Знахар, стр. 55

– Дозволь же й мені, – пан Чинський простягнув до Марисі обидві руки, – подякувати тобі за щастя нашого сина.

– Це я завдяки ньому щаслива! – усміхнулася Марися, яка трохи посміливішала.

– Ви тільки погляньте, яка вона гарна! – вигукнув Лешек, який досі спостерігав за цією сценою з якимсь радісним заціпенінням.

– Вітаю тебе, хлопче! – батько поплескав його по плечу.

– Є із чим, правда? – Лешек гордовито скинув головою. – Але ви її ще не знаєте. Коли познайомитеся так, як я, то побачите, що це справжній скарб, просто втілене диво!

– Лешеку! – засміялася Марися. – Як тобі не соромно так обманювати! Після такої реклами твої батьки дошукуватимуться в мені бодай чогось на її підтвердження! Як же прикро вони розчаруються, коли виявиться, що я проста й дурненька дівчина…

– Твоя скромність, – перебила пані Чинська, – це вже величезне достоїнство.

– Це не скромність, пані, – Марися похитала головою. – Будь ласка, не думайте, що я не усвідомлюю, хто я така, і як важко мені буде, скількох зусиль, якої праці коштуватиме, щоб наблизитися до рівня Лешека, і вас, і вашого світу бодай настільки, щоб не осоромити Лешека моєю відсутністю освіти й виховання. А якщо я наважилася на це, якщо попри все погодилася на будь-які… розчарування… приниження, то лише тому, що я так сильно його кохаю…

Вона говорила швидко, не дивлячись на них, а її прискорений подих свідчив про те, що вона ділиться своїми найпотаємнішими думками.

Лешек подивився на батьків переможним поглядом, неначе промовляючи:

«Бачите, яку я вибрав дівчину?!»

– І якщо я нині така щаслива й така горда, що стану його дружиною, – продовжувала Марися, – то анітрохи не тому, що будь-яка бідна продавчиня мріє вийти заміж за багатого й гарного чоловіка. Щоправда, я тішуся, що він, знаючи стількох шляхетних панянок, які могли зрівнятися з ним і багатством, і становищем, обрав мене, нікому не потрібну сироту, але я щаслива й горда лише тому, що це саме він, найблагородніша й найкраща людина, яку я знаю.

Пані Чинська пригорнула її.

– Ми розуміємо тебе, люба дитино. І тим більше запевняємо, що вже оцінили чесність твоїх намірів. Будь певна, що тебе серед нас не спіткають жодні неприємності, навпаки, ти знайдеш щирі серця й найбільшу допомогу в усьому. Не кажи ніколи більше, що ти сирота, бо віднині, дорога дитино, у тебе є ми і дім, який відтепер став і твоєю домівкою.

Марися знову схилилася до її руки, щоб поцілувати й приховати сльози, які виступили на очах.

– Ви така добра, пані, – прошепотіла вона. – Я й не уявляла собі, що ви така добра… мамо.

Пан Чинський, теж схвильований, усміхнувся у вуса й кахикнув:

– Ну, а тепер, – сказав він, – якщо ми вже про існування нашого дому згадали, гадаю, найкраще буде, коли ми всі туди поїдемо. Допоможемо Марисі спакувати її лари й пенати, і заберемо її до Людвикова.

– Звичайно! – притакнула пані Елеонора. – Немає жодної причини, аби Марися залишалася тут.

Дівчина знову зашарілася, а Лешек сказав:

– Бачиш, мамо… Боюся, що моїй Марисеньці буде трохи прикро. У Людвикові стільки гостей, людей, які для неї ще зовсім чужі…

– То ти хочеш, щоб вона й далі залишалася тут? – здивувалася пані Чинська.

– Боже збав! Але в мене виникла певна ідея. Я хотів би поїхати з Марисею до Вільна.

– Тепер? У свята?

– До свят ще п’ять днів. Мусимо туди поїхати, бо йдеться про дві речі: по-перше, маємо борг удячності перед цим шляхетним Косибою, якого посадили до в’язниці через те, що він урятував нам життя. Я хочу доручити його справу Вацекові Корчинському. Такий адвокат, як він, зуміє все. А я б не пробачив собі найменшого недбальства щодо людини, якій я всім завдячую, і яка виявила Марисі таку безмежну прив’язаність.

– Це цілком зрозуміло, – погодилася пані Елеонора.

– А по-друге, ідеться про певні доповнення, яких вимагає гардероб моєї королеви. Я особисто цьому не надаю жодного значення, проте мені б не хотілося, щоб серед людвиківських гостей вона почувалася незручно. Маю надію, що з допомогою Вацекової матері ми із цим якось упораємося.

Пані Чинська кивнула головою.

– І тут я з тобою погоджуюся. Проте не до кінця. Я не можу беззастережно покладатися на смаки пані Корчинської. Отож, я сама поїду з вами, щоб цим зайнятися.

– Мамо! Ти янгол, – вигукнув Лешек.

Він справді був удячний матері за таке рішення. Волів, аби перш ніж приїхати до Людвикова, Марися зблизилася з кимсь із його родини, мала можливість звикнути до нової ситуації. Знаючи справжній талант своєї матері в спілкуванні з людьми, Лешек не сумнівався, що під її впливом така розумна й чула дівчина, як Марися навіть протягом короткого часу багато засвоїть, передусім свободу поведінки, на яку в новому оточенні зазвичай важко здобутися.

Півгодини потому Чинські поїхали додому, бо пані Елеонора мусила зібратися в дорогу. Лешек і Марися залишилися й мали вирушити за дві години, щоб зустрітися з матір’ю на станції. Тим часом до прибудови прийшов старий Прокіп і запросив обох на вечерю. Те, що молодий дідич із Людвикова бере за жінку дівчину з-під його даху, було для нього, як запевняв старий Мельник, великою честю. Тож на столі навіть з’явилася пляшка вишневої наливки, а на честь наречених господар проголосив довгу промову, щедро прикрашаючи її цитатами зі Святого Письма та особистими філософськими розважаннями.

До нічного поїзда зазвичай приходило небагато пасажирів. Того дня, як це завжди буває перед святами, у залі очікування зібралося чимало торговців з містечка, які їхали до Вільна по товар. Поява Лешека з Марисею в супроводі пані Чинської викликало зрозуміле пожвавлення. Начальник станції уважав за обов’язок привітатися з пані Елеонорою й запитати:

– Шановна пані втікає з наших країв на свята?

– Ні. Ми повертаємося за кілька днів, – відказала пані Чинська. – Я лише їду із сином та майбутньою невісткою, аби дещо придбати.

Начальник аж рота роззявив від здивування. А Лешек усміхнувся й задоволено подумав:

«Ну, завтра вони матимуть про що побазікати в Радолишках та околицях».

Розділ XVIII

За тюремною пекарнею прорвало каналізаційну трубу. В’язні, чиї вироки ще не затвердили, не були зобов’язані працювати, проте Антоній Косиба зголосився добровільно. Він волів тяжку фізичну працю, аніж бездіяльність у задушливій камері, де треба було вислуховувати розповіді товаришів про різні злодійські вилазки, бійки й плани про інші такого штибу оборудки в майбутньому. Після таких порожніх днів приходили втомливі безсонні ночі. Тому Антоній просився до будь-якої роботи. Коли треба було зсипати вугілля, чистити подвір’я чи дахи від снігу, носити картоплю на кухню – він зголошувався першим. Потому, змучений, засинав мертвим сном і не мав часу думати ані про Марисю, ані будь про що інше.

Вирок сприйняв байдуже. Хоча він і вважав це кричущою несправедливістю, проте не протестував. До несправедливості він звик віддавна. Вона його не обурювала, не дивувала, навіть не засмучувала. Антоній Косиба знав, що бідна людина мусить до неї звикнути, призвичаїтися, як до сльоти й морозів. Бог, що її послав, створив також злих, нечулих, жорстоких і немилосердних людей.

Від апеляції Антоній теж нічого не сподівався. Його турбувало й не давало спати ночами лише одне: як там дасть собі раду Марися?

Щоправда, знаючи Прокопа Мельника, він не припускав, щоб у його домі дівчину могла спіткати якась кривда, та чи для такої панянки, як вона, ота самотність на відлюдді не є кривдою? А він собі вже наобіцяв! Так гарно уявляв їхнє спільне життя під одним дахом. Звичайно, він почав би брати гроші від своїх пацієнтів, особливо від багатих, аби їй було на книжки, які вона так любила, на гарні сукні, які більше личать до її ніжної вроди, ніж звичайні перкалеві плаття. Уранці він працював би у млині, по обіді з її допомогою приймав би пацієнтів, а вечорами Марися читала б уголос різні вірші й романи своїм дзвінким голоском.