Ті, що співають у терні, стр. 106

— Я не можу покаятися за те, що сталося між нами, — продовжив Ральф, коли його преосвященство промовчав. — Я каюся через те, що порушив обітниці — серйозні, з обов’язком, як саме моє життя. Я більше ніколи не зможу приступити до своїх обов’язків священика так, як я робив це раніше, так само ревно. Я гірко за це розкаююся. Але ж Меґі…

Коли це ім’я зірвалося у нього з вуст, Ральф нишком поглянув на обличчя кардинала Вітторіо, але той відвернувся, вочевидь, борючись зі власними думками й спогадами.

— Каятися через Меґі — це те саме, що вбити її. — Ральф стомлено потер лоба. — Не знаю, чи зрозуміло я висловлююся і чи зможу взагалі чітко висловити свої думки з цього приводу. Ніколи в житті не зможу я більш-менш адекватно висловити те, що відчуваю до Меґі. — Коли кардинал повернув голову назад, Ральф подався вперед у кріслі й побачив, як два його відображення у очах Вітторіо збільшилися. Очі Вітторіо були схожі на дзеркало: відбивали те, що бачили, але не залишали ані щілини для того, щоб побачити, що відбувається за ними. Очі Меґі — пряма протилежність: вони вели все глибше, глибше й глибше — аж до самісінької душі. — Меґі — це благословення, — сказав Ральф. — Вона для мене як щось святе, як свого роду таїнство.

— Так, я розумію вас, — зітхнув кардинал. — Добре, що ви це відчуваєте. Гадаю, в очах нашого Господа це пом’якшить ваш гріх. Заради вашого ж блага вам краще сповідатися отцю Джорджіо, а не отцю Гільєрмо. Отець Джорджіо не перекрутить ваших почуттів і пояснення мотивів. Він побачить істину. А отець Гільєрмо менш проникливий та чутливий, і тому може поставити під сумнів ваше щире розкаяння. Усмішка ледь помітною тінню промайнула на його тонких губах. — Ті, хто вислухує сповіді великих, вони теж люди, мій Ральфе. Ніколи не забувайте про це, допоки живете. У священицькому сані є вони сосудами, що містять Бога. У всьому іншому вони — прості люди. І прощення, яке вони відпускають, іде від Бога, хоча вуха, які вислуховують і роблять судження, належать людям.

У двері обережно постукали; кардинал Вітторіо мовчки дивився, як на інкрустований столик поставили тацю з чаєм.

— От бачите, Ральфе? Після Австралії я пристрастився до вечірнього чаювання. На моїй кухні його готують досить добре, хоча спочатку в них не виходило. — Він підняв руку, коли архієпископ Ральф потягнувся було за чашкою.

— Стривайте! Я сам наллю. Мені подобається бути «господинею».

— Я бачив багато чорних сорочок на вулицях Генуї та Рима, — зазначив архієпископ Ральф, спостерігаючи, як кардинал Вітторіо наливає чай.

— То спеціальні загони Дуче. Попереду в нас — дуже важкі часи, мій любий Ральфе. Його Святість твердо вирішив, що не має бути розколу між Церквою та світським урядом Італії, і він таки має рацію. Що б не трапилося, ми мусимо мати змогу служити всім нашим дітям, навіть якщо війна означатиме розкол між нашими дітьми, які воюватимуть один з одним в ім’я католицького Бога. Де б не були і кому б не належали наші серця та емоції, ми завжди намагатимемося тримати Церкву поза ідеологією та міжнародними конфліктами. Я покликав вас до себе, тому що добре знаю: ваше обличчя не видасть ваших думок, що б ви перед собою не бачили, а ще тому, що я не знаю людей, чиї дипломатичні таланти могли б зрівнятися з вашими.

Архієпископ Ральф гірко посміхнувся.

— Ви сприяєте моїй кар’єрі всупереч мені, чи не так? Що б зі мною було, якби я вас не зустрів?

— О, та ви б стали архієпископом Сіднейським — добра і вагома посада. — Його преосвященство широко всміхнувся. — Але шляхи нашого життя не завжди залежать від нас. Ми зустрілися тому, що так судилося бути, як і те, що ми працюватимемо безпосередньо на Його Святість Папу Римського.

— Я не бачу успіху наприкінці цього шляху, — сказав архієпископ Ральф. — Гадаю, результат буде таким самим, яким завжди буває результат безпристрасності. Ніхто нас не любитиме, і всі нас засуджуватимуть.

— Я знаю це, і Його Святість також це знає. Але ми більше нічого не можемо вдіяти. І ніщо не завадить нам молитися таємно за швидке падіння Дуче та фюрера, хіба ж ні?

— Ви й справді думаєте, що буде війна?

— Я не бачу жодної можливості уникнути її.

Кішка його преосвященства вийшла з сонячного куточка, де вона спала і дещо незграбно, через свій поважний вік, заскочила на коліна кардинала, вкриті мерехтливою мантією.

— А, Шебо! Привітайся зі своїм старим другом Ральфом, якому ти віддавала перевагу переді мною.

Жовті сатанинські очі пихато зиркнули на Ральфа — і заплющилися. Обидва чоловіки розсміялися.

15

Дрогеда мала радіоприймач. Нарешті прогрес дійшов і до Джилленбоуна у вигляді радіостанції Австралійської радіомовної комісії, і нарешті — нарешті! — у танців та вечірок з’явився гідний конкурент на ниві розваг. Саме радіо являло собою досить неоковирний об’єкт у горіховому корпусі, що стояв на маленькому вишуканому комоді у вітальні, а його елемент живлення у вигляді автомобільного акумулятора лежав у самому комоді. Щоранку місіс Сміт, Фіона або Меґі вмикали його послухати новини Джилленбоунського району та прогноз погоди, а щовечора Фіона та Меґі слухали загальнонаціональні новини. Як це дивно — отак раптово сполучитися із зовнішнім світом, слухати про повені, пожежі, дощі в кожній частині країни, про тривожну ситуацію в Європі, про австралійську політику, і не залежати від милості Блуї Вільямса та його спізнілих газет.

Коли першого вересня у випуску загальнонаціональних новин повідомили, що Гітлер напав на Польщу, вдома були лише Меґі та Фіона, і цю новину почули тільки вони. І не звернули на неї ані найменшої уваги. Адже про можливу війну говорили багато місяців поспіль, до того ж Європа була бозна-де. Вона не мала жодного стосунку до Дрогеди, котра, як відомо, була центром всесвіту. Але в неділю, третього вересня всі чоловіки зібралися з пасовиськ, щоб відвідати службу отця Ветті Томаса. Чоловіки цікавилися становищем у Європі. Ані Фіона, ані Меґі не здогадалися розповісти їм новину, яку почули у п’ятницю, а отець Ветті після служби поспішив до ферми Нарренганґ.

Як завжди того вечора радіо ввімкнули, щоб послухати загальнонаціональні новини. Та замість хрусткого оксфордського акценту диктора почулася простолюдна, безпомилково австралійська вимова прем’єр-міністра Роберта Гордона Мензіса:

«Шановні співвітчизники. З сумом виконую свій обов’язок і офіційно сповіщаю вас, що внаслідок наполегливого продовження Німеччиною вторгнення до Польщі, Великобританія виголосила їй війну, в результаті чого Австралія тепер також перебуває у стані війни…

Тепер можна припустити, що амбіції Гітлера полягають не в об’єднанні усього німецького народу під єдиним керівництвом, а у взятті під таке керівництво стількох країн, скільки можна підкорити силою. Якщо це триватиме й далі, то не буде у Європі безпеки, а у світі миру… Немає сумніву, що позицію Великобританії підтримують всі народи Британського світу…

Найкращою підтримкою нашої стійкості та стійкості Англії буде забезпечення належного рівня виробництва, розвиток професій та бізнесу, збереження високого рівня зайнятості, бо все це вкупі є гарантією нашої сили. Впевнений, що попри емоції, які ми переживаємо, Австралія готова вистояти і перемогти.

Нехай Господь своєю милістю та своїм співчуттям позбавить світ від цієї муки».

У вітальні запала довга тиша, переривана гулкими тонами короткохвильової трансляції промови прем’єр-міністра Великої Британії Невілла Чемберлена до британців; Фіона та Меґі поглянули на своїх чоловіків.

— Якщо рахувати Френка, то нас шестеро, — мовив Боб у повній тиші. — Всі ми, окрім Френка, займаємося фермерством, і це означає, що нас не візьмуть до війська. З тих скотарів, що працюють у нас, на мою думку, шестеро підуть на війну, а двоє захочуть залишитися.

— Я піду! — сказав Джек із сяючими очима.

— І я! — радо озвався Г’юї.

— І ми, — заявив Джимс від себе та від імені не надто говіркого Петсі.