Знахар, стр. 63
А неправду, бодай невелику, бодай узагалі незначну, могла відкрити тільки одна людина: професор Вільчур.
Усе вийде на яв… тільки в тому випадку, якщо професор Вільчур знову все згадає…
Руки й ноги професора Добранецького були немов із криги, але в скронях шалено пульсувала кров.
«Як учинити?..»
А якщо він не скаже, то чи буде це негідним учинком? Чи те, що Вільчур залишиться в таких умовах, у яких він живе й до яких він звик, означатиме для нього трагедію?
«Адже Корчинський викликав мене за свідка цілком випадково! І я зовсім випадково, хай йому грець, погодився! Якби не це… Антоній Косиба довіку залишився б Антонієм Косибою і зовсім не почувався би цим скривдженим».
Саме так! І цим і слід керуватися. Якщо ніхто не знає, що йому завдають кривди, то кривди немає. Вільчур не усвідомлює, що був колись іншою людиною. Він уважає свою долю звичайною. Отже, немає щастя без усвідомлення, та немає й нещастя…
Дзвоник різко розлігся в коридорі.
– Прошу встати, суд іде, – долинув до вух Добранецького голос возного.
Він не рушив з місця. У залі читали вирок.
«А що буде, якщо його засудять?» – майнула в палаючому мозкові пронизлива думка.
Стиснув кулаки.
«Ні, не можуть його засудити», – переконував він себе.
За, хвилину із зали почувся гомін, стукіт стільців і якісь вигуки. Двері розчахнулися. Присутні висипали в коридор.
Із виразу облич цих людей неважко було зрозуміти, що вирок був виправдувальним. Добранецький полегшено зітхнув. Йому здавалося, що весь тягар відповідальності впав йому із серця.
Повз нього проходили, жваво жестикулюючи й голосно розмовляючи. Селяни в брунатних кожухах, лікарі, адвокати, мельник із сином, подружжя Чинських. Нарешті серед найбільшого гурту йшов знахар Косиба зі своїм адвокатом, молодим Чинським та його нареченою.
Адвокат Корчинський спинив усіх біля професора Добранецького. Він щось весело говорив, за щось дякував.
Професор намагався посміхатися, потріскав їм руки, проте очі потупив. На коротку мить, підвівши погляд, він зустрівся з очима Антонія Косиби. Зусиллям волі Добранецький опанував себе й примусив не скрикнути. Косибин погляд був неспокійним, настійливим, напівпритомним.
Нарешті всі пішли, і вкрай виснажений Добранецький упав на лавку.
Ніч була важкою. Він і на мить не заплющив очей, крутився в ліжку. Удячний Корчинський зарезервував йому щонайкращий номер у першокласному готелі. Тут було зручно й затишно. Але заснути Добранецький не міг. На світанку, утомлений безсонням, він натиснув кнопку дзвоника й наказав принести міцного чаю й коньяку.
Лише випивши майже цілу пляшку, він зміг заснути. Прокинувся пізно, з головним болем. З Варшави принесли телеграми. В одній з них його асистент із клініки нагадував про термін з’їзду в Закопаному, де професор мав головувати
назавтра. Друга телеграма була від дружини, яка наполягала, аби він швидше повертався.
– Було ще кілька добродіїв, – повідомив готельний служник. – Вони питали, коли ви зможете їх прийняти.
– Нікого не прийматиму. Я погано почуваюся. Так і скажіть.
– Авжеж, пане професоре. А що відповісти адвокатові Корчинському?
– Те саме, що й усім.
Він устав лише пізно ввечері. Треба було спакувати валізки й повертатися до Варшави. Проте Добранецький не міг спромогтися на жодне зусилля. Кілька годин він безцільно тинявся містом, потому купив усі газети й повернувся до готелю. У пресі були розлогі репортажі із зали суду й мотиви виправдувального вироку.
«Отже, усе гаразд, – переконував він себе. – Я просто занадто вразливий. Треба взяти себе в руки!»
Та це рішення небагато допомогло. Щойно він заходився пакувати речі, як його знову огорнула байдужість і таке роздратування, що він знову замовив коньяк у номер. Та попри це наступну ніч провів без сну.
Рано-вранці він прийняв рішення. Вийшов, не поснідавши, сів у перше-ліпше таксі й назвав адресу Корчинського.
Господаря він застав ще в халаті.
– Доброго ранку, дорогий професоре, – вигукнув адвокат. – Я був у вас учора двічі, та мені сказали, що ви занедужали…
– Так, так… Ми можемо побалакати віч-на-віч?
– Ну звісно! – Корчинський устав і причинив двері. – У чому справа, професоре?
– Як зветься ця панна? Наречена Чинського?
– Вільчурівна.
– Марія-Йоланта?
– Напевне Марія, а друге ім’я зараз перевіримо.
Витягнув із шухляди течку з паперами. Пошукав і нарешті знайшов.
– Так. Марія-Йоланта Вільчурівна, донька Рафала й Беати, уродженої Гонтинської.
Глянув на професора. Добранецький сидів блідий, заплющивши очі.
– Адвокате, – здушено проказав він. – Мушу вам повідомити, що це… вона… його донька.
– Чия донька? – здивувався Корчинський.
– Донька Антонія Косиби.
– Не розумію, пане професоре.
– Невже Косиба про це не знав? І вона теж не здогадувалася?
Корчинський глянув на нього недовірливо.
– Пане професоре, – почав було, – це якесь непорозуміння, Косиба справді оперував цю дівчину, і вона ставиться до нього якнайсердечніше, та запевняю вас, що жодної спорідненості тут бути не може…
Добранецький хитнув головою.
– А я вас запевняю, що це батько й донька. Справжнє ім’я Антонія Косиби – Рафал Вільчур.
Він немовби викинув із себе ці слова й тепер важко дихав.
– Як це?
Професор довго мовчав.
– Так, – мовив він, неначе до себе. – Я його впізнав. Не міг помилитися й не помилився. Цей знахар – це професор Вільчур, який зник тринадцять років тому.
Він раптом підвівся.
– Де він, прошу, проведіть мене до нього.
Адвокат злякався, що професор раптово захворів на якусь нервову недугу.
– Будь ласка, сядьте, любий професоре, – лагідно сказав він. – Мені здається, що це якась помилка.
– Немає тут жодної помилки. Це професор Вільчур. Ви коли-небудь чули про знаменитого варшавського хірурга Рафала Вільчура?
– Звичайно. Адже ви, пане професоре, керуєте клінікою його імені.
– Так. Тринадцять років тому Вільчур зник. Усі гадали, що він вчинив самогубство… У його родині сталася певна трагедія. Труп не знайшли… Я був його асистентом, правою рукою. Очолив після нього кафедру, став завідувачем клініки. .. Так… Це він.
– Неймовірно! – уже з більшим переконанням мовив Корчинський. – Але ви помиляєтеся, професоре. Звідси випливає, що він протягом тринадцяти років ховався під чужим ім’ям. Навіщо?
– Амнезія. Утрата пам’яті.
– Мабуть… неймовірно. Тринадцять років?
– Напевне.
– Пробачте, пане професоре. Власне, почувши це з ваших вуст, я не повинен мати жодних сумнівів. Та чи можливе таке з точки зору науки?
– Цілком. Ретроградна амнезія. Медицина знає чимало таких випадків. Регресивна втрата пам’яті… Людина забуває усе своє попереднє життя. Після війни було відзначено сотні таких випадків.
– Це наслідок психічного потрясіння?
– Причина не така вже й важлива. Амнезія зазвичай настає після більш чи менш тривалої втрати свідомості.
– І це невиліковне?
– Буває, що й так. Та переважно… Проте не гаймо часу. Де він?
– Косиба? Виїхав разом із Чинськими. Вони його забрали. Але це справді сенсація! І ви абсолютно впевнені, пане професоре?
– Абсолютно!
– Хай йому грець! Якби ж то я знав це під час розгляду! Я би просто вразив цим прокурора й суддів! Уявляєте собі такий ефект?!
Проте Добранецького не цікавив цей бік справи.
– Я лише пізніше це зрозумів, – ухильно мовив він. – А тепер… Ви можете дати мені адресу цих Чинських?
– Залюбки. Ви збираєтеся туди поїхати?
– Звичайно.
– І маєте надію вилікувати Косибу, чи то пак Вільчура?
– Тут не треба жодного лікування. Просто досить пригадати йому, хто він такий. Якщо це не допоможе… тоді нічого не вдієш.
– Це ж треба! Та щось він таки мусить пам’ятати, якщо не забув, як лікувати?
– Так. Тому я сподіваюся на краще, – відповів, підводячись, Добранецький.
Розділ XX
Потяг, відсапуючись, зупинився на маленькій станції. Був ясний, сонячний ранок. Дахи будинків укривав товстий шар снігу, гілки дерев згиналися під його вагою. Широкий краєвид, що відкривався з перону, здавався чимсь святковим у свій білизні й сліпучості, усе неначе усміхалося й вабило своєю пухнастою, лагідною тишею.