Незвичайні пригоди Марко Поло, стр. 26

Матрос кинув на стіл кістку, витер об штани руки і, вдоволено відкинувшись назад, почав безцеремонно, мовчки роздивлятись свого сусіда. Через кілька хвилин він знову надпив вина. Щось примусило Марко зробити те саме.

— Непогане винце, матросе, еге ж? До речі, як ваше ім'я? Мене звати Марко Поло.

Матрос знову, не знати чому, весело посміхнувся, розкрив нарешті рота і неквапом сказав:

— Мене звати Маріно. А тебе — Марко? Скільки ж тобі років?

Марко здалося, що в такому випадку обов'язково треба додати кілька років.

— Сімнадцять! — збрехав він.

Матрос похитав головою і випив вино. Марко зробив те саме. В голові його гуділо, а по всьому тілу розливалось якесь дивне почуття. Він міцно зціпив зуби.

— Запий водою, — немов здалеку долинув до нього голос матроса. Марко схопив простягнутий йому кухоль і жадібно почав пити.

— Ще, — попрохав він.

Маріно налив знову. Марко випив. В нього було таке почуття, немов він пережив страшну небезпеку. Цей день справді видався багатеньким на події. А на додачу він ще й звідав, як буває після випитого вина.

Маріно підкликав хазяїна:

— Принеси йому курятини!

Коли Марко з'їв м'ясо, йому стало краще. Він відчув прихильність до матроса, котрий так турбувався про нього, і вирішив розповісти йому, чом прийшов сюди слідом за ним.

— Послухайте, — почав Марко, — я не хочу від вас нічого приховувати, ви повинні знати, що я все дуже добре продумав. Я збрехав вам, мені не сімнадцять років. Тільки п'ятнадцять. Але ж ви й самі бачите, що я не кволий. Правда ж?

Маріно серйозно кивнув головою.

— Ти справжній велетень. Я б ніколи не зважився битись з тобою.

Але цей жарт не спантеличив Марко. Він продовжував говорити, нанизуючи слово за словом, як красномовець на П'яцеті. Він розповів про смерть матері, про батька, який уже чотирнадцять років не подає звістки, про дядька, який хоче запроторити його в монастирську школу.

— Маріно, що б ви робили на моєму місці? — спитав хлопець.

Матрос задумливо похитав головою.

— Спочатку тобі треба випити вина, — сказав він.

Марко знову замовив вина.

— Мені не залишається нічого іншого, як утекти, втекти якнайдалі, — мовив він. — Я вже добре все продумав. Що ви скажете на це?

Маріно одним ковтком випив вино і облизався.

— Значить, ти хочеш накивати п'ятами з дому? — спитав матрос. — Але чим же я можу тобі допомогти?

— Ви повинні узяти мене потай на корабель. Мені треба дістатися до Дамаска. Там у мене є одна справа. — Радий, що йому нарешті вдалося викласти перед матросом своє прохання, Марко очікувально дивився на нього.

— Ти хочеш у Дамаск?

— Я ще маю час до весни, — мовив Марко.

— Тебе хто-небудь спіймає, а ти тоді скажеш: Маріно провів мене потай на корабель — і мене пошлють на галери…

— Я не скажу нікому жодного слова… Клянусь вам!

— Але може статися так, що капітан просто викине тебе за борт. Що тоді?

Марко, бажаючи розвіяти всі сумніви, подавив у собі почуття страху і хвалькувато промовив:

— Хай викидає! Я вмію добре плавати…

Маріно засміявся.

— Значить, у тебе є справа в Дамаску, — озвався він по хвилі. — Можливо, весною я поїду з ескадрою республіки в Бейрут, Дамаск і Палестіну…

Марко не міг стримати радості.

— Ви знаєте, — захоплено мовив він, — коли я вперше побачив вас на базарі, то одразу ж вирішив, що ви мені допоможете!

Маріно підняв руку.

— Спокійніше, хлопче! До весни ще маємо час…

КОРОЛЬ ПОЛІВ

1267 року в Неаполітанському королівстві з'явився загін розбійників. Він складався з селян, у яких поміщики загарбали останній клапоть землі, із батраків, що не витримали сваволі своїх хазяїв. Через рік у загоні було вже 120 чоловік. Очолив його колишній батрак Анджоліно, людина з мужнім і справедливим серцем. Добра слава про нього рознеслась далеко за межі Неаполітанського королівства.

В містах і селах, скрізь, де проходив загін, Анджоліно чинив суд над поміщиками, котрі кривдили селян та ремісників, його присуди були справедливішими, ніж вироки підкуплених суддів. Відібрані гроші Анджоліно роздавав знедоленим людям. Народ звав його Королем полів.

Коли в ту штормову ніч Паоло стрибнув з барки і почав щосили гребти руками й ногами, щоб не піти на дно, все його тіло пройняв нестерпний біль, від якого він мало не втратив свідомість. Тоді він перестав рухатись і, як камінь, пішов на дно.

Через хвилину Паоло знову вихопився нагору. Хвилі били йому в обличчя. Юнак знав: щоб лишитись живим, він повинен будь-що триматись на поверхні. Ні про що він більше не думав: ні про Марко, ні про Джованні, ні про Джіаніну. Думав тільки про самого себе. В правому плечі так заболіло, що Паоло зойкнув, але не перестав гребти. Випльовуючи воду, він почав скидати свою куртку. Незабаром йому вдалось звільнитись від верхньої одежі.

Над ним звисало захмарене небо, на якому лише де-не-де проглядали зорі. Хвилинами з'являвся місяць. Тоді Паоло піднімав голову і намагався зорієнтуватись, куди йому плисти.

Навколо тільки вода, хвилі, біла піна, хлюпіт і завивання вітру.

Він знав, що десь зовсім близько має бути берег острова Лідо. Але з якого боку? Знову й знову, пересилюючи страшний біль, Паоло піднімав голову і очима впивався в морок, шукаючи темної смуги землі, однак нічого не бачив. Раптом він згадав, що вітер, коли його напрямок не змінився, дме паралельно до берега, тому треба взяти ліворуч і плисти проти хвиль. Розгубленість, яка ніби сковувала його, враз зникла. Налягаючи більше на ліву руку, Паоло швидко поплив в обраному напрямку. Він не хотів умирати. Все його єство чинило опір слизькій, мокрій смерті, яка чатувала на нього з усіх боків. Він уже втратив відчуття часу. Рухи його ослабли, і він навіть не піднімав більше голови, щоб відшукати очима землю. Адже це забирало в нього останні сили. Він ледве міг триматись на поверхні води і повільно, дуже повільно просуватися вперед.

Від утоми Паоло почав марити, йому здалося, наче він лежить у ліжку, а завивання вітру і хлюпіт води все віддаляється і віддаляється, він забув, що треба гребти, його ноги опустилися вниз і раптом… торкнулися грунту. Паоло вмить звільнився від заціпеніння. Земля була зовсім близько, він уже стояв на твердому дні. Вода сягала йому до грудей.

Хвилі лишились позаду. Паоло, сам того не помічаючи, заплив у якусь затишну бухточку. Неквапно, похитуючись, він побрів по воді, що ледве сягала йому до колін, з останніх сил вибрався і впав на м'якому прибережному піску.

Кроків за п'ятдесят від того місця, де міцним сном спав Паоло, стояла хатинка старого Дімітро, котрому, як казали люди, було вже біля ста років. Принаймні він пам'ятав події, які відбулися понад дев'яносто років тому. Коли імператор Барбароса зустрівся у Венеції з папою Олександром III, Дімітро уже був чималим хлопцем.

Неподалік від хатини Дімітро неправильним півколом розкинулись ще вісім рибацьких хижок. Правда, сам Дімітро вже не їздив рибалити, але допомагав своїм сусідам сушити рибу, лагодити сіті, ремонтувати човни. За це рибалки віддавали йому частину свого улову.

Дімітро прокинувся раніше за всіх і вийшов надвір.

Буря скінчилась, і лагуна виблискувала в блідому ранковому світлі, немов ніч проминула зовсім спокійно. Місяць на небі збляк, зірки попригасали. Раптом Дімітро помітив непорушне тіло Паоло. Той спокійно спав. Старий схилився, хотів поторсати його і побачив, що в незнайомця плече поранене і дуже розпухло. Дімітро обережно розбудив Паоло.

Над водою вставав холодний осінній ранок. Сонячний диск ще ховався за обрієм. Паоло розплющив очі і відчув, що змерз. Від першого ж поруху його пройняв біль у плечі. Він побачив над собою обличчя старезного діда і подумав, що спить. Тут Паоло згадав пригоди минулої ночі. Він і на мить не сумнівався, що барку капітана Матео захопила поліція і тому одразу ж благально заговорив до старого рибалки: