Острів Дума, стр. 92

— Так.

— Ти зробиш це?

Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.

— Так. — У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.

— Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, — задумливо промовила вона навіваючим жах голосом.

— Годі вже, — погладив я її по руці. — Годі про це думати.

— Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова проясниться... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В тебе є дочки? Мені пригадується, що є.

— Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.

Вона посміхнулася, але кутики її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.

— Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті сорок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.

Він опустив підголівник, увійшла Анна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.

— 10 —

Того вечора до мене довго не йшов сон. Лиш тільки після півночі я в нім відплив. Відлив забрав воду і мурмотіння під будинком припинилося. Але голоси у мене в голові шепотіти не перестали.

— Інша Флорида, — прошепотіла Мері Айр. — То була інша Флорида.

— Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. — Це, звісно, був голос Елізабет.

Дорослої Елізабет. Але тут я почув іншу її іпостась і, оскільки я не одразу впізнав цей голос, він спершу прозвучав для мне голосом Ілси, коли та була маленькою:

— Там, скарб, тату, — промовив цей голос. — Ти зможеш його дістати, якщо одягнеш свою маску і рурку.

— 11 —

Я прокинувся на світанку. Гадав, що зможу знову заснути, але спершу проковтну одну пігулку з того невеличкого запасу оксиконтину, що я був прибрав подалі, і зроблю телефонний дзвінок. Я прийняв ліки, потім набрав номер «Ското» і почув автовідповідач — у галереї ще кілька годин не з’явиться ні душі. Мистецькі люди — не ранкові.

Я натиснув 11 для переключення на лінію Даріо Наннуцці і після гудка промовив:

— Даріо, це Едгар. Я передумав щодо серії «Дівчина і Корабель». Я вирішив її теж продати, о’кей? Лише з однією умовою: якщо це можливо, картини повинні попасти до різних людей. Дякую.

Я поклав слухавку і знову ліг. Лежав у ліжку п’ятнадцять хвилин, дивлячись на ліниве обертання вентилятора вгорі і слухаючи шепіт мушель піді мною. Пігулка спрацювала, але я був при пам’яті. І знав чому.

Я точно знав чому.

Я знову встав, натиснув «перенабір», вислухав записане вітання і знову натиснув кнопку переключення на Даріо. Його магнітофонний голос запросив мене залишити повідомлення після сигналу.

— Окрім картини №8, — сказав я. — Вона залишається «не для продажу».

А чому вона «ндп»?

Не тому, що вона геніальна, хоча я був певен, що вона насправді є такою. Навіть не тому, що, коли я дивився на неї, я сам ніби прислухався до оповідок, які мені докладали найтемніші куточки моєї душі. Я відчував, що щось подарувало мені життя лише для того, щоб я намалював цю картину, і її продаж стане відмовою від цього життя й від болю, крізь який я пройшов, щоби його відновити.

Саме так.

— Даріо, ця картина залишиться в мене.

Відтак я знову ліг. І цього разу заснув.

Як намалювати картину (VIІ)

Пам’ятайте, «бачити — значить вірити» це те саме, що ставити воза поперед коня. Мистецтво — конкретний результат віри й очікувань, реалізація світу, який у протилежному випадку був би лише вуаллю безцільної свідомості, розпростертої понад безоднею таїни. І крім того, якщо ви не вірите в те, що бачите, хто тоді повірить вашому мистецтву?

Після знаходження скарбу всі відчули нагальність вирішення проблеми віри. Елізабет була дико талановитою, але ж вона була лише дитям — а в дітей віра первозданна. Це частина стандартної екіпіровки. Поза тим, діти, навіть талановиті (особливо ті, що талановиті), не контролюють повною мірою свого дару. Їхній розум поки що спить, а сон розуму народжує чудовиськ.

Ось яку картину я так ніколи й не намалював:

Ідентичні близнючки в ідентичних трикотажних сукенках, тільки в одної вона червона, з великою літерою Л на грудях, а в іншої — синя, з літерою Т. Дівчатка, тримаючись за руки, поспішають стежиною, що веде до Тінявого пляжу. Його так називають через те, що майже впродовж цілого дня він залишається в тіні Відьмацької скелі. По їхніх круглих блідих личках течуть сльози, та скоро вони перестануть, бо вже тепер дівчатка налякані так, що їм не до плачу.

Якщо ви здатні в це повірити, ви здатні це й побачити.

Повз них, розпроставши крила, летить догори ногами величезний ворон. Він говорить до них голосом їхнього тата.

Ло-Ло падає і забиває собі коліно об мушлі. Тесі допомагає їй стати на ноги. Вони біжать далі. Не перекинутого догори дригом ворона вони бояться, і не того бояться, що небо раптом перемінюється з блакитного на призахідне червоне, а слідом знову стає блакитним. Вони бояться того, що суне вслід за ними.

Одоробла.

Навіть з цими іклами воно все одно трохи схоже на забавних жабок, яких малює Ліббіт, але воно незмірно більше і цілком справжнє, бо в нього є тінь. Справжнє, бо від нього тхне, і земля здригається з кожним його стрибком. Після того як тато знайшов скарб, їх лякає всяке-різне, а Ліббіт каже, що їм не варррто вночі виходити за поріг своєї кімнати, і навіть у вікно краще не дивитися, але ж зараз день, а чудовисько позаду них таке справжнє, що в нього неможливо не повірити, і воно женеться за ними.

Наступною падає Тесі, а Ло-Ло її піднімає, перелякано оглядаючись на чудовисько, що женеться за ними. Навкруг нього танцює мушва і воно злизує її язиком прямо з-посеред повітря. В одному з його дурнувато вибалушених очей Ло-Ло бачить Тесі. В іншому — себе.

Захекані, хапаючи повітря, вони вибігають на пляж, і далі вже нікуди тікати, хіба що у воду. Хоча, здається, вихід є — знову тут той корабель, котрий останніми тижнями так часто являвся їм на очі. Ліббіт каже, що цей корабель зовсім не такий, яким він бачиться, але зараз він погойдується перед ними, мов спасенна мрія, крім того — в них нема вибору. Одоробло вже ледь не насідає їм на п’яти.

Воно вилізло з басейну одного дня, коли їхні ляльки валялися неподалік у траві, а вони щойно погралися у весілля Адді в Рампопо [320] (цього разу наречену представляла Ло-Ло). Іноді Ліббіт проганяла таких чудовиськ, закреслюючи їх у себе в альбомі, але зараз вона спала — останні ночі в неї були важкими.

Одоробло плигає зі стежки на пляж, і навсібіч розлітається пісок. Воно лупить на них свої булькаті очі. Його біле, гладеньке, напхане смердючими тельбухами черево видимається. Його горло пульсує.

Дві дівчинки, зчепившись руками, стоять у закипаючій воді, їхній тато зве це легким прибоєм, і дивляться одна на одну. Відтак вони дивляться на корабель, що погойдується на якорі зі згорнутими осяйними вітрилами. Він здається ще більш наблизився, ніби пропонуючи їм порятунок.

Ло-Ло каже — Ми мусимо йти.

Тесі каже — Але я не вмію ПЛАВАТИ.

Ти зможеш доплисти по-собачому!

Одоробло стрибає. Вони чують чвакання його тельбухів, коли воно приземляється. Звук схожий на чвакання брудного лахміття в бочці з водою. З неба змиває блакить, воно починає точитися криваво-червоним. А потім повільно синішає знову. Такий це день. А хіба вони не знали, що цей день надійде? Хіба не бачили ознак його наближення у стривожених очах Ліббіт? Няня Мельда все розуміє, і тато розуміє, а його весь час нема поряд. І сьогодні він в Тампі, і коли вони озираються на біло-зелене жахіття, що вже майже доплигало до них, вони розуміють, що Тампа — це десь ледь не на іншому боці місяця. Вони тут самі.