Ті, що співають у терні, стр. 167

— Ти ба, сталося диво, — сказав він.

Джастина всміхнулася йому.

— Ти ж ніколи не переставав любити мене?

— Ні, Herzchen, ніколи.

— Уявляю, скільки болю я, напевне, тобі завдала!

— Не в тому сенсі, що ти думаєш. Я знав, що ти мене кохаєш, і тому мав змогу чекати. Я завжди обстоював думку, що терплячий чоловік насамкінець неодмінно переможе.

— Тому ти вирішив дати мені можливість самій у всьому розібратися. Невже ти анітрохи не стурбувався, коли я оголосила про намір повернутися до Дрогеди?

— А то ні. Якби то був інший мужчина, я б не переймався, але ж Дрогеда… Дрогеда — це важкий суперник. Так, я стурбувався.

— Так ти знав, що я їду ще до того, як я повідомила тобі?

— То Клайд бовкнув, сам того не бажаючи. Він зателефонував до Бонна і спитав, чи не можу я хоч якось тебе зупинити, тому я попросив його потягнути час тиждень-два, поки я придумаю, що можна вдіяти. Не заради нього, Herzchen, ні, а заради мене. Я не альтруїст.

— Про це мені вже повідомила матуся. Але ж оцей будинок! Ти й справді придбав його місяць тому?

— Ні, не місяць і не придбав. Однак, якщо ти збираєшся продовжити свою кар’єру, і якщо нам знадобиться будинок у Лондоні, то я міг би подумати і про його купівлю. Ну, звісно, якщо він тобі подобається. Я навіть можу довірити тобі його переобладнання, якщо ти чесно пообіцяєш мені не прикрашати його рожевим чи помаранчевим.

— Я й гадки не мала, що ти такий хитрий. Чому ж ти одразу не сказав, що й досі кохаєш мене? Бо мені дуже хотілося, щоб ти це сказав!

— Ні. Ознаки цього були і ти сама могла їх побачити, мала побачити на власні очі.

— Боюся, що я страждаю на хронічну сліпоту. Нічого на власні очі я не бачила, і тому, напевне, потребувала трохи допомоги. І моя мати силоміць розкрила мені очі. Сьогодні увечері від неї прийшов лист, де вона пише, щоб я не поверталася додому.

— Твоя матір — чудова людина!

— Я здогадалася, що ти з нею бачився, Рейне. Коли?

— Я поїхав зустрітися з нею десь рік тому. Дрогеда — потрясаюче місце, але воно — не для тебе, Herzchen. Тоді я їздив, щоб відкрити твоїй матері очі саме на це. Ти навіть не уявляєш, який я радий, що мені вдалося це зробити, хоча не думаю, що сказав їй щось надзвичайно проникливе й розумне.

Джастина торкнулася пальцями його губ.

— Я сумнівалася у собі, Рейне. Завжди сумнівалася. І, можливо, завжди сумніватимусь.

— Ой, Herzchen, краще не треба! Для мене не може бути нікого іншого — тільки ти. Про це вже багато років знає увесь світ. Але слова кохання самі по собі не значать нічого. Я міг тисячу разів на день кричати «Я кохаю тебе!» — і анітрохи не вплинути на твої сумніви. Тому я не говорив про своє кохання, Джастино, я жив ним. Як ти могла сумніватися в почуттях свого найвідданішого кавалера? — Райнер зітхнув. — Що ж, принаймні останнє слово було не за мною. Можливо, ти й далі розважливо ставитимешся до порад своєї матері й вважатимеш їх вартими уваги.

— Благаю, не кажи так! Бідолашний Рейн, мабуть, твоє терпіння урвалося і тепер трималося на тоненькій ниточці. Не ображайся, що останнє слово залишилося за матусею. Це не має значення! І я на знак спокути й смиренності стала перед тобою на коліна!

— Слава Богу, що ця смиренність триватиме тільки сьогодні, — сказав Райнер вже бадьоріше. — А завтра ти оговтаєшся і будеш нормальною.

Напруженість стала покидати її: найгірше минулося.

— Знаєш, що мені подобається в тобі? А точніше, що я в тобі люблю? Ти змушуєш мене так попотіти й побігати, що я сумніваюся, що коли-небудь зможу тебе наздогнати.

Плечі Райнера трусилися від сміху.

— Тоді поглянь на майбутнє таким чином, Herzchen. Якщо житимеш зі мною під одним дахом, то матимеш можливість побачити, як це можна зробити. — Він поцілував її брови, щоки та повіки. — Ти мені потрібна такою, яка ти є, Джастино, і ніякою іншою. Щоб ані одна цяточка твого ластовиння не щезла, щоби жодна клітинка твого мозку не змінилася.

Вона просунула руки повз його шию і запустила пальці в таке густе й приємне волосся Райнера.

— О, якби ти знав, як я цього прагнула! — сказала вона. — Бо так і не змогла забути.

У телеграмі йшлося:

Поклавши телеграму на стіл, Меґі вп’ялася поглядом в осінні троянди, що пишно буяли в саду. Над трояндами — бджоли. Гібіскуси, дерева-щітки, евкаліпти-привиди, бугенвілії, що видряпуються високо-високо догори, перцеві дерева. Сад прекрасний, повний життя. Добре споглядати, як маленькі паростки виростають великими, змінюють колір та форму, в’януть і засихають. А потім з’являються нові маленькі паростки, щоб знову повторити той нескінчений круговорот життя.

Дрогеді слід зупинитися. Давно треба. Нехай все повториться ще раз із новими людьми. Я сама обрала свою долю, мені нема кого винуватити. І я не шкодую про жодну прожиту хвилину.

Пташка з терновою шпичкою в грудях — вона підкоряється незмінному закону; гнана цим законом, вона поспішає, сама того не усвідомлюючи, наштрикнутися на колючку і зі співом померти. Тієї миті, коли шпичка входить у її тіло, пташина не усвідомлює неминучої загибелі. Вона співає й співає, доки в ній не лишиться ані краплини життя, і їй буде несила взяти наступну ноту. Але ж ми, коли проштрикуємо собі груди терновими колючками, — ми знаємо. Ми усвідомлюємо. Та однаково робимо це. Однаково робимо.

УДК 821(94)

ББК 84.8АВС

М15

Жодну з частин даного видання не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі без письмового дозволу видавництва

Висловлюємо щиру подяку літературному агентству «Andrew Nurnberg Associates Baltic, Latvia» за допомогу в придбанні права на публікацію цієї книжки

Переклад з англійської: «The Thorn Birds» by Colleen McCullough, published by Avon Books, New York, 1979

Перекладач Володимир Горбатько

Дизайнер обкладинки Наталя Переверзєва

© Colleen McCullough, 1977

© Depositphotos.com/Yuri Arcurs, обкладинка, 2011

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2011

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2011

ISBN 978-966-14-1383-1 (укр.)

ISBN 978-0-380-01817-8 (англ.)

Є легенда про пташку, що співає лише раз у житті, співає милозвучніше за будь-яку істоту на всій землі. Щойно покинувши гніздо, ця пташина шукає тернину і не заспокоїться, аж поки не знайде. А потім, співаючи серед нещадно гострих гілок, врешті-решт наштрикується на найдовшу та найгострішу колючку. Помираючи, вона долає біль і своїм співом перевершує жайворонка та солов’я. Лиш одна бездоганно-прекрасна пісня, ціна якої — життя. Але її заціпеніло слухає увесь світ, а Бог на небесах — усміхається. Бо найкраще досягається ціною великого болю… Принаймні так легенда каже.

Літературно-художнє видання

МАККАЛОУ Колін

Ті, що співають у терні

Головний редактор С. С. Скляр

Відповідальний за випуск К. В. Шаповалова

Редактор С. С. Скляр

Художній редактор Т. М. Коровіна

Технічний редактор А. Г. Верьовкін

Коректор В. М. Немашкало

Підписано до друку 04.08.2011. Формат 84x108/32. Друк офсетний. Гарнітура «Minion». Ум. друк. арк. 36,12. Наклад 10000 пр. Зам. № 11-302.