Знахар, стр. 25
Марися повернула в бік містечка. Несподіваний учинок і поцілунок цього чоловіка не лише не виявився для неї прикрістю, а немовби навпаки заспокоїв після нещодавніх переживань. Вона ще виразніше відчула, що в особі старого знахаря знайшла істоту із щирим і рідним серцем. Так, вона була переконана, що ніхто на світі не плекав до неї ніжніших і кращих почуттів і що у випадку якогось нещастя лише він один не відмовився би їй допомогти.
Та зрозуміла вона й те, що цей її добрий друг і сам потребує допомоги, що його вочевидь спіткало якесь велике нещастя, а в душі діється щось незбагненне й таємниче.
Напад, свідком якого вона стала в крамниці, навіював тисячі фантастичних припущень. Як на здоровий глузд, то будь-яке з них було недоречним, проте обираючи між сірістю й неправдоподібністю, Марися воліла друге. Тому їй і здавалося, що Антоній Косиба, знахар із млина – це загадковий романтичний герой, можливо, який-небудь принц у вбогому вбранні, або нещасний, що вчинив колись злочин – звичайно, мимоволі або в стані афекту – і прирік себе на життя в бідності й жертовність на благо інших.
Ні, вона не помилялася, не могла помилятися, коли виразно чула з його вуст слова французького вірша. Звичайний селянин не міг би їх так повторити. Зрештою, він зрозумів зміст вірша! Як можна було це пояснити?
«Припустімо, – думала вона, – що отак мандруючи, він колись дійшов до Франції чи Бельгії. Це цілком можливо. Багато селян емігрує, а потім повертається».
Проте такий підхід до справи й розгадка таємниці були занадто прозаїчними. Зрештою, якби так було насправді, то чому це так його вразило? Може, за цим криється якась трагедія? Безсумнівно, вірш про щось йому нагадав, пробудив якісь болісні спогади.
«Він і справді дуже незвичайна людина», – вирішила Марися.
І вона вірила в це, пригадуючи собі деталі, які підтверджували її переконання. Спосіб життя цього чоловіка зовні, проте лише зовні нагадував життя інших простих людей. Його делікатність, великодушність, шляхетність…
Марися була певна, що натрапила на слід справжньої таємниці, і вона вирішила розплутати її. Дівчина ще не знала,
як саме це зробити, проте розуміла, що не заспокоїться, доки не знайде розгадки.
А тим часом сталися події, які спрямували її думки й зацікавлення геть в іншому напрямку.
Розділ IX
Десь у середині червня рано-вранці на ринковій площі зупинився великий темно-синій автомобіль. У Радолишках його знали геть усі, бо ж належав він- панові з Людвикова. Авто запинилося біля колоніальної крамниці Мордка Раби- нова. З вікон крамнички пані Михалини Шкопкової було добре видно, як спершу вийшов пан Чинський, тоді його дружина й нарешті їхній син, пан Лешек.
Марися відсахнулася. Устигла тільки помітити, що молодий інженер іще більше схуд, і що був убраний у дуже світлий, попелястого кольору костюм, у якому він здавався ще вродливішим, ніж завжди. Дівчина була певна, що двері от- от відчиняться, і пан Лешек увійде. Здивовано відзначила, що серце калатає дедалі швидше. Подумала, що вона, мабуть, почервоніла, і що він іще подумає, наче це через нього.
Вона вже не раз подумки прикидала, як його зустріне. Але тепер, коли він був так близько, не могла пригадати жодного зі своїх планів. Знала одне: що радіє, дуже нерозважно радіє його приїздові.
Сіла за прилавком і заходилася пильно гаптувати. Хотіла, аби він її такою й побачив, коли прийде.
«Найкраще нічого не планувати, – вирішила Марися, – а повестися відповідно до того, як він себе поведе. Адже він може лише увійти й попрохати пачку цигарок… Як звичайнісінький покупець…»
Це був би жахливий учинок з його боку, від самої лише думки про це Марисі робилося невимовно сумно, тим більше,
що вона дужче, аніж будь-коли відчувала, що минулої осені повелася з ним нечемно й несправедливо.
«Навіть, якщо він лише попросить цигарки, – думала вона, – я мушу бути з ним увічливою. Хоч би він швидше прийшов!»
Проте він не прийшов узагалі.
Прочекавши отак із чверть години, Марися обережно наблизилася до вікна лише аби побачити, як Чинські сідають до авто. Машина розвернулася й рушила в бік Людвикова.
– Поїхав, – голосно мовила Марися, і в цю першу мить їй стало невимовно прикро.
Лише ввечері, лежачи в ліжку, вона почала міркувати про це, і дійшла висновку, що це ще нічого не означає. Навіть, якщо він і збирався зайти до неї, то не зробив цього вочевидь через те, що батьки поспішали, а він не хотів привертати їхньої уваги до знайомства з нею, знайомства, яке б їм явно не сподобалося. Заснула спокійно.
Проте назавтра біля полудня вона розхвилювалася, почувши знайоме гуркотіння двигуна. Його було чутно вже здалеку. І на Марисине здивування, темп цього гуркотіння зовсім не зменшувався. Справді, мотоцикл із ревом перетнув площу, майнув у вікнах і помчав далі.
«Може, він ще заверне?» – думала Марися, знаючи, що ошукує сама себе.
Стало цілком зрозуміло, що він про неї забув, і що не має найменшого наміру побачити її знову.
«То он воно як… – сказала дівчина до себе. – То й добре…»
Але добре не було. Гаптувати вона не могла. Руки тремтіли. Кілька разів укололася в палець. Ні про що інше думати не виходило. Якщо він поїхав дорогою, то напевне до Зеновичів. Ці Зеновичі – дуже багаті люди, і мають двох доньок на виданні. Про молодого Чинського давно говорили, що він ожениться з однією з них. Але тоді хіба можливі оті чутки про баронесу з Польщі?
«Зрештою, – з гіркотою думала Марися, – Боже мій! Хіба мене це стосується? Нехай собі одружується, із ким хоче. Бажаю йому знайти найвродливішу й найвідповіднішу дружину. Але з його боку це так негарно, що він не зайде навіть перекинутися кількома словами. Я ж бо його не вкушу. І мені нічого від нього не потрібно».
Чинський повертався біля сьомої. Двері крамнички цілком випадково були відчинені, і Марися (так само випадково) стояла на порозі.
Проїхав повз. Навіть не озирнувся. Навіть на неї не глянув.
«Може, воно й на краще, – утішала себе Марися. – Пані Шкопкова має рацію, я не повинна задурювати собі ним голову».
Того ж таки вечора начальник місцевої пошти, пан Собек, був приємно вражений. Зустрів панну Марисю, як та поверталася додому, і коли запропонував їй прогулянку до Трьох Грушок, дівчина погодилася не вагаючись. Нічого дивного в тім би не було, якби йшлося про будь-яку іншу дівчину з Радолишок. Собек сміливо міг зарахувати себе до тих мужчин, що мають успіх у протилежної статі. Був молодий, непоганий на вроду, мав державну посаду з перспективою кар’єри, бо ж усім було відомо, що його дядько – неабияка персона в окружній дирекції. Крім того, пан Собек чудово грав на мандоліні, на прегарній, інкрустованій перламутром мандоліні, із якою в неробочі години ніколи не розлучався.
Оця мандоліна, а також інші вказані риси пана Собека помітно приваблювали молодих панянок. Усіх, чи то пак, майже усіх, з одним, проте, винятком, причому дуже прикрим для пана Собека. Марися, щоправда, завжди була з ним увічливою, проте ніколи не виявляла бажання ближче познайомитися й неодмінно відмовлялася від пропозиції піти на ковзанку, прогулянку чи на вечірку.
Якби пан Собек належав до чоловіків амбіційних, то давно вже припинив би свої спроби сподобатися Марисі. Але він був статечним, поважним хлопцем, примх чи капризів не мав, відсутністю терплячості не грішив, а що відзначався стійкістю сподобань, то час від часу повторював свої пропозиції.
І от того дня він таки переконався, що обрав слушну тактику.
Вони йшли поруч дорогою, добре знаною молодим і старим мешканцям Радолишок, до Трьох Грушок, дорогою, що нею колись старі, а тепер молоді, ходили парами, і яку пані аптекарка в’їдливо називала Коров’ячим променадом, бо туди й корів на пасовисько гнали.
З вікон плебанії, звідки ксьондз, що турбувався про моральність своїх парафіян, бачив цю дорогу мов на долоні й міг доволі чітко сказати, скільки наступного року відбудеться шлюбів, і хто саме вінчатиметься. Досить було помітити, що той чи інший парубок «вчащає» на прогулянки постійно з однією й тією самою панною. Висловлюючись звичайною мовою, казали, що «він із нею ходить», а це у свою чергу сприймалося як обітниця шлюбу, а в найгіршому випадку – як незаперечний прояв кохання. Чому це вбачалося саме в «ходінні», а не стоянні, сіданні чи іншій будь-якій зміні позиції людського тіла, у Радолишках ніхто не замислювався, і вже напевне не думав про це під час першої своєї прогулянки до Трьох Грушок із Марисею пан Собек.