Інші пів’яблука, стр. 14

Жінки немовби по коліна поринули в тепле рухливе молоко. Обличчя їхні сяяли.

– …Хочете про колекцію послухати? – озвалася Ірина.

Сиділа на своєму місці, позаду Луїзи, й дивилася у вікно.

– Чи вже відтепер не питатимете, щоб знову на вас не кидалася зі своїми підозрами?

– Розказуй, не витребенькуй.

– Тоді слухайте.

Розповіла про екзальтованих людей у розвіяному одязі зі своїх сновидінь. Про те, що одного разу побачила уві сні жінку з довгим зміястим волоссям, рудим, як у Луїзи. Обличчя дивне, незнайоме – широко поставлені очі, маленьке скошене підборіддя. У вільній сукні, стягнутій на талії мотузкою. Вітер бавився складками вбрання й волоссям магічної жінки, далеко не красуні. Пройняло тоді до дрижаків: хто це?

Колекція… Вона буде проста й водночас складна. Сучасна й позачасова. Треба неодмінно дотримати цієї рівноваги. Акцент – на лаконічному силуеті, на каскаді складок. Драпірування спадатимуть хвилями, окреслюватимуть фігури людей – молодих і старих, досконалих і звичайних.

Звучатиме музика сучасника Пінзеля – композитора, народженого в Глухові, але походженням зі Східної Польщі, тепер сказали б – з Лемківщини: Дмитра Бортнянського. Ровесник старшого сина Пінзеля, він народився тисяча сімсот п’ятдесят першого року – того року, коли Пінзель узяв шлюб із удовою Кейтовою. За кілька місяців у подружжя народився перший син Бернард… Про музику Бортнянського захоплений Гектор Берліоз колись казав як про гармонію неможливих поєднань. Ірина вишпортала з сумочки блокнот, знайшла цитату: «У тій музиці то чулися зітхання, то неясний дрімотний шепіт, часом з’являлися акценти, силою схожі на крик, який захоплює ваш дух, стискає серце й груди, а потім усе розчинялося в безмірному легкому decrescendo; здавалося, хор ангелів покидав землю й поволі зникав у небесній височині…» Саме під таку музику на подіум виходитимуть моделі. В одному епізоді це буде «Танець фурій» Бортнянського. Він супроводжуватиме рух тремтливого одягу, розбурханого вітром. Це буде ідеальне звукове тло, та сама гармонія неможливих поєднань.

– Є запитання, – озвалася Галя. – Фігури молодих і старих, кажеш ти… Старих?…

– На подіум, – охоче підхопила Ірина, – вийдуть не лише професійні моделі. Недарма ж я ретельно вишукувала на вулицях пінзелівські типажі. Жінки й чоловіки різного віку з несучасними обличчями, виразними, непідвладними скороминущій моді. Усі вони ніби ровесники того часу, в якому жив Пінзель.

– Ось тут докладніше…

Двічі просити не було потреби.

– Їх, головних учасників, буде кілька.

Анна Дмитрівна, колишня модель, ветеран подіуму, працювала у львівському будинку моделей іще в шістдесяті роки.

Тітка Марина, товаришка рідної тітки Уляни – тої, що померла кілька років тому, сидячи в інвалідному візку. Тітка Марина вагалася лише хвилину, не повіривши своїм вухам, а тоді пристала на несподівану пропозицію. Колишня спортсменка, фехтувальниця, вона у свої сімдесят з гаком рухлива жінка, дивує сусідів життєлюбством та екстравагантним виглядом.

Хто далі? Майор у відставці – високий, сухий, як жердина, мовчун-бородань. Ах, яка борода, дівчата! Побачите. Зовсім не сучасна, клинцювата, з однаковою ймовірністю вона могла належати біблійному Авраамові, міфічному Чугайстрові або фаустівському Мефістофелю.

Ще пенсіонер-шахіст, знайшла його на стометрівці перед Оперним. Такої конфігурації обличчя ніколи ще не бачила. От уявіть собі: прямий рубаний ніс – отакий (навіть Луїза глянула в лобове дзеркало), чоло плавно переходить у ніс, без найменшої заглибини між бровами. Розкішне обличчя!

І ще дві дівчини, сестри-близнючки – Аня і Яна. Та, що Яна, – бурхливо активна, говірка, жвава. Познайомилися на трамвайній зупинці – на Митній площі. Не змогла пройти повз таку кипучу харизматичну енергетику. Ото буде жінка! А дівчина, вислухавши мою пропозицію, і собі запропонувала: «А візьміть іще й мою сестру Аньку до пари, вона прикольна, зубрійка-ботанічка, моя цілковита протилежність, найкраща моя половина».

І слово по слову з’ясувалося, що я знайома з мамою цих дівчат – Оленою. Галко, ти нас знайомила, пам’ятаєш? Зустріли їх колись на площі Ринок. Вона журналістка.

– А скільки ж їм років?

– Років по вісімнадцять-двадцять.

– Здуріти, як час біжить.

– А ще… – Ірина була в гуморі. – На подіум вийде… наша Луїзка!

– А-а-а-а! – заверещав правий бік салону.

– Та ти ж як причепишся… – Луїза навіть бровою не повела. – Вийду, як треба буде. Одне питання – в чому?…

– Ой, усе побачите. Хоч щось дайте приховати до слушного часу. Тепер робота піде, полетить, моя хороша! Тепер я себе почуваю, наче двадцять років скинула. А бабі скільки?

– Бабі Ксені скільки років?… Не знаю. Багато.

– З якого вона року?

– Не знаю.

– З якого року твоя рідна баба – не знаєш?

– Не рідна. Ми так називаємо одна одну – баба моя, онука моя. Моя бабця померла давно, вже й хати не залишилося, на її місці давно чужа стоїть… Боже, дівчата! Якби ж то ви знали! У мене таке саме враження, ніби мені душу витягли, увесь намул, усе жабуриння з неї змили, виполоскали в гірській воді й повернули на місце. Але мій висновок протилежний. Зовсім не хочу працювати. Аніскілечки!

4. Магда. Яблуко Курича

Наче цвіркотливі горобці сховалися в кущах, поміж гілля.

Дітей не видно, але добре чути з-поза щільної огорожі з лискучих самшитів, сидять у пісочниці за зеленим живоплотом, бавляться машинками.

– Ти що – Блискавка Макквін?… – дзвенить Соньчин голосок (вона на правах старшої присікується до брата). – Це я Блискавка Макквін! Я, а не ти! Моя черга! Дай сюди.

Малий одразу й погоджується:

– Тоді я Сирник-Буксирник. Що, хлопче, – без паузи звертається до сестри, – гайда до Валери трактори лякати?…

Минулого разу вони пояснили Луїзі, перебиваючи одне одного, що то за сирники-буксирники та блискавки-макквіни. Ще й мультик показали. Вона їх англійської вчить, вони її – своїх ігор і забавок на комп’ютері. Обмін енергією та знаннями. З усіх знайомих малим Куричам саме тітка Луїза найближча, бо хоч коли має на них час. Решта дорослих через важливі справи завжди поспішають.

Сонька з Кузьмою тим не надто й журяться, їм удвох найцікавіше, вони завжди разом, майже ровесники (одній шість років, другому – п’ять), на той рік у вересні підуть до школи в один клас.

Захопившися грою, діти нічого не помічали за межами своєї пісочниці, за мурами зеленої фортеці – спільним творінням батьків. Тато виклав її з грубих колод тополі, поставлених літерою П, в один брус заввишки, мама обсадила самшитами і бузком. Сестрі й братові затишно у своїй улюб леній «хатці» – і на першій половині пісочниці, прогрітій сонцем, і на другій, посеред рухливого мережива тіней. Двома парами маленьких замащених рук вони злагоджено виставляють перед собою з добрий десяток іграшкових тракторів.

– Хрр! – вигукнула дівчинка.

– Хрр-хрр! – підхопив хлопчик.

Сплять трактори.

У дівочій руці – червона перегонова машина, у хло п’ячій – подерта коричнева вантажівка. Вони лякають поснулі трактори, регочуться та перекидають їх догори дриґом. Дійство розгортається, як у мультфільмі: зараз виїде розлючений комбайн Валера, гігантська почвара з гострими лезами, і кинеться навздогін за Сирником і Блискавкою.

Ось і він: вр-р-рум, вр-р-рум! Луїза тамує сміх. Комбайн Валера крихітний, пластмасовий і взагалі, здається, не комбайн, а колишній танк, однак це не заважає дітям верещати щосили, вони бачать перед собою жахливого велетня. Уява їм допомагає.

Купити Кузьмі на день народження іграшкового комбайна? Якщо продають трактори, то продають і комбайни. Хоч, може, й не варто випереджати бажання. Магда не поспішає викидати розбиті машинки без коліс, дарма що могла б купити інші. Діти люблять свої іграшки: і нові, і пошарпані, а найбільше ті, що їх майструє з дерева батько. А як чогось не мають – вигадають; і тоді навіть шматок пластмаси може зробитися грізною машиною.