце — невеличкі світлуваті квадратики розміром ледве не з коробку від сірників. Він обперся руками об підлогу — долоні відчули шурпате залізо обшивки, і тоді він здогадався, що лежить у машині. Тіло його так трусилося від холоду, що він ледь володів ним, лиш іноді якось долаючи чергу суцільних болісних дрижаків. Але холод між тим і освіжав, не давав розслабитись, напружував усі м’язи. Климченко сів, зіщулився, посунувся до стіни; залізо обшивки, увігнувшись, грюкнуло, і він зрозумів, чому навколо тиша — стояла ніч. Його заперли в машині, мабуть, у якомусь «газен-вагені», щоб назавтра кудись повезти. «Але чому кудись?» — невесело подумав він. Після того, що трапилось там, у землянці, викручуватись йому вже більше, видно, не доведеться.

«От уже гади! Треба ж було так обхитрити! Ось тобі і доблесть, дурню дубовий!» — картав себе Климченко, притиснувши до грудей коліна і лікті і все не в змозі вгамувати дрижаки. Обличчя його було суцільною раною, хиталися під язиком кутні зуби, ліве око ледь розплющувалося — так запливло пухлиною. А ще боліла щелепа під вухом — до неї не можна було доторкнутися.

Попрацював кулачний майстер, «землячок» проклятий, — з ненавистю згадав він Чернова. Хай би вже німець — не так би кривдно було, а то ж свій, і з вигляду людина як людина. А як під’їхав! Як м’яко стелив, ледь навіть коньяку не випили. Ось тобі й співвітчизник! І хто він, цей Чернов? Видно, і справді кимсь був там, у нас, але, подлюга, і тут став чином, надяг офіцерський мундир — кривавить морди своїм. Хоч таке, звісно, німці оцінять. Їм це треба.

Навколо панувала сонна глуха тиша. Десь збоку, мабуть, на дорозі, профуркала машина, та, певно, з передової, донеслося кілька далеких вуркотливих кулеметних черг. Але — дивна річ! — у цій тиші не було спокою, вона здавалася сповненою жахами потвор, які лише дочасно затаїлися, зникли, наладналися до нового, ще жахливішого. Навчений усім, що недавно з ним сталося, лейтенант чекав уже найгіршого — кінця, підготував себе до нього і хотів лише, щоб він настав хутчій і без великих страждань.

А скільки разів на війні минала його погибель, навіть тоді, коли надії на життя вже не було. Це спроквола привчило його до підсвідомої думки, що найжахливіше омине, що він уціліє. Взагалі це допомагало, він перестав особливо берегти себе, більше дбав про людей і про справу, і смерть обходила його. Так було в кожній сутичці, в кожній, найбезнадійнішій ситуації. Але ось, здається, спіткала кістлява і його. І вчепилася міцно.

Опанований дрижаками і напливом сумних, клейких, мов смола, думок, він не зразу звернув увагу на нові звуки, що народилися в дрімливій тиші ночі. Спершу йому здалося, що ця розмова десь там, на дорозі, затим він відчув у ній щось дуже знайоме, своє, не німецьке. Це одразу стривожило. Климченко витяг шию, вслухався — здалося, ніби десь, далеко-далеко, говорить радіо. Так колись до війни було в їх таборах, коли під вихідний він, червоноармієць кулеметної роти, стояв вартовим на найдальшому посту — складі ПММ [5], а в столовій крутили кіно. Далекі, ледве донесені вночі звуки людської говірки пробивалися в кузов машини. Климченко затаїв дихання, щосили вслухався і незабаром від того, що почув, його пронизав жах.

Далеко, на передовій, говорив динамік.

Спираючись на вихолоне залізо підлоги, Климченко ринувся до дверей. Тупий широкий біль у боку відразу змусив його скривитися, затяти дихання, але він дотягнувся до тьмяної щілини в порозі і завмер. Динамік звучав з мінливою гучністю, то затухаючи, то раптом виразно доносячи слова. Що вони були російськими, лейтенант не сумнівався, хоч спочатку не зрозумів сенсу жодного. Він знов затяв дихання і тоді почув — слабо, кволо, але все ж непоправно виразно:

— …червоноармієць Круглов, молодший сержант Агапітін, єфрейтор Тьомушкін…

Вони перелічували його автоматників.

Він схопився на колінах, витягнувши над головою руки, грюкнув ними в двері, — залізо гучно бухнуло, — і він з усієї сили почав молотити по ньому і волати:

— Ви, сволота, що ви робите?! Що ви робите! Гей, ви! Що робите! Відчиніть! Відчиніть зараз же! Не маєте права!

Але знадвору було по-давнішому тихо, ніхто не озвався — здавалося, ніхто його тут і не чув.

— Відчиніть! Не маєте права! Що ви робите, звірі! Фашисти! Гади!

Він бив і бив у двері, до одерев’яніння в кулаках. Від натуги з потилиці знову пішла кров, але Климченкові вже не шкода було життя — перед найбільшою несправедливістю в жахливій судорозі зайшлося його серце.

— Відчиніть! Відчиніть!

Не спиняючи стукоту, він почув, — ніби хтось з’явився там, знадвору; тоді він загрюкав і закричав міцніше — безладне, задишливе, образливе — і в мить ослабілої знеможеності почув:

— Шіссен будем робіт!

— Ага! Шіссен! Чорт з вами! Стріляйте! Стріляйте, гади!

Ззовні заворушилися, стишено загомоніли, — певно, радилися. Динамік у далечі все звучав, але задиханий Климченко в короткі зупинки своєї боротьби не міг розібрати нічого — так міцно стукало в грудях серце і била в скронях кров. Він лише почув постріли там, на передовій, — у відповідь на пропаганду довгі й короткі черги «дегтярьова» [6]. Це підбадьорило його, окрилило, і він загрюкав міцніше.

— Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!

Він і сам розумів, що ці слова його — марні, що про яке там право можна говорити з цими людоїдами, але він прагнув протестувати, бо не міг зробити нічого іншого. І він бив і бив кулаками, бив здоровим стегном, коліньми, надзвичайне душевне напруження з якогось запасу надало йому сили. Часом знадвору злісно гиркали німці, певно, вартові; він чекав і — чорт їх бери — готовий був прийняти їх чергу крізь двері, — це його не спиняло.