Незвичайні пригоди Марко Поло, стр. 23

З важким серцем подалася Джіаніна до свого друга. Вона знала, як Джованні любив Паоло. Звістка боляче вразить його. Але що ж їй робити? Вона повинна повідомити його про все, що трапилося, і чим швидше, тим краще.

Красота лагуни не хвилювала серця дівчини. Коли вона підійшла до залитої сонцем маленької верфі, Джованні саме стояв біля майстра Бенедетто і вислуховував одну з його мудрих і веселих порад. Раптом, все ще тримаючи в повітрі вказівного пальця, майстер урвав мову.

— А! Насувається буря, — сказав він до Джованні. — Ну що ж, хутко біжи їй назустріч! — і майстер зник у складі.

Джованні здивовано глядів услід старому. Як йому розуміти цей новий жарт майстра? Що він має на увазі? Нараз хлопець помітив Джіаніну. Вона йшла до нього повільно, зовсім не так, як завжди, коли, побачивши його, радісно кидалась назустріч. Джованні не знав, сміятися йому, чи бути серйозним. Однак радість була така велика, що гнів на майстра вмить забувся. «Хай знає, що Джіаніна — моя подруга, хай усі знають це!»

— Нарешті ти завітала до нас! — сказав він. Серйозність дівчини дивувала його. — Він одпустив тебе? — І одразу ж поправився: — Тобто… Марко… переказував що-небудь?

Але Джіаніна не звернула уваги на його розгубленість. Вона зупинилась перед ним, безсило опустивши плечі і почала розповідати, чого прийшла. Вітер тріпотів її сукнею, сонце осявало її темне блискуче волосся. Удари сокир і стукіт молотків ніби відлунювались у її голові.

Джованні витер рукою очі.

— Щось залетіло, — пробурмотів він і одвернувся.

— Ми не віримо, що Паоло втопився. Месер Бокко бреше! — сказала Джіаніна, щоб якось порушити гнітючу мовчанку.

— Звичайно, він бреше, — похопився й Джованні. — Зачекай, щось таки добре засіло мені в оці. Ну от, тепер ніби краще.

Він розповів їй, що вчора бачив чорну барку. Джіаніна радісно скрикнула, але одразу ж затулила рота рукою: адже це ще не значило, що Паоло живий.

Вони порадились, що робити далі. Джованні запропонував найперше розповісти про все майстру Бенедетто. Він, напевне, скаже їм, де мешкає капітан Матео. Джіаніна погодилася.

Майстер Бенедетто дуже серйозно вислухав їхню розповідь. Згадуючи відвідини Матео, пошкоджену барку, синці капітана і його, здавалось, трохи штучну веселість. Бенедетто уявляв справу в чорному світлі. Чи не було це якось пов'язане із зникненням Паоло? Можливо, Матео в бійці викинув свого супротивника за борт?

— Ходімо! — сказав він.

Джованні й Джіаніна вийшли з ним надвір. Мовчанка майстра непокоїла хлопця.

— Я розповім вам, де живе капітан Матео, — сказав Бенедетто і носком черевика намалював на піску, куди треба йти. — Підіть до нього. Найкраще завтра вранці. Сьогодні ви його все одно не застанете. І поясніть йому, що це я вас послав. Скажіть, що я хочу знати, як усе сталося. Але нікому не говоріть про це. — І він важким кроком подався в майстерню.

— Ну, тепер я піду, — сказала Джіаніна. — Найголовніше ми знаємо.

— Так, — відповів Джованні. — Іди… Сьогодні наче справжнє літо — цілий день можна пробути надворі.

Коли Джіаніна залишила його, він ще довго стояв, замислено втупившись поглядом поперед себе.

Марко повернувся додому пізно ввечері, йому відчинила двері служниця Марія.

— Приходив месер П'єтро Бокко, — сказала вона. — Він був у брата Лоренцо. Дуже гнівався, що вас немає дома.

Марко хотів сказати щось дошкульне, але, побачивши її заплакане обличчя, стримався. Він знав, як Марія побивалася за Паоло.

«Прийдіть-но ще раз, дядьку, і я вам скажу все, що думаю про вас!» сердито вирішив хлопець. Але бойового запалу йому вистачило ненадовго. Марні пошуки зовсім пригнітили його.

— Джіаніна вже спить? — спитав він.

— Вона чекає вас, пане.

Марко неквапом піднявся по сходах.

Коли він зайшов до кімнати, дівчина стояла біля вікна. Вона одразу побачила, що Марко повернувся ні з чим.

— Нарешті! — вигукнула вона, зрадівши, що принаймні скінчились важкі хвилини чекання. Їй хотілось швидше розповісти другові приємну новину. Одежу, яку Марко передав для Джованні, вона принесла назад і поклала в скриню. Зараз вона не хотіла говорити про це.

— Завтра вранці я знову почну пошуки, — сказав Марко.

Дівчина швидко підійшла до нього.

— Джованні знає, де є чорна барка, — мовила схвильовано вона. — Завтра ми підемо до капітана Матео, він хазяїн чорної барки.

КАПІТАН МАТЕО

Капітан Матео застогнав і перевернувся на другий бік. Крізь шпарки у віконницях до кімнати пробивалося сонце. Капітан хотів примусити себе ще трохи поспати. Робота його починалася лише ввечері. Вдень він майже ніколи нікуди не виїжджав. Зараз Матео міркував, чи варто заново перефарбувати барку, його прикро вразило порівняння, зроблене майстром Бенедетто: що барка схожа на труну з вітрилами.

В кухні брязкотіла посудом Люція — його дружина. Звуки, до яких Матео уже давно звик, сьогодні чомусь непокоїли його й дратували. Десь глибоко в душі він усвідомлював, що причиною роздратування була нічна подія, але ніяк не хотів признатися собі в цьому. Останнім часом він взагалі став часто замислюватись над своїм життям.

«Старієш, капітане Матео?» питав він себе.

Матео заплющив очі і задрімав. В напівсні перед ним спливали картини минулого.

Коли Матео було вісімнадцять років, він найнявся матросом на торговий корабель і залишив рідне місто. Поминувши Сіцілію, судно взяло курс на французький берег. Корабельні сухарі припали юнакові до смаку, він, бавлячись, виконував важку роботу. Уже тоді рідко хто зважувався затівати з ним сварку, та й сам Матео не чіпав нікого. Вони пробули вісім днів у порту Массалія, а звідти рушили в іспанські води. Жахливий шторм, що налетів з Африки, гарячий і нестримний, кинув корабель на скелі крутого берега. Врятувалось лише двоє: Матео і штурвальний. Молодий матрос подався пішки через Іспанію і, врешті, після найрізноманітніших пригод став солдатом гвардії іспанського короля.

Туга за рідним містом, за батьками і Люцією, яка тоді була ще дівчиськом, знову привела його в Венецію. Після смерті батька він продав його майстерню і. придбав собі вантажну барку. Люція стала його дружиною.

Як це було давно! І як він пам'ятав усе! Чи й справді він нічого не досяг у своєму житті? Під час морської війни з генуезцями, коли над республікою нависла грізна небезпека, він був одним з найхоробріших матросів і наганяв жах на ворожих солдатів. А ким він став тепер? Людиною, котра вимагає, щоб її називали капітаном? Марнолюбним диваком? Йому п'ятдесят років, його ще не покинула сила й кмітливість, його наказу підкоряється зграя контрабандистів. Вельможі, користуючись його послугами, беруть його під свій захист. Капітан Матео!

Надворі сяяло сонце. Чорна барка спокійно погойдувалась на хвилях у бухті.

Що йому завадило стати капітаном на гордому венеціанському фрегаті? Хіба він менше розумівся в морській справі, ніж декотрі з тих, що звалися капітанами?

Так, все було б інакше, якби він був сином багатого патриція! Та чи варто думати про це? Хай йому чорт!

Міцний ранковий сон погасив думки й спогади. Коли Люція відчинила двері і гукнула його, то у відповідь почула лише гучне хропіння. Вона повернулась назад у кухню і з жалем здвигнула плечима.

— Доведеться вам ще зачекати, — сказала вона Марко, Джованні й Джіаніні, які, з'явившись до неї, сказали, що вони будь-що мусять поговорити з капітаном Матео, бо йдеться про дуже важливу справу.

— Але що ж вам треба? — знову спитала Люція, натираючи піском і оцтом мідяний казан, який уже блищав, немов дзеркало. — Якщо ви розповісте мені, то, може, я й розбуджу його…

— Нас послав майстер Бенедетто з Мурано, — вихопилось у Джіаніни.

— Майстер Бенедетто? І одразу аж трьох посланців? — Люція, ледь стримуючи посмішку, поставила казан на стіл і витерла руки.