Завдання Героїв, стр. 31
У нього було відчуття, що він став свідком початку створення світу.
Тор помітив, що у його супутників теж перехопило подих.
Думка про те, що вони четверо патрулюватимуть Каньйон, здавалася сміховинною. Вони відчували себе мізерними навіть при одному його вигляді.
Поки вони йшли до мосту, солдати вишукувались по обидві сторони по стійці смирно, пропускаючи новий патруль. Тор відчув як його пульс пришвидшився.
«Я не уявляю, як ми вчотирьох взагалі зможемо патрулювати його», — виголосив О’Коннор.
Елден хіхікнув. «Крім нас, тут багато інших патрулів. Ми всього лише черговий гвинтик у машині».
Коли вони переходили міст, вони чули завиваючий вітер, звук їхніх чобіт і тупіт копит коня Ерека, який їхав поруч. Ці звуки були єдиним, що нагадувало Тору про реальність того, що відбувається.
Жоден з солдат, які завмерли по стійці струнко в присутності Ерека, не промовив ні слова.
Тор не міг не помітити, що по обидва боки від них були насаджені на піки голови варварських загарбників, кожні кілька футів вздовж поручнів. Деякі були зовсім свіжими, з них все ще стікала кров.
Тор відвів погляд. Це зробило все дуже реалістичним. Він не знав, чи був готовий до цього. Він намагався не думати про сутички, які спричинили появу голів, про життя, які змарновано, і те, що чекало їх по інший бік. Він задавався питанням про те, чи повернуться вони назад. Яка була мета всієї цієї експедиції? Позбутися його?
Він подивився через край, на нескінченні скелі, і почув вереск далекої птиці. Такого звуку йому ще не доводилося чути. Йому стало цікаво, що це за птиця, і взагалі, які ще екзотичні тварини ховаються по інший бік.
Але насправді не тварини турбували його, і навіть не голови на піках. Найбільше його хвилювало відчуття цього місця. Він не міг назвати, що це — туман чи пронизливий вітер, чи широчінь відкритого неба, або світло сонця, що заходить — але щось в цьому місці було таким нереальним, що нажахало його. Поглинуло його. Він відчув важку магічну енергетику, що нависла над ними. Тору стало цікаво, чи є це захистом Меча або якоюсь іншою давньою силою. Йому здавалося, що він не просто пройшов велику відстань, але переходив в іншу сферу буття.
Всього лише кілька коротких днів тому він пас овець у маленькому селі. Здавалося неймовірним, що тепер, вперше в житті, він проведе ніч по іншу сторону Каньйону.
Розділ шістнадцятий
Сонце почало зникати з небосхилу і огорнуло всесвіт у суміш багряного та голубого кольорів. Тор йшов з Рісом, О’Коннором та Елденом стежкою, що вела до Вільдового лісу. Тор ніколи у своєму житті так не нервував. Зараз тут залишились лише четверо з них. Ерек лишився у таборі, і Тор відчував, що, не дивлячись на усі суперечки, зараз вони потребують один одного як ніколи. Вони повинні покладатися лише на самих себе. Перш ніж вони відправились, Ерек сказав їм не хвилюватися. Сказав, що він залишиться на базі і чутиме їхній клич, і прийде у разі потреби.
Це давало Тору трохи впевненості.
Ліс над ними ущільнювався. Тор поглянув вниз і побачив, що лісова підстилка вкрита колючками та дивними фруктами. Старезні покручені гілки дерев опускалися так низько, що Торові доводилося піднирювати під них. Замість листя в них були шипи, і вони стирчали звідусіль. Часом з них звисали жовті гірлянди, і Тор мав необережність відштовхнути одну з них. Він з жахом помітив, що то була змія. Він закричав і відстрибнув від неї.
Він думав, що інші посміються з нього, але їх також сковував страх. Їх оточували незнайомі звуки екзотичних тварин. Деякі — низькі, гортанні, інші — високі та верескливі. Деякі доносились з віддаля, інші лунали геть близько. Сутінки спускались дуже швидко, коли вони заглиблювались у ліс. Тор відчував, що у будь-яку мить вони можуть потрапити в засідку. Небо темнішало, і йому було важко навіть розгледіти обличчя своїх соратників. Він стиснув руків’я меча так сильно, що його пальці побіліли. Іншою рукою він тримав рогатку. Інші також тримали свою зброю напоготові.
Тор хотів бути сильним, упевненим у собі та відважним, як і годиться гарному лицарю. Як розказував йому Ерек. Для нього краще було зустріти смерть зараз, аніж завжди її боятися. Він намагався підняти підборіддя і сміливо йти уперед; навіть пришвидшити свій крок і йти на кілька футів перед іншими. Його серце калатало, але він відчував свої страхи.
«А що саме ми патрулюємо?» — поцікавився Тор.
Щойно він це сказав, він зрозумів, що це може бути дурне питання, і він очікував, що Елден кепкуватиме з нього.
Але, на його подив, у відповідь він почув лише тишу. Тор подивився і побачив білки очей Елдена. Він зрозумів, що Елден ще більш наляканий. Це, принаймні, надало Торові деякої впевненості. Тор був молодше і менше за Елдена, але не віддавався страхові.
«Я думаю, ворогів», — нарешті промовив Ріс.
«І хто це» — спитав Тор. — «Як вони виглядають?»
«Тут є найрізноманітніші вороги», — відповів Ріс. — «Ми зараз у Вільдах. Тут панують нації дикунів, різноманітні види й раси злих істот».
«Але в чому сенс нашого патруля?» — спитав О’Коннор. — «Чого ми можемо досягти, роблячи це? Навіть якщо ми знищимо одного чи двох ворогів, чи це зупинить мільйони інших?»
«Ми тут не для того, щоб вразити ворога», — відповів Ріс. — «Ми тут для того, щоб про нашу присутність знали, від імені нашого Короля. Щоб вони знали, що не слід підходити надто близько до Каньйону».
«Мені здається, що краще було б чекати, коли вони намагатимуться перейти його, і вже тоді боротися з ними», — сказав О’Коннор.
«Ні», — відрубав Ріс. — «Краще тримати їх на відстані. Це причина наших патрулів. В усякому разі, так говорять мої старші брати».
Торове серце калатало. Вони продовжували заглиблюватися в ліс.
«Як далеко ми повинні зайти?» — вперше озвався Елден; його голос тремтів.
«Хіба ти не пам’ятаєш, що казав Колк? Ми повинні знайти малиновий стяг і принести його назад», — відповів Ріс. — «Це буде доказом того, що наш патруль зайшов достатньо далеко».
«Я ніде не бачив знамено», — підключився О’Коннор. — «Насправді, я майже нічого не бачу. Яким чином ми повернемось назад?»
Відповіді не прозвучало. Тор теж про це думав. Як вони можуть знайти стяг у темряві ночі? Він почав задаватися питанням — чи це не жарт, не вправа, чи це часом не одна з тих психологічних ігор, у які грають з хлопцями у Легіоні. Він знов подумав про слова Ерека, про своїх ворогів при дворі. В нього були негарні відчуття щодо цього патруля.
Раптом пролунав жахливий верескливий звук — щось велике шугануло серед гілля та перебігло їхній шлях. Тор витягнув свій меч. Інші зробили те саме. Повітря наповнив металічний звук мечів, які висуваюлися з піхов. Вони стояли на місці, тримаючи мечі перед собою, нервово розглядаючи темряву.
«Що це було?» — прокричав Елден. Його голос тріщав від страху.
Тварина знов перетнула їхній шлях, ломлячись з одного кінця лісу в інший. Цього разу вони змогли добре її розгледіти.
Плечі Тора розслабились, коли він впізнав її.
«Просто олень», — промовив він з полегшенням. — «Найдивніший олень, якого я коли-небудь бачив. Але, тим не менше, олень».
Ріс розсміявся. Це був заспокійливий шум. Його сміх здавався занадто зрілим для його віку. Коли Тор почув цей сміх, він зрозумів, що це сміх майбутнього Короля. Він відчув себе краще і теж засміявся. У страху очі великі.
«Я не знав, що твій голос тріщить, коли ти боїшся», — сміючись, дражнив Елдена Ріс.
«Якби я тебе бачив, я б тобі показав», — огризнувся Елден.
«Я добре тебе бачу», — відповів Ріс. — «Іди, спробуй».
Елден зиркнув на нього, але не наважився підійти. Замість цього, він засунув свій меч назад у піхви. Те саме зробили й інші. Торові подобалось, що Ріс провчив Елдена: той знущався з усіх і заслужив на відповідь. Він захоплювався безстрашністю Ріса, адже Елден був удвічі більший за нього.
Нарешті Тор відчув, що напруга потроху покидає його тіло. Вони пережили перше зіткнення, крига скресла, і вони все ще були живі. Він відкинувся і засміявся, щасливий з того, що живий.