Незвичайні пригоди Марко Поло, стр. 37

За два дні до відплиття Марко попросив у батька дозволу відвідати Мурано й попрощатися з друзями.

Був сонячний, осінній день. Марко з Джіаніною пливли по лагуні. Легенький вітер бавився волоссям дівчини. Хлопець веслував. Човен розтинав носом хвилі. Будинки й церкви ніби вітали їх з берега. Назустріч рухались вантажні човни й барки. Це була знайома картина, але сьогодні вона якось особливо вражала Марко. Хлопець помічав дрібниці, на які раніше зовсім не звертав уваги. Марко хотів назавжди запам'ятати картини рідної землі.

Джіаніна, якій недавно минуло п'ятнадцять років, була така гарна, що човнярі та молоді рибалки махали їй руками або пропливали мовчки, ніби зачаровані. Чорне волосся ніжно спадало їй на скроні й шию темними хвилями і прикривало вузенькі плечі. Її губи червоніли на засмаглому обличчі, наче спілі ягоди.

Попереду розкинувся Мурано. Там, де колись була римська вілла, тепер стирчали з землі тільки квадратні кам'яні плити, а біля огорожі, як і раніше, стояло старе фігове дерево, вкрите жовтим, червоним і коричневим листям.

Джованні вже чекав на них. Підтягнувши човна, він допоміг Джіаніні й Марко вийти на берег.

Друзі пішли в глиб острова. По дорозі вони відвідували місця, з якими в них були пов'язані спогади, постояли біля ставка, тепер уже майже зовсім засипаного. Говорили вони про щось незначне, звичайне, стороннє, намагаючись не думати про розлуку, яка чекала на них. Вони спокійно ходили по місцях свого дитинства, весело згадуючи маленькі дитячі витівки, і уявляли себе зовсім дорослими.

Адже широкоплечий Джованні з мозолистими робочими руками не сьогодні-завтра мав стати славнозвісним кораблебудівником, а на Марко чекала слава великого мандрівника, котрому скоро випаде подорожувати на верблюдах через пустелі. Хіба ж не він поїде до одного з наймогутніших володарів з дорученням від глави християнської церкви? Марко й Джованні, кожен по-своєму, виношували в своїх юнацьких серцях далекосяжні плани. І ось настав час розлуки.

Вони йшли по острову. Між ними легко ступала Джіаніна, котра мріяла колись стати нареченою морського розбійника Джованні.

Перед ними виблискує лагуна. Вітер здіймає на ній легкі хвилі. Осінній день заллятий тьмяним золотом післяобіднього сонця. Над коминами скляних майстерень здіймається дим, вітер підхоплює його і несе геть.

Скільки років не бачитиме Марко своєї батьківщини? В серці Джованні народжується мелодія, йому не знайти слів, щоб передати те, що він почуває зараз, але він заспіває пісню і нею виллє все, що має на серці.

Вони стоять на кам'яних плитах, біля їхніх ніг мерехтить вода. Вітер дме з лагуни, але потім стихає, зачепившись за садки на косі.

Друзі прощаються.

Міцніє голос Джованні, наливається красою. Підхоплена вітром, лине над морем пісня про розлуку, про мандри по безконечних шляхах, про радість повернення.

Джіаніна здивовано приглядається до свого друга, до його обличчя, на якому відбивається все, про що розповідає його пісня.

Джованні співає.

А біля причалу стоїть корабель, на котрому вирушить у дорогу Марко. Два вчених ченці, змучені важкими думами, ходять попід склепінням монастиря і проклинають долю, яка судила їм небезпечну подорож.

В думках Марко вже покинув Мурано. Його мрії випередили дійсність. Далі й далі рвуться вони вперед, ведуть його по безлюдних гірських стежках, по небезпечних лісових дорогах, кидають його в боротьбу з дикими звірами, які вночі підкрадаються до їхнього табору.

Змовкає пісня.

Джованні прощається з своїм другом. Вони обнімаються, і їм так прикро, що Джіаніна бачить, як блищать у їхніх очах сльози.

— Ти ще прийдеш сюди, Марко, — говорить Джованні, спихаючи в воду човна.

Джіаніна й Марко повертаються в Венецію.

Джованні ще довго стоїть на білому камені старовинної римської вілли і махає рукою. Ледь-ледь вирізняється вдалині човен з друзями, за будинками Венеції сідає сонце, горить-палає вогнями лагуна. Поволі темні обриси човна зникають вдалині, немов розтають у тумані осіннього вечора.

ЧАСТИНА ДРУГА

У СВІТ

Вони повільно йшли берегом. На землю спадав мовчазний, сірий вечір.

— Куди ми йдемо, брате Джіельмо?

Чернець не відповів, однак спинився і глянув на воду. Другий чернець мерзлякувато закутався в рясу. Так вони й стояли, непорушні й мовчазні. Біля їхніх ніг лежало море і щось шепотіло тисячами голосів.

— Ти питаєш, куди ми йдемо? — Брат Джіельмо широким помахом руки показав на море і на небо. — Туди! Наш шлях починається звідси, з оцього вузенького острівця. Але де він закінчиться?

— Хай захистить нас бог! — пробурмотів брат Ніколо да-Віценца і перехрестився. Потім крадькома зиркнув на свого супутника. — Ти вже старий, брате Джіельмо. Для такої справи папа міг би вибрати й молодшого.

Брат Джіельмо спокійно відповів:

— Плано Карпіні було шістдесят п'ять років, коли він за дорученням володаря всіх християн вирушив до татар.

— Тоді ти повинен знати, скільки страждань випало на його долю. Щоб приготувати собі нічліг, він розгрібав ногами сніг. А коли прокидався ранком, то був геть заметений снігом.

— Я знаю це, брате Ніколо. Ходімо краще назад, у монастир.

Чайка черкнула крилом об хвилю. Море зливалося з небом. Жодна зірка не проглядала серед хмар. Вітер розвівав коричневі ряси самотніх мандрівників.

В цей час Марко Поло потай вийшов з дому. Коли, досягнувши П'яцети, він побачив святково вдягнених людей, що гуляли при світлі факелів і ламп, почув їхні розмови, у нього трохи відлягло од серця. Там стояв їхній корабель, міцно пришвартований до дубових паль. По палубі ходив матрос. Він вовтузився біля вітрил, щось підтягував, поправляв і тихо лаявся.

Марко стежив за ним.

Він уже попрощався з своїми друзями Джованні й Джіаніною, з Мурано й Сан-Міхеле, з прекрасними й болючими спогадами дитинства. Тепер він прощався з Венецією.

Треба було повертатись додому. І раптом на кораблі трапилось щось незвичайне. На палубу вийшло двоє людей. Один з них був капітан, Марко впізнав його по довгій, аж до пояса, бороді. Але хто той. другий, що пошепки переконує в чомусь капітана? Марко підійшов ближче до корабля і, сховавшись за палею, почав спостерігати, що відбувається на палубі. Капітан одіслав матроса вниз.

Хто такий отой широкоплечий, кремезний чоловік? Марко не міг розгледіти його обличчя. Ця постать, форма голови, спокійні, врівноважені рухи… І враз, ще не побачивши незнайомця в лице, Марко впізнав його. Це був капітан Матео.

Що йому треба тут, власникові чорної барки? Що він шукає на борту корабля, який завтра з Ніколо, Мафіо й Марко Поло та ще з двома ченцями на борту має відплисти до Вірменії? Чому капітан одіслав матроса?

Чому вони розмовляють між собою так тихо? Марко нічого не міг зрозуміти. У нього з'явилась підозра. Чи не хоче Матео умовити капітана взяти участь у якійсь контрабандистській операції?

В цю мить чоловіки наблизились до його схованки. Але вони говорили так тихо, що Марко не міг вловити жодного слова. Однак по їхніх жестах хлопець зрозумів, що між ними досягнуто згоди. Матео голосно попрощався:

— До завтра, Антоніо!

Високий, кремезний, він зіскочив з трапа на стежку і подався на берег. Марко нерішуче пішов за ним. Побачивши, що Матео прямує до човна біля Понте дела паглія, він прискорив крок.

— Добрий вечір, капітане Матео! — голосно сказав він.

Той вражено зупинився.

— Це ти, Марко! — вигукнув він своїм громовим голосом. — Чого ти так пізно блукаєш у порту? — Поклавши юнакові на плече руку, він з батьківською теплотою мовив: — Я розумію тебе. Навіть я втратив би спокій! Ходімо, сідай до мене в човен. Я підвезу тебе додому. Побалакаємо трошки.