Знахар, стр. 41
«Слава Богу, що цього не сталося», – думав він.
Вони ще довго бродили лісом і вже майже стемніло, коли вирішили повернутися. Крізь частину лісу, де було чимало
ям і корчів, їхали повільно. Зрештою, підстав непокоїтися не було. Лешек знав дорогу як свої п’ять пальців, знав кожний рівчак, кожний камінь, кожний поворот. До путівця він доїхав би й у темряві, а при світлі нічного рефлектора можна було цілком безпечно рухатися на пристойній швидкості.
Так принаймні вони думали.
Тієї самої миті, коли мотоцикл виїхав з лісу, і його голосний гуркіт сповнив галасом сонну рівнину аж до путівця, за одним із поворотів бічної дороги з’явилася тінь чоловіка.
Екс-семінарист Зенон довгенько тут чекав. Він проспав у рівчаку кілька годин і навіть боявся, чи саме тоді мотоцикл не проїхав назад до путівця. На щастя, хвилювався він даремно. Від віцкунського бору наближався гуркіт машини, іноді з підвищень на дорозі далеко в темних зарослях зблискував промінь яскравої зелені, вихопленої фарою.
– Тепер вони від мене не втечуть, – буркнув Зенон.
Він уже тиждень, як пив не просихаючи. Вициганив у тітки в Свенцянах кількадесят злотих і, повертаючись до Радолишок, коли пішки, коли попутною бричкою, не оминув жодної корчми, жодного шинку. Повертався, аби ще раз прохати в батька пробачення, хоча й не вірив, що таке станеться, і в розпачі впивався горілкою аж до непритомності. Коли по обіді побачив на дорозі мотоцикл Чинського й упізнав тих двох, винуватців його вигнання з дому, у його п’яній голові з усією силою озвалася ненависть і прагнення помсти.
«Тепер вони відплатять мені за мою кривду», – повторював він собі.
Зенон знав, що вони повертатимуться цим шляхом, що іншого немає. Сів у рівчаку за поворотом і чатував.
Йому ще гуло в голові, і ним добряче хитало, проте почувши наближення мотоцикла, Зенон почав діяти швидко й за планом. Він усе докладно обміркував. Якраз за цим поворотом дорога здіймалася досить стрімко, і Чинському доведеться додати газу, і зробить він це сміло, бо ж поворот різким не був.
Коли за поворотом він побачить непередбачену перешкоду, буде запізно гальмувати, і катастрофи не уникнеш.
Цю перешкоду Зенон приготував заздалегідь. То були дві доволі товсті підгнилі колоди, що їх він знайшов у заростях, і ще купа каміння, якого не бракувало в рівчаках.
Тепер він не гаючись витягнув це все на дорогу й акуратно розклав упоперек. Проїзд був цілком загороджений, про те, щоб оминути перешкоду, не було й мови. Обабіч вузької дороги були глибокі рівчаки, а їхні зовнішні береги значно виступали над рівнем внутрішніх. Зрештою, вони були порослі густим чагарником, утворюючи немовби стіни вздовж дороги.
Ще не зовсім стемніло, і Зенон з похмурим задоволенням ще раз оглянув свою роботу. Він уже хотів було рушити в бік путівця, коли йому спало на думку, що сховавшись у кущах поруч із барикадою, він може спокійно стежити за результатом своєї помсти.
«Принаймні побачу, як вони скрутять собі в’язи», – криво всміхнувся він.
Зенон кілька разів сповзав по стрімкому схилі рівчака, проте нарешті видряпався нагору, розсунув кущі й зручно вмостився під ними. Пункт спостереження був вибраний досконало. Залишалося спокійно лежати й чекати, а коли вони розіб’ються, вийти на путівець і піти до містечка. Ніхто не зможе довести, що це він поклав колоди й каміння, ніхто його тут не бачив, а селянин, з яким він їхав від віцкунської корчми, подався в бік Ошмяни. Зрештою, він навіть не знав, кого підвіз. А цих двох знайдуть лише вранці. Уночі цією дорогою ніхто не їздить, не те, що путівцем, яким везуть цеглу до Людвикова чи прямують вози до вранішнього поїзда.
«Звісно, можуть виникнути підозри, – міркував Зенон. – Я їм не раз погрожував. Але доказів проти мене не буде жодних. А за свою кривду помщуся… Ще й видовище неабияке… Таке не щодня трапляється!..»
Минали хвилини, які здавалися годинами. Гуркіт двигуна наближався, робився дедалі голоснішим. Тепер від неухильної катастрофи їх ділило не більше, як півкілометра.
«Хіба що його якийсь чорт попередить», – майнула Зенонові думка.
Проте Чинського ніщо не попередило. Навпаки, він вирішив, що стає захолодно, і Марися може застудитися. А що за містком дорога була значно кращою, він добряче додав газу.
Сніп яскравого білого світла пронизував перед ним темряву, розсував її обабіч дороги, вказуючи шлях. Ще два повороти, за другим досить стрімкий пагорб – і вже буде путівець. Лешек думав про завтрашній день, про вирішальну розмову з батьками, про те, як він познайомить іх з Марисею, про своє величезне щастя, про вечори, що їх вони проводитимуть удвох, про ранки, коли вони прокидатимуться, щоб укотре переконатися, що їхнє щастя не було сном, що юно існує насправді… Думав про стіл, накритий для двох, про неї, веселу, щасливу, світлу, яка метушитиметься в його домі, у їхньому домі…
І раптом побачив…
Перш ніж думка встигла промайнути в голові, перш ніж він зрозумів, що це смерть, Лешек машинально натиснув на гальма, блискавично опустив ноги й устромив підбори в дорогу, що мчала під колесами. Розпачливо застогнали шини, два фонтани рудої щебінки бризнули по обидва боки, а тоді розлігся глухий гуркіт жахливого удару.
А потім усе стихло.
Зенон на диво чітко зрозумів, що трапилося. Він був таким тверезим, наче ніколи не мав у роті жодної краплини алкоголю. Він помстився. Там, на дорозі, лежать вони – або вбиті, або смертельно поранені. Він помстився й нічого не відчував, точніше, чув у собі цілковиту порожнечу. І цей дивний, глухий спокій.
Спустився на дорогу. Ліворуч, далеко відкинутий від колод, лежав мотоцикл. Зенон черкнув сірником. Машина перетворилася на купу понівеченого залізяччя. Рушив далі й знову присвітив собі сірником.
Вони лежали недалеко одне від одного. її кинуло далі. Зенон нахилився над ним. Руки й ноги безладно розкидані, голова перехняблена до плеча. Він скидався на м’який манекен. Нижня щелепа розтрощена, із широко розкритого рота текла кров. Очі заплющені.
За два кроки лежала вона. Лежала обличчям долу, зіщуливши плечі, немовби плакала, неначе сама спокійно лягла тут, аби собі поплакати, вмостилася так, як усі жінки лягають, коли плачуть. Не видко було, чи з нею щось сталося. Зенон тернув нового сірника й нахилився над Марисею, аби збоку зазирнути в обличчя. І тоді побачив невелику криваву пляму на волоссі.
Озирнувся. Йому здалося, що Чинський застогнав. Та це йому, певне, причулося. Сховав сірники до кишені й рушив уперед.
Ішов, навіть не усвідомлюючи цього, дедалі прискорюючи кроки. У голові відбувалося щось дивне. Відчував, що його огортає якесь нове, невідоме досі почуття, страшне почуття. Так, він боявся, смертельно боявся, але не тих, що зосталися на дорозі, а себе самого, самого себе на цьому відлюдді, у темряві, у переконанні, що зовсім близько, за спиною, мало не в ньому самому, є хтось інший, потворний, страшний, жахливий…
«Убивця!»
І раптом він побіг. Із здавлених грудей вирвалося:
– Рятуйте! Рятуйте! Рятуйте!
З путівця долинав гуркіт. Там люди.
– Допоможіть! Рятуйте! Убивця!
Крик переходив у виття, дике, звіряче виття, незрозуміле скавуління, у якому годі було розібрати слова, тільки божевільний страх і відчайдушне благання.
Розділ XIII
У млині спати лягали рано. Навіть жінки, які попри цілоденну працю любили товктися допізна й ніколи не могли набалакатися, просиджуючи іноді перед хатою чи не до півночі, уже вкладалися, бо ночі зробилися прохолодні.
Старий Прокіп перед образами проказував вечірню молитву й бив поклони об підлогу, тим ревніше, що була неділя.
Наймит Віталіс давно вже хропів на кухні. Молодий Василь сидів у прибудові в Антонія Косиби й тихенько вигравав майстерно на губній гармоніці, вигравав і придивлявся до знахаря, який мовчки орудував дерев’яним товкачиком, перемішуючи лій із якимись ліками й свинячою жовчю. Він готував свою дуже помічну мазь від обморожень.