Незвичайні пригоди Марко Поло, стр. 17

В садках майже не лишилося листя. Крізь гілля проблискували вогники у вікнах будинків.

— Підемо до нас! — сказала Джіаніна.

Але Джованні вже прямував до свого будинку.

— Я зараз повернусь! — гукнув він.

Коли Джованні зайшов до кімнати, батько сидів перед каміном і дивився у вогонь. На столі стояла тарілка з шматочком ковбаси, яку йому принесла ще за дня сусідка.

— А! Це ти! — мовив Ернесто, піднімаючи голову. — Сідай і їж. Мабуть, добре зголоднів… Здається, надворі погода зовсім розгулялася?

На обличчя Ернесто падали відблиски вогню. Джованні сів поруч нього і простягнув до каміна руки.

— Спочатку трішки нагріюся, — сказав він. — А ви, тату, вже їли?

Батько ствердно кивнув головою. «У хлопця ноги аж посиніли від холоду», подумав він.

— Погрійся, сину!

— Не знаю, чого в мене сьогодні так радісно на серці, — озвався Джованні, не в силі одвести погляду від яскравого вогню.

Батько посміхнувся.

— Буває інколи так.

— Мені треба зараз же йти до Джіаніни, — похопився раптом хлопець. — Вони чекають там на мене. Адже сьогодні Марко спатиме в нас.

А батько в цей час думав про те, що скаже месер Кельзі, одержавши свого каплуна, яким так знехтували. В душі він уже вирішив піти вранці до месера Кельзі і взяти двісті цехінів. А може, краще зачекати, доки багатій вдруге зробить йому пропозицію?

— Тату, а що ви їли?

— Мало не скуштував каплуна, — сказав Ернесто, гірко посміхаючись. Джованні здивовано глянув на нього.

— Їж, їж, та будь дужим, щоб будував добрі кораблі. — Батько витягнув з-під лави поліняку і кинув її у вогонь. Полум'я жадібно лизнуло деревину.

Осіння буря лютувала всю ніч. Але вранці крізь сіре хмаровиння пробилося сонце і розлило по небу найчудесніші барви.

Марко залишився на ніч у Джованні. Друзі довго розмовляли. Було приємно, лежачи в ліжку, наслухатися до завивання вітру, який десь там за стінами дому шарпав віконниці.

А вранці все вгамувалося. Острів тихо дрімав під першим промінням сонця, ведучи нечутну розмову з хвилями.

Ернесто, який мало спав після свого каліцтва, вже порався на кухні. Розпаливши вогонь, він повісив над ним мідяний казанок з водою. Невдовзі з сусіднього дому прийшов Паоло будити Марко. Вони домовились виїхати якомога раніше, щоб П'єтро Бокко не завважив їхньої відсутності..

— Я скоро знову приїду до вас, — сказав на прощання Марко.

Джованні проводжав друзів сумним поглядом.

СІЛЬ

Майже в ту саму годину, коли після шістнадцятилітнього урядування помер своєю смертю дож Венеції Реньєро Зено, скінчився й строк служби патрона арсеналу П'єтро Бокко. Згідно закону він пробув на цій посаді тридцять два місяці і збувся свого звання сімнадцятого липня 1268 року.

Тепер уже месер П'єтро Бокко жив не в «пеклі» — похмурому палаці за масивними мурами арсеналу — а переселився у свій дім, розташований над одним з рукавів Великого каналу. Нарешті він знову почував себе вільно і міг повністю проявити свої сили. Смерть сеньйори Поло і призначення його опікуном та управителем майна племінника були для нього саме вчас.

Він знищив писаря Луїджі Фаріно, котрий надто дошкуляв йому своїми не в міру настирливими натяками, і надалі був готовий з допомогою хитрощів і сили змітати з свого шляху всі перешкоди. Щождо племінника, то П'єтро Бокко здавалося, що в руках брата Лоренцо він не стане для нього обтяжливим.

П'єтро Бокко мав намір згодом ближче придивитися до Паоло, який, на його думку, був у надто тісних стосунках з хлопцем. Слуга не подобався йому. Правда, у П'єтро Бокко не було жодних доказів, які б підтверджували його підозру, але підсвідомо він відчував, що слуга знає більше, ніж йому належить знати. Одначе тепер його увагу заполонило інше, і все, що не було з ним безпосередньо пов'язане, відступило на задній план.

П'єтро Бокко, відіславши секретаря, який знайомив його із списком закуплених товарів, замислено ходив по кімнаті, його голова була сповнена думками. На високому чолі то сходилися, то розгладжувалися зморшки, а зведені докупи брови чорніли над орлиним носом, немов грозові хмари. Він думав про п'ятнадцять мішків солі, що лежали. в нього на складі, і про барку, яка з відчайдушними людьми на борту мала непомітно пройти вночі — крізь кільце поліцейської охорони. За цю ризиковану операцію можна було заплатити в'язницею і засланням, але, водночас, вона обіцяла і тисячу дукатів.

М'який персидський килим поглинав кроки П'єтро Бокко, який невпинно ходив по кімнаті.

«Це що — страх, П'єтро Бокко?» спитав він самого себе, його рот скривився в глузливо-презирливу посмішку. Для далекосяжних планів страх був поганим порадником. Але ж він таки відчував страх, хоч і намагався приховати це від себе. Немов маленький хижак, сидів він у якомусь куточку мозку месера Бокко, прагнучи паралізувати його сили. Чи, може, сумління нагадувало про себе?

На обличчі П'єтро Бокко знову проступила беззвучна посмішка, спотворивши його правильні риси.

Сумління? Що важило сумління в ці часи, коли під натиском дукатів ставали глухими серця?

Адже заслання і в'язниця загрожували лише в тому разі, коли б задум не вдався.

Тисяча дукатів! Як приваблювали вони П'єтро Бокко!

Тепер П'єтро давно вже вирішив, що був би дурнем, коли б відмовився від цієї справи.

Він через силу відігнав від себе важкі думки. Крім невгамовного честолюбства, месер Бокко володів ще й багатою уявою, яка не раз допомагала йому знаходити вихід у хвилини вагань.

Сонце кинуло на стіл і на килим тінь од віконної рами.

П'єтро Бокко не помічав цього.

Вітер завивав за стінами. В кімнату долинав плюскіт хвиль і людські голоси. П'єтро Бокко не чув нічого.

Він мріяв про найвищу посаду, яку республіка могла дати людині купецького походження.

П'єтро Бокко уявляв себе одягненим у пурпурне вбрання, яке носили дож та його радники, йому надано всі привілеї дворянства. Тисячний натовп вигукує: «Хай живе П'єтро Бокко!» «Хай живе великий канцлер П'єтро Бокко!»

Його обрано пожиттєво на високу посаду, нагороджено орденом святого Марка, його називають «ваше превосходительство», а під час аудієнцій йому поступаються місцем усі сенатори і судові чиновники міста, за винятком радників дожа та прокураторів [7]. Йому довірено велику печатку республіки, відкрито всі державні таємниці.

І все це він! Великий канцлер П'єтро Бокко!

П'єтро Бокко провів рукою по лобі і раптом пробудився від своїх мрій. Хтось постукав. В його очах з'явився холодний блиск. Відчинились двері, і слуга доповів, що прийшов хазяїн барки Матео, який сам себе гордо величав капітаном.

— Скажи йому, хай зачекає! — суворо наказав П'єтро Бокко і знову замислився.

Тепер він уже твердо обмірковував свої плани. Мрії про майбутнє немовби омолодили його. Взагалі, відколи П'єтро Бокко звільнився від суворої, одноманітної служби в арсеналі, він почував себе бадьорішим, жадібним до торгових справ. Ще й сьогодні його проймав холодний дрож, коли він згадував, якими сірими й утомлюючими були оті тридцять два місяці.

А він же думав залишитись ще на тридцять два місяці.

Ні, час в арсеналі минув для нього недаремно, йому вдалося зав'язати чимало корисних знайомств. Ось хоч би з власником барки Матео, який уже не раз ставав йому в пригоді. Матео, котрий любив, щоб його називали капітаном, був одчайдушною людиною. Лагуну й фортечні укріплення він знав, як свої п'ять пальців, а під час змагань на човнах, що провадились кожного року, здобував перші премії. Дехто жартома говорив, ніби він спілкується з самими духами вітрів. Траплялося, що навіть за найбільшого штилю він умів спіймати трішечки вітру, і того було досить, щоб дістатися до призначеного місця. Але тихцем про капітана Матео говорили й інше.