Інші пів’яблука, стр. 21

Найбільше імпонувало Ірині почуття іронії, яке виявлялося в манері вбиратися. І схильність до парадоксів, особливо подобалось поєднання речей, вихоплених із різних стилів, із різних рівнів цінової шкали. Наприклад, давньої бабусиної блузки, вдягненої разом зі штанцями від Анн Демельмейстер. [21]

Вийшли з пакунками на вулицю, кожна задоволена своїм вибором, – і побачили тітку Марину. Під парасолею, з пакетом. Притискала його до грудей, щоб не намок під дощем. За десять хвилин уже сиділи разом у піцерії. Якби знали, що одночасно вештатимуться по крамницях, умовилися б наперед про зустріч.

Тітка Марина поставила свою паперову торбу на підвіконня, «щоб ніхто не вкрав», похвалилася купленою спідничкою, провела долонею по сірій тонкій вовні і знову сховала. У тій стоковій крамниці побувала, про яку почула від Ірини. Сто років нічого собі не купувала, усе якимсь лахміттям задовольнялася.

– … а краще б пішли до мене, – повторила тітка Марина.

Від неї пахло різкими парфумами: дістала, мабуть, якісь давні, забуті.

– Маю вдома вареники з картоплею. Коли ви востаннє їли вареники з картоплею?

– А от зараз замовимо. – Сонька підтягла меню до себе. Тітка Марина зазирнула їй через лікоть і жахнулася:

– Це порція вареників стільки коштує? Здирники! Ходімо звідси.

– Ні, – спокійно відказала Сонька, – ми не вареники замовимо…

– Та вони мені й не полізли б до рота!

– …не вареники. Бо на вареники ми до вас підемо згодом. А зараз ми спробуємо лазанью. Їли лазанью?

– Що це таке?

– Листкова така запіканка з тіста, вам сподобається. А про вареники я пожартувала, вони в італійському ресторанчику – як екзотика, тому такі дорогі.

Тітка від лазаньї аж нетямилася. Ірина з Сонькою не почули від неї сподіваного «Та що тут такого! Та я таке вдома можу зробити!» Вона підібрала шматочком чіабати [22] залишки соусу і, витерши руки серветкою, підсумувала:

– Дуже смачно!

– Я тобі, Ірино, дуже вдячна, – сказала тітка Марина, коли їм принесли жасминовий чай, – за обід, за те, що напоумила купити щось новеньке, а головне, – її очі розчулено блиснули, – за те, що запросила мене в цей свій показ.

– Нема за що, – знітилася Ірина.

– Є за що, – заперечила тітка Марина і кілька разів провела долонею по білій скатертині, змітаючи невидимі крихти зі столу. – Є за що. За те, що я зустріла свій важливий вечір, коли була до нього готова… Хоч і не знала, що саме на мене чекає. Я ж тоді, перед першою репетицією, пішла до перукарні, зробила манікюр і зачіску. Ти ж зауважила, що в мене була нова зачіска?… Я двічі перевдягнулася, перш ніж вийти з дому, аж поки залишилася собою задоволена. І Валерій мене побачив саме такою. Розумієш, як це було важливо?… А уяви, якби ми зустрілися за інших обставин! Якби я вийшла вигуляти Тяпу в першій-ліпшій кофтинці, у спортивних штанях, у старих пантофлях… Не дай Боже!.. Вибігла б я з хати, думаючи тільки про те, щоб упоратися за рекламну паузу, бо Тяпа вже півсерії сидить коло вхідних дверей, чекає. І от ми виходимо. Тяпо, ану, мерщій!.. І раптом бачу: він! Та я б до нього навіть не озвалася!

Тітка Марина весь вечір говорила про свого Валерія. І раз у раз повторювала: «Яке це чудо, що ми зустрілися! Яке диво!»

Прощаючись, Ірина подарувала їй свої парфуми «Сенсі» від Джорджіо Армані. «Беріть, – сказала, – вони вам пасуватимуть. Там основний мотив – жасмин з мису Доброї Надії. А я собі ще куплю. Але не передавайте куті меду: парфумів на собі зазвичай ніхто не чує. По краплі за вухо – і досить».

6. Галя. Ніч лагідна

Відкинулася у кріслі, потяглася – у спині та шиї хруснуло. Коли вже на те плавання знайдеться час? Он Луїза – вчащає до басейна і нічого героїчного в цьому не бачить. Тільки банальну потребу бути у формі. «Ти, – радить, – себе до роздягальні доволочи, а далі діло піде…»

Галя затулила обличчя долонями і притисла повіки пальцями…

Усе. Додому. Відпочивати.

Начиталася матеріалів у новий номер журналу – аж в очах мигоче. Його тема – «Не в грошах щастя». Хороший має бути номер.

Невідомий широкому загалові багатій розповідає про найбільші приємності, що їх грошима не виміряєш. Керівник потужної інформаційно-технологічної групи, як з’ясувалося, любить посидіти з вудкою на березі ставка. Розмальовує пляшки. А згодом дарує друзям ексклюзивне вино в тарі власного дизайну.

Ще одна окраса номера – молодий мандрівник ділиться власним досвідом, розповідає, як йому вдається зі звичайною зарплатнею охоронця нічного клубу двічі на рік їздити на два тижні щораз в іншу країну світу, як він планує подорожі, коли купує дешеві квитки, де зупиняється, де їсть. Сам хлопець – наче сонячний промінчик – справжній герой журналу «Цікаво жити». Виклав свою програму дешевого відпочинку, видав свої секрети. Будуть тепер від рекламодавців туристичних агенцій претензії: чому, мовляв, підтримуєте неорганізований туризм.

Журналістка-фрилансерка запропонувала свою тему. Експеримент полягав у тому, щоб дізнатися, чи можна у Львові відпочити один день із п’ятдесятьма гривнями в кишені. Проект із категорії «Місія нездійсненна». Задум, здавалося, цілком провальний, але дівчина його таки реалізувала. Але спершу журналістка порадилася зі студентами, і ті виказали їй усі заклади, куди вони ходять, потрапивши у фінансову скруту, – їдальні організацій і шкіл, де людина з вулиці може пристойно пообідати за малі гроші, кав’ярні, де кава добра й дешева, безплатні мистецькі галереї та найулюбленіші куточки міста, що їх можна вільно відвідувати. Один день за п’ятдесят гривень, наповнений радістю, – дівчині він таки вдався, ще й як. І матеріал вона написала в життєрадісно-іронічному тоні, і фотографії вийшли настроєві. Світлячок! Таких авторів Галя шукає, а тут дівчина сама прийшла.

«Треба буде поговорити з нею, – подумала Галя, – запропонувати їй зробити ще якийсь експеримент. Вибрати, скажімо, найнуднішу, на її погляд, професію і спробувати за кілька днів роботи знайти в марудній справі якийсь позитив. А відтак написати про результати досліду – про злам стереотипів… Або про те, як важливо вчасно зрозуміти, що це діло не твоє, і, не відкладаючи, кинути його, щоб почати шукати себе в чомусь іншому. Підштовхнути читача до змін, адже в учителеві-нездарі може дрімати талант торгового агента, а у воякові-тюхтії, об’єкті жартів однослуживців, – хист неабиякого кухаря.

Перед нею на столі, на розгортці журналу, була тепер оповідь заможної бізнес-леді, що слабувала нещодавно на синдром хронічної втоми. Жінка подолала ту втому дуже просто. Її вилікували тиша, спокій, гірське повітря, пахощі диких трав, сон у сінникові, домашній сир із медом на сніданок і козенята, яких вона торкалася, випускаючи на травичку щоранку…

Кому б то гори та й не додали сил! Галі досить було згадати музику вітру на горі Піп Іван («Попиван», – виправляв її чоловік, але це було спірне питання, як насправді та гора зветься), викликати в уяві видиво – спокійну велич кам’яних грифонів, сирен і драконів дорогою до Вухатого каменя – і від втоми не лишалося й сліду.

У маленькій продуктовій крамничці біля під’їзду – черга.

– Чотири «Ромашки», – каже дівчина (світла потилиця, яскравий брелок на наплічнику).

Галі видалося, що вона недочула. Чотири цукерки?

Продавчиня не перепитала, зважила, скільки просили, подала дівчині крихітний прозорий пакетик із цукерками в зелених обгортках:

– Дві п’ятдесят.

Вартість проїзду в міській маршрутці… Ціна півхлібини… Ковток кавилате на автозаправці… Бідолашна дівчинка…

Брелок гойднувся, дівчина озирнулася. Повні-повнісінькі очі радості. Бідолашна дівчинка – це не про неї. Чи то справді хотіла саме чотири цукерки: скільки хотіла – стільки й купила. Чи може собі тепер дозволити тільки чотири, однак це не псує її настрою. Тимчасові труднощі не засмучують, не впливають на її самооцінку, вона вміє радіти тому, що має.