Острів Дума, стр. 87

Він на горищі. Він червоний.

— Звісно, він там, — промовив я. — Все воно там.

— Що, Едгаре?

— Нічого, — відповів я, дивлячись на вкрадену ручку, — просто подумав вголос.

— 5 —

«Дівчина і Корабель №8» — остання картина серії, я був майже впевнений, що так воно й є — либонь, була готова, проте я все ще міркував, розглядаючи її в довгих косих променях світла. Стояв я без сорочки, по радіо «Кістка» гриміла «Стежка мідно-голової змії» [309]. На цю картину я поклав більше часу, ніж на інші, розуміючи, що в багатьох аспектах вона є сумою своїх попередниць, і це мене насторожувало. Саме тому після кожного сеансу малювання я накривав її простирадлом. Дивлячись тепер на неї, як мені гадалося, неупередженими очима, я зрозумів, що настороженість, скоріш за все, не те слово. Доречнішим тут здавалося визначення — жахливий переляк. Відчуття від неї було якесь збочене.

Можливо, вона ніколи не могла стати цілком закінченою. Звісно, там ще було місце для маленького червоного пікнікового кошика. Я міг би повісити його на бушприт Персе. А, чорти мене забирай, чом би й ні? Ця проклята картина була просто забита постатями й деталями. Вистачить місця ще для одної.

Я вмочив пензля у фарбу, яку не відрізнити було від крові, і вже був націлився ним на полотно, аж раптом задзеленчав телефон. Я його либонь проігнорував би, якби перебував у звичайному малювальному трансі, але зараз я був тверезий. Кошик для пікніків мав би стати лише мелізмою, яких я вже доволі там понаставлював. Я відклав пензель і взяв слухавку. Телефонував Ваєрмен, я почув, що він чимсь схвильований.

— Едгаре! В неї сьогодні надвечір було прояснення. Це може нічого не означати, я намагаюся приглушити власні надії, але таке вже траплялося раніше. Спершу один ясний інтервал, потім інший, відтак ще один, і ще, а далі вони ніби зливаються разом, і вона знову стає сама собою. На якийсь час принаймні.

— Вона розуміє, хто вона така? Де вона зараз?

— Зараз ні, але після половини шостої вона десь півгодини розуміла що до чого, і хто я тут такий. Слухай, мучачо, вона сама собі підкурила цигарку!

— Про це варто доповісти міністру охорони здоров’я, — пожартував я, тим часом згадавши, що о п’ятій тридцять ми з Джеком якраз стояли перед мостом. У той час я відчув нестерпний потяг малювати.

— А їй хотілося чогось іще, окрім сигарети?

— Вона захотіла поїсти. Але перед цим вона захотіла до Порцелянового міста. Ти уявляєш, Едгаре, вона захотіла побачити своїх ляльок! Ти знаєш, як давно таке траплялося?

Звичайно, я знав. Мені приємно було чути його радість за неї.

— Проте, щойно я її туди завіз, як вона почала знову втрачати почуття реальності. Вона озиралася на всі боки і питала мене, де Персі. Вона повторювала, що їй потрібна Персі, що Персі потрібно запроторити в жерстянку.

Я подивився на свою картину. На мій корабель. Авжеж, він був тепер мій. Мій Персе, чи моя? Я облизнув собі раптом пошерхлі губи. Такими ж сухими вони були, коли я вперше прокинувся після аварії. Коли я якийсь час не міг пригадати, хто я такий. Знаєте, що найдивніше? Пригадування забування. Це як дивитися в дзеркальний коридор.

— Хто така Персі?

— Щоб я так знав. Посилаючи мене до ставка з золотими рибками, щоб я вкинув туди жерстянку, вона завжди наголошує на тому, що в неї треба покласти якусь порцелянову дівчину. Зазвичай пастушку з вищербленим обличчям.

— А ще щось вона говорила?

— Я тобі вже казав, вона просила поїсти. Томатного супу. І персиків. Але вже біля порцеляни вона знову почала впадати в запаморочення.

Цікаво, може запаморочення почалося в неї знову через те, що там не було Персі? Чи Персе? Можливо... проте, якщо в її колекції й був порцеляновий корабель, я його ніколи не бачив. Я подумав, і не вперше, що Персе — дивне слово. Йому неможливо вірити. Воно не перестає змінюватись.

Ваєрмен промовив:

— Згадав, іще вона сказала мені, що стіл тече.

— І стіл тік?

Після короткої паузи, не вельми весело він проказав:

— Ти вирішив трішечки пожартувати з Ваєрмена, мі аміго?

— Ні, мене це дійсно цікавить. Якими саме словами вона це сказала?

— Так і сказала: «Стіл тече». Але, як тобі відомо, її порцеляна міститься на сухому дерев’яному столі, а не на якомусь водяному ложі.

— Заспокойся. Не втрачай характерної для тебе доброзичливості.

— Я намагаюся, але мушу сказати, що ти сам заводиш на манівці нашу розмову, Едстере.

— Не називай мене Едстером, це звучить, мов назва якогось старовинного «форда». Тож ти приніс їй суп, а вона... що? Знову відключилася?

— Ну, десь так. Вона розбила пару фігурок об підлогу — конячку і вершницю, — зітхнув він.

— А «стіл тече» вона сказала до чи після того, як ти їй приніс поїсти?

— До, чи після, яка різниця?

— Сам поки не знаю, — відповів я. — А все таки?

— Гадаю, таки до того. Так, перед тим. Бо після вона вже не виявляла ніякої цікавості ні до чого, навіть забула вкотре наказати мені викинути ту коробку у ставок. Я приніс їй суп у її улюбленій мисочці, але вона її так попхнула, що обляпала собі бідну стару руку. І, здається, навіть не відчула того. Едгаре, навіщо ти ставиш мені такі питання? Що тобі відомо?

Він нервувався, притиснувши до вуха мобільний телефон. Я бачив його ніби просто в очі.

— Нічого. Заради Бога, я лише намацую щось у темряві.

— Невже? І якою ж рукою ти це робиш?

Я на мить закляк, але ми надто далеко вже зайшли, надто багато розповіли один одному, щоб принижуватися до брехні, навіть якщо правда здаватиметься нісенітницею.

— Правою.

— Добре, — сказав він. — Добре, Едгаре. Я хотів лише підтвердження, що довкола нас щось відбувається. А щось таки відбувається.

— Ймовірно, щось відбувається. А як вона зараз почувається?

— Зараз вона спить. А я тебе відволікаю. Ти ж працюєш.

— Ні, — відповів я, відкинувши пензля подалі. — Гадаю, картина вже готова, і япочуваюся геть готовим. Відтепер і до виставки буду тільки гуляти та спати.

— Шляхетні устремління, хоча не віриться мені, що вони здійсненні. Такий трудоголик, як ти, на це неспроможний.

— Гадаю, ти помиляєшся.

— О’кей, помиляюся. Не вперше. Ти завтра завітаєш до нас з візитом? Хотілося б, щоб ти побачив її просвітленою, можливо їй завтра знову розвидниться.

— Безперечно. Може, навіть перекинемося трохи в теніс.

— Чудово, домовилися.

— Зачекай, Ваєрмене, ще одне запитання. Елізабет коли-небудь малювала?

Він засміявся.

— Хтозна? Я якось сам її про це запитав, але вона відповіла, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку. Сказала, що її інтерес до мистецтва не дуже відрізняється від інтересу багатих випускників коледжу до футболу або баскетболу. Ще й пожартувала, сказавши...

— Якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів, — підхопив я.

— Точно. Звідки ти знаєш?

— Це стара історія, — відповів я. — До завтра.

Повісивши слухавку, я залишився стояти, спостерігаючи довгі світлові пасма палаючого над Затокою надвечірнього багаття, й не відчував ніякого бажання його малювати. Тими самими словами вона відповідала Джинові Гедлоку. Я не мав сумнівів, що якби порозпитував ще когось, не раз і не два почув би той самий старий анекдот: «Вона сказала, що неспроможна надряпати навіть найпростішого рисунку, вона сказала, якщо не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів». Але чому? Тому що чесна жінка може інколи погрішити проти правди, але гарна обманщиця ніколи не видозмінює брехливу історію.

Я не спитав його про червоний пікніковий кошик, але запевнив себе, що це не має значення, якщо кошик десь на горищі в Ель Паласіо, він залишатиметься там і завтра, і післязавтра. Я переконав себе, що маю ще доволі часу. Звісно, ми завжди себе в цьому запевняємо, хіба не так? Ми не можемо собі уявити, що час збігає, а Господь карає нас через те, що ми не в змозі собі уявити.